Історичний Календар підготував Юрій Щур
Провідник ОУН Львівського краю: 19 серпня – 110 років від дня народження Зеновія Тершаковця («Федора»), провідника Львівського краю ОУН (1946-1948) і командувача військової округи УПА «Буг» (1947-1948).
Зиновій Тершаковець
Зиновій Тершаковець народився 19 серпня 1913 р. в с. Якимчиці Городоцького району Львівської області в родині відомого діяча українського національно-визвольного руху Григорія Тершаковця. Останній брав учать в подіях Української революції, а у 1925 р. став одним із засновників Українського національно-демократичного об’єднання, членом президії Центрального комітету УНДО.
У 1921-24 рр. З. Тершаковець навчався у народній школі в с. Якимчиці, потім вчився у Філії Української Академічної гімназії у Львові. У 1926-1930 рр. був членом Пласту, 43 куреня ім. Князя Олега Віщого, згодом – 7 куреня ім. кн. Льва (м. Львів). Тривалий час працював у «Просвіті» та інших громадських організаціях у Комарнівщині і Городоччині.
Навчався на факультеті права Люблінського (1931-1933 рр.) та Львівського (1933-1936 рр.) університетів. Став маґістром права (1936 р.), і працював у Львові.
З 17-річного віку З. Тершаковець вступив в ОУН, став організатором підпільної мережі на Комарнівщині. За свою діяльність в березні 1939 р. був заарештований польською поліцією, як учасник конґресу Союзу українських студентських організацій під Польщею. Зусиллями батька, З. Тершаковець вийшов на волю через два тижні.
На початку німецько-польської війни 01. 09. 1939 р. З. Тершаковець став організатором на Комарнівщині відділів української міліції, які роззброювали рештки польських військ і поліції. Після приходу совєтської влади, за наказом керівництва ОУН З. Тершаковець восени 1939 р. нелеґально перебрався в Краків, в зону німецької окупації (Генерал-губернаторство).
З жовтня 1939 р. З. Тершаковець був районним провідником ОУН і, згодом – обласним референтом пропаґанди ОУН на Холмщині. Працював вчителем на Томашівщині і Холмщині (ймовірно, в с. Комарів), вів активну культурно-освітню та організаційну працю серед місцевого українського населення.
Влітку 1941 р., після початку німецько-совєтської війни, З. Тершаковець долучився до Похідних груп ОУН. За спогадами В. Кука, певний час перебував в м. Полтава, працював військовим перекладачем. Після арешту німцями С. Бандери, повернувся на Львівщину і влився в антинімецьке підпілля.
У 1942-43 рр. З. Тершаковець працював у Городоцькому районному проводі ОУН, певний час виконував обов’язки повітового провідника Городоччини (у 1943 р.), а з кінця 1943 р. став організаційним референтом Львівської (Городоцької) округи ОУН.
На початку 1944 р. З. Тершаковець опинився у підпорядкуванні керівника референтури пропаґанди крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях Петра Дужого («Дороша»), який за розпорядженням Проводу ОУН в Україні активізував видавничу та аґітаційну роботу підпілля. З. Тершаковець став працювати в Четвертому відділі Крайового осередку пропаґанди ОУН на ЗУЗ, відповідав за налагодження масової пропаґанди. Зокрема, займався розробкою інструкцій для нижчих ланок підпілля, пропаґандистів, аґітаторів. Також у цей час він написав працю «Польське питання», де аналізував взаємини між українцями і поляками.
З кінця 1944 р. до середини 1945 р. З. Тершаковець за дорученням керівництва підпілля виконував обов’язки обласного (відтак окружного) провідника ОУН Дрогобиччини. В подальшому був організаційним референтом Карпатського краю ОУН (вересень-жовтень 1945 р. – початок 1946 р.), провідником ОУН Львівського краю (літо 1946 р. – 4. 11. 1948), виконуючим обов’язки командира Львівської Воєнної Округи УПА «Буг» (початок 1947 р. – 04.11. 1948 р.).
Восени 1947 р. З. Тершаковець започаткував випуск видання під назвою «Літопис УПА» (всього у підпіллі ОУН було видано три номери – у вересні 1947 р., у 1949 р. і у 1951 р.). «Літопис УПА» містив інформацію про створення і діяльність УПА починаючи з 1942 р. – спогади, враження, нотатки повстанців тощо.
Чекісти добре знали про діяльність З. Тершаковця у 1944-1948 рр. і активно розшукували його, вдаючись при цьому до найрізноманітніших заходів. У вересні 1948 р. чекістам стало відомо, що З. Тершаковець і його охоронці можуть переховуватись неподалік курорту в с. Великий Любінь Городоцького району Львівської області. Там З. Тершаковець планував підлікуватися від ревматизму за допомогою місцевих спеціалістів-прихильників підпілля. Вночі з 3 на 4 листопада 1948 р. в ліс біля с. Великий Любінь чекістами була конспіративно викинута оперативно-військова група. Розшуки допомагала здійснювати спеціальна аґентурна група по Львівській області «Тайфун», яка діяла під виглядом підпільників. Саме вона зуміла вивідати у місцевих підлітків-пастухів, що в лісі неподалік є 5 повстанців. Чекісти швидко заблокували групу підпільників і оточили їх (приблизно о 16:00 04.11.1948 р.). Внаслідок півторагодинного бою четверо підпільників (серед них і З. Тершаковець) загинули, а ще один, будучи пораненим, зумів скористатися темрявою, вирватися і втекти.
Тіло З. Тершаковця було доставлене в УМГБ Львівської області, де було опізнане. Місце поховання З. Тершаковця невідоме. За свою активну діяльність в підпіллі З. Тершаковець отримав звання майор-політвиховник УПА (посмертно).
Панувати не над кимсь, а на своїй землі: 17 серпня – 140 років від дня народження доктора Дмитра Донцова, ідеолога українського інтегрального націоналізму, філософа, публіциста та громадсько-політичного діяча.
Барельєф Д. Донцову у Мелітополі (знищений рашистами у 2022 р.)
Він завжди був ворогом для тих, хто вважав українців рабами. Його слово збурювало до Чину та випікало чоло зрадникам та манкуртам. Його твори написані понад часом, вони однаково актуальні і 70 років тому, й нині. Сама пам’ять про нього нестерпна для рашистів та їхніх холуїв. І все це про уродженця степового Мелітополя, відомого на увесь світ філософа, доктора Дмитра Донцова. Зрештою, й сама пам’ять про нього є небезпечною для російських окупантів. Як їхні попередники боролися із творами Донцова, сучасники – із його образом у публічному просторі на території України. І барельєф Донцову, встановлений вдячними земляками на його малій батьківщині було публічно знищено у перші дні окупації Мелітополя весною 2022 року.
Не вдаючись до симпатій/антипатій до учасників президентських перегонів в Україні 2019-го року, пригадаємо, що на арґументовані «армія-мова-віра» часто чули оте препаскудне, вбивче – «какая разніца?». Вочевидь, арґументовану відповідь на це питання дали перші російські ракети, що шматували Україну на світанку 24-го лютого 2022-го… Донцов же акцентував увагу на важливості і мови, і віри, і історичної тяглості: «Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, — це прив’язання є фундаментом нації».
Мова – наш маркер. Наш ідентифікатор. Серед своїх й чужих. Наша вдячність тим, хто зміг подолати валуєвські циркуляри та емські укази, русифікації та зневажання. По-іншому вже не буде. Так як ніхто не зможе заборонити нам молитися нашою мовою у тих церквах, де не виголошують анафеми нашим Героям, вихваляючи кривавих тиранів й канонізуючи їх.
І саме нам належить наша історія. Хай не завжди героїчна і переможна. З роками поразок та неволі. Але з яскравими спалахами визвольних змагань. Історією державності й розбудови. Шляхетністю Сагайдачного та харизмою Батька Хмеля, праведним гнівом Тараса та сталевим характером Лесі, революційним покликом Петлюри та безкомпромісністю Бандери, звитягою й жертовністю українських воїнів, захисників та захисниць, що зберегли й бережуть нас від татарської потопи й на грані двох світів творять нове життя.
Зрештою, «кожна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися». Додати нема чого.
Ми, українці, надто довго вірили у те, що імперія може змінитися. Що на зміну совєтським комуністичним диктаторам прийдуть цивілізовані демократи. Ми тішилися тим, що вбивця раптом перевиховається – бо ж посміхається й обіцяє. А він тим часом гострив сокиру. Загальні «ми» чомусь вважали, що потоплена у крові Ічкерія – не наша справа. Що окуповані реґіони Сакартвело – проблема лише їх, внутрішня. Що асимільовані й гноблені нації на окупованих колись імперською росією теренах – не наш головний біль. Донцов застерігав: «наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з росією… Свідомі цього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця – встанемо. Зрікаючись його – ніколи».
Зрозуміли б раніше – були б готовими до тривалої виснажливої війни.
Історики не мають права розмірковувати на тему, «що було б якби». І галасування на кшталт «Донцов (чи хтось інший) попереджав!» позбавлені будь-якого сенсу. Однак до болю в грудях згадується Шевченкове «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя». Якби українські мужі від влади вивчали українських мислителів-класиків. Якби любили свою державу, але не свою кишеню. Якби…
Що ж ми мусимо робити в епоху, коли вирішується доля не просто України, а всього цивілізованого світу? В епоху, коли тріщить по швах саме поняття «колективна безпека», а високосвітська світова шахівниця підмінена табуретом у нетрях, на якому грають крапленими картами? Дослухаємося до Донцова: «Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними “маловірами”». Вірити. Перемагати. Повернути своє. Панувати не над кимсь, а на своїй землі.
І долаючи негаразди на шляху до процвітаючої України, озиратися назад аби побачити чому так і не інакше склалася доля України й українців від 1991 року. Від дня, коли сконала совєтська імперія зла. Від тих стартових можливостей, які відкривали шлях для розбудови міцної держави, яка нікуди не проситься. Держави, яку запрошують. Озиратися, щоб усвідомити, що «всякий рух і всяка ідея, яка хоче перемогти, має складатися з людей одної ідеї, одної волі, а не з комплексу людей різно думаючих, котрі тягнуть в усі боки і тим самим ослаблюють усю ідею, волю і наслідки».
