Історичний Календар підготував Юрій Щур
Усі найкращі чесноти української інтеліґенції:
29 серпня – 155 років від дня народження Людмили Старицької-Черняхівської, письменниці, літературного критика, громадської діячки.
Народилася Людмила Старицька 29 серпня 1868 р. у Києві в родині відомого письменника, драматурга, громадського діяча Михайла Старицького та Софії Лисенко – рідної сестри композитора Миколи Лисенка. Дівчина зростала в атмосфері українського національного відродження, частими гостями їх родини були Олександр Русов, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Володимир Антонович, Микола Садовський, Марко Кропивницький, Павло Житецький та Марія Заньковецька.
Пізніше Людмила писала: «Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають у селі, у рідній сфері стихійними українцями, ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед вражеських обставин свідомими українцями з сповітку».
Окрім домашнього навчання, Людмила Старицька здобувала освіту в пансіоні Криницької, навчалася в одній із кращих приватних жіночих гімназій Києва В. Ващенка-Захарченка. Перші казочки та вірші для молодшої сестри вона склала ще в дитинстві. Вже в 15 років вона писала для домашнього театру містерії віршем, у рукописному журналі гімназисток вмістила нарис «За Україну».
У 1887 р. альманах «Перший вінок» (Львів) опублікував її поезію «Панахида», присвячену Тарасові Шевченкові. Рання поезія Людмили Старицької привернула до себе увагу критики, схвально про неї відгукнулися Пантелеймон Куліш та Іван Франко.
У 1888-1893 роках Людмила брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда», разом із Оленою Пчілкою, Володимиром Самійленком, Лесею Українкою, Максимом Славинським й іншими. Окрім ориґінальних творів, гуртківці перекладали шедеври світової літератури українською мовою, зокрема Данте, Мольєра, Беранже, Гейне, Ґете, Шіллера, Андерсена та ін.
Людмила була учасницею театру корифеїв, організувала аматорські гуртки, писала для них водевілі, ліричну драму «Сафо», одну з кращих своїх драм «Аппій Клавдій».
Із заснуванням у 1895 р. у Києві Літературно-артистичного товариства Старицька увійшла до його правління, допомагала організовувати літературно-художні та наукові вечори, присвячені історії та культурі українського народу. Брала активну участь у роботі «Історичного товариства Нестора-літописця» в Києві, «Наукового товариства імені Шевченка» у Львові.
27 січня 1896 р. Людмила Старицька вийшла заміж за київського лікаря Олександра Черняхівського, який стане відомим неврогістологом, професором, доктором медицини, автором численних праць у цій галузі, упорядником словника медичних термінів українською мовою.
Людмила Старицька-Черняхівська написала один із найперших нарисів з історії нового українського театру «Двадцять п’ять років українського театру». Разом з батьком створила трилогію «Богдан Хмельницький», історичні твори «Останні шуліки», «Червоний диявол», «Останні орли», «Розбійник Кармалюк» «Руїна», «Молодість Мазепи».
Перша чверть XX ст. стала для літераторки періодом найвищого творчого піднесення, зокрема її п’єса «Гетьман Дорошенко» з величезним успіхом йшла на дореволюційній сцені. П’єси письменниці можна було побачити на сценах багатьох театрів, їх включали до репертуару українські та російські трупи. І це не зважаючи на те, що імперська цензура часто забороняла їх.
Під час революційних подій 1905 р. Старицька-Черняхівська брала учать у мітинґах та демонстраціях, засіданнях політичних гуртків. Згодом вона увійшла до Української демократично-радикальної партії, а пізніше — Товариства українських поступовців.
Після смерті М. Лисенка Л. Старицька-Черняхівська керувала роботою київського літературно-мистецького клубу «Родина», плідно співпрацювала з галицькими літературними періодичними виданнями «Зоря», «ЛНВ», «Життя і слово» ті ін., працювала у київській газеті «Рада».
Під час Першої світової війни вона працювала в товаристві допомоги біженцям «Юг России», сестрою милосердя у шпиталі, організувала дитячі притулки для сиріт. У листопаді 1916 р. їздила в Сибір і Поволжя, де розшукувала і висланих галичан та допомагала їм матеріально.
Людмила Старицька-Черняхівська була членом Української Центральної Ради, а в квітні 1917 р. увійшла й до Малої Ради. Брала найактивнішу участь у створенні українських установ, підготовці та написанні постанов, розпоряджень, відозв УЦР, проголошенні її перших універсалів. У травні 1917 р. була серед організаторів Товариства (комітету) «Український національний театр». В часи Української держави Павла Скоропадського очолювала Український клуб, а в період Директорії стала співзасновницею й заступницею голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському.
У 1920-ті рр. Л. Старицька-Черняхівська перебивалася випадковими заробітками, працюючи ткалею на трикотажній фабриці Вукоопспілки, перекладаючи лібрето опер «Аїда», «Ріґолетто», «Фауст», «Чіо-Чіо-Сан». Багато сил та енерґії віддавала театральній справі, започатковуючи нові трупи, очолюючи Драматичну секцію Дніпросоюзу, займалася режисурою. Під впливом листування з Дмитром Яворницьким написала сценарій про руйнування Запорозької Січі.
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. письменниця та її рідні зазнали гонінь і переслідувань. У 1929 р. Людмилу та її чоловіка було заарештовано й звинувачено у належності до «Спілки визволення України». Черняхівських відправляють з Києва до Харкова, де до суду, під час слідства (майже півроку) вони сиділи в камерах ізолятора ГПУ на Холодній горі. Суд визначив їм п’ятирічне ув’язнення з наступним засланням. Після звільнення вислали до Сталіно (Донецьк). До Києва змогли повернутися через 6 років.
На початку 1938 р. було заарештовано єдину доньку Черняхівських Вероніку, поетесу, перекладачку з французької, англійської, іспанської, німецької мов, звинувативши її в шпигунстві на користь Німеччини. За постановою Трійки НКВД її засудили на 10 років в’язниці із суворою ізоляцією. Від катувань та знущань Вероніка збожеволіла, а потім пропала без сліду. Невдовзі після цього помер професор Черняхівський.
20 липня 1941 р., під час відступу червоної армії, 73-річну Людмилу Старицьку-Черняхівську знову заарештували. По дорозі на заслання, без води, їжі, світла, у «телятнику», набитому в’язнями, письменниця померла.
Автор Акту проголошення незалежності України: 24 серпня – 95 років від дня народження Левка Лук’яненка (1928-2018), українського політичного та громадського діяча, дипломата, письменника, юриста, дисидента, учасника національного визвольного руху.
Левко Лук’яненко народився у селянській родині в с. Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської округи, Української ССР. Очевидець Голодомору 1932-1933 років, влаштованого совєтською владою для фізичного знищення непокірного українського села.
Наприкінці 1944-го мобілізований до червоної армії, служив в Австрії, на Кавказі, в м. Орджонікідзе (Владикавказ) та Нахічевань. Належав до комсомолу та був членом комуністичної партії. Випускник юридичного факультету Московського університету. Вів активне громадське життя, однак зрозумів, що обраний ним шлях помилковий. Відтак призупинив свою громадську діяльність й з 1957 року вирішив орієнтуватися на підпільну боротьбу.
У вересні 1958 року, за розподілом, був скерований в Радехівський район Львівської області штатним пропаґандистом райкому компартії. Робота була пов’язана з постійними поїздками по селах району, й відповідно Левко Лук’яненко неодноразово ставав очевидцем беззаконня совєтських законників. Маючи намір боротися за позитивні зміни всередині системи, разом зі Степаном Віруном й Василем Луцьківим вирішили створити підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). У середині 1959 року, після переїзду до Глинянського району, знайшов однодумців Івана Кандибу та Олександра Лібовича.
7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч Спілки. Невдовзі, 21 січня 1961 року підпільна організація була розгромлена КГБ: були заарештовані Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та Левко Лук’яненко, а пізніше Іван Кіпиш та Йосип Боровницький.
У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УССР. Звинувачення було побудоване на першому, досить радикальному, проєкті програми підпільної Спілки. Зокрема, його звинуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УССР від СССР, підривав авторитет КПСС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Кару відбував у Мордовській АРСР, з 1967 три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії.
У другій половині Левко Лук’яненко долучився до шістдесятників, які вели боротьбу з адміністрацією совєтських таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в’язнів. У 1974 році за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі.
9 листопада 1976 року, за пропозицією Миколи Руденка, увійшов до складу Української Гельсінкської групи (УГГ), підготував звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміґрацію.
12 грудня 1977 року Левко Лук’яненко знову був заарештований. Після цього оголосив голодування, відмовився давати покази. Також відмовився від совєтського громадянства. 17-20 червня 1978 року був засуджений Чернігівським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УССР на 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в таборі особливо суворого режиму в селі Сосновка в Мордовській АССР. Разом з іншими політв’язнями продовжував боротьбу, готував й передавав на Захід інформацію про дисидентський рух та совєтське беззаконня. У лютому 1980 року всіх в’язнів особливого режиму, у тому числі Лук’яненка, перевели до спеціально збудованої в’язниці в селі Кучино Пермської області. 13 грудня 1986 року звідси був переведений до Пермської пересильної тюрми, а звідти до Чернігівської, де з ним понад місяць «працював» слідчий КГБ. Повернули в Кучино. 8 грудня 1987-го етапували на заслання в село Березівка Парабельського району Томської області.
У березні 1988-го заочно обраний головою відновленої УГГ, яка від 7 липня діяла як Українська Гельсінкська Спілка (УГС). Указом Президії Верховної Ради від 30 листопада 1988 Левко Лук’яненко був помилуваний та звільнений із заслання. На початку 1989 року повернувся до України.
У квітні 1990 на установчому з’їзді УГС обраний головою створеної на її базі Української республіканської партії (УРП). У березні обраний депутатом Верховної Ради України ХІІ (І) скликання. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Левко Лук’яненко – один з авторів Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Балотувався на посаду Президента України.
У травні 1992 року склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв’язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. У листопаді 1993 року, через незгоду з політикою уряду України, подав у відставку і повернувся в Україну.
Народний депутат України ІІ скликання Член Комітету законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації. У 1998-1999 роках Левко Лук’яненко був одним з керівників «Національного фронту», що об’єднав праві націоналістичні партії.
Народний депутат України IV та V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко». Член Комітету з питань національної безпеки і оборони, пізніше – голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Склав депутатські повноваження 15 червня 2007 і відмовився від висування на позачергових виборах 2007-го, пославшись на поважний вік.
Володів англійською, польською, німецькою мовами. Член Національної спілки письменників України (2002). Нагороджений медаллю «Борцям за волю України ім. Св. Володимира» (1991), почесною відзнакою Президента України (1992), Герой України (19. 04. 2005), лауреат Національної премії імені Т. Шевченка 2016 р.
Помер внаслідок важкої хвороби 7 липня 2018 року. Похований на Байковому кладовищі.
