Мова має значення:
13 вересня – 175 років з дня створення кафедри української мови у Львівському університеті.
«Весна народів» у Австрійській імперії (1848-1849 рр.) спричинилася й до початку виступів українців за свої права у Львівському університеті. Революція в Австрії створила умови для активізації суспільно-політичного життя Східної Галичини, що в свою чергу актуалізувало проблему українського університету.
У червні 1848 р. українська делеґація на Слов’янському конґресі в Празі заперечила домагання польських делеґатів стосовно запровадження польської мови у Львівському університеті. Голова української делеґації Іван Борисикевич влучно підкреслив, що для заспокоєння культурних потреб поляків у Галичині вже існує Краківський університет, а Львівський – має стати українським. Визначив справедливість цієї вимоги й австрійський імператор Франц Йосиф, який своїм розпорядженням від 13 вересня 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру «руської словесності» (філології). Згідно з розпорядженням міністра віровизнань і освіти від 19 грудня того ж, 1848-го, року, професором цієї кафедри став відомий діяч українського національного відродження Яків Головацький.
Розпорядженням віденського уряду від 27 грудня 1848 р. про мову викладання в гімназіях і вищих навчальних закладах в українській частині Галичини чітко визначалася роль Львівського університету. У шостому пункті документу наголошувалося: «Щодо наук університетських, то приймається так само за підставу, що виклади мають відбуватися в краєвій мові, а тепер професори, що не знають тої мови, остаються на своїх місцях». Те, що під краєвою мовою в Східній Галичині уряд розумів українську, свідчило відкриття 1849 р. на теологічному факультеті трьох кафедр з українською мовою викладання (поляки мали на той час лише одну кафедру польської мови та літератури, засновану ще 1820 р.).
З приходом до Львівського університету Якова Головацького, в стінах академії вперше українською мовою було репрезентовано розроблену на той час схему історії Русі-України, що була окреслена в його лекціях з історії руської мови і літератури. На початку 1849 р. (18-25 січня) у стінах Львівського університету фактично вперше прозвучали лекції з історії України, виголошені Яковом Головацьким. Хоча офіційно його лекції мали філологічне спрямування («Три вступні лекції про руську словесність»), але на ділі у них він виклав загальну схему історії України в її романтичному забарвленні. Головні її положення полягали в наступному:
– кожний народ має свої фізичні і духовні особливості, серед яких мова і звичаї мають важливу роль;
– носієм цих культурних рис є «народ», а не окремі його представники;
– народне життя відбувається під Божественним покровительством в трьох «стихіях» – науці, громадському житті і мистецтві;
– руський народ, як один зі слов’янських народів, здавна проявив свої культурні здібності, залишивши видатні пам’ятки мови і писемності;
– історія українського народу є історією окремого народу, який в своїй еволюції пройшов три періоди: від прийняття християнства до середини XIV ст., тоді – до кінця XVIII ст., а далі до сучасності;
– Київська Русь була великою і могутньою європейською державою середньовіччя, яка впала під ударами татар, але продовжувала зберігати свою народну окремішність в складі Литовської і Польської держав, зродивши, зокрема, козаччину, яка, однак, зазнала поразки в «народно-релігійній війні» (під проводом Богдана Хмельницького);
– нарешті, після поділів Речі Посполитої в рамках Австрії русини Галичини і Наддніпрянщини почали «пробуджуватись» від сну і стриміти до європейської просвіти і культури.
Викладений Головацьким матеріал, який він неодноразово повторював у своїх лекціях в університеті до 1867 р., окреслював філологічні, історичні та етнографічні підстави окремішності розвитку русинів-українців в минулому і майбутньому, апелював до патріотизму русинів-українців, поєднуючи їх з українцями («малорусинами») під владою росії.
У 1849 році Яків Головацький видав «Граматику руського язика» (249 сторінок), в якій «основою наукового аналізу послужило не місцеве галицьке наріччя, а українська мова». Автор виходив з тези самостійності одної мови як особливої слов’янської вітки, ніскільки не підпорядкованої російській мові. Загалом, у цій праці долю української мови Головацький тісно пов’язав із долею українського народу: «Малоруський народ найбільший по великоруським у Слов’янщині, в пай цілої слов’янщини – прекрасний край кожний, плодовиту землю подільську, українську, Море чорне і гори Карпатські заселяє, – язик красний, середину слов’янщини із всіма слов’янськими племенами (крім ілірійського) сусідує». Вчений писав, що «наш народ переміг таких ворогів просвіщення як татари, побідив і спер турків грудею своєю, відбив тих страшних ворогів і так мужественно відстояв свою землю, добився до моря, просвіт собі зробив сильною рукою». Але лиха доля була для нього «мачухою». Тому він закликав до праці: «Щос мо утратили, то пропало, не вернеся, але очевидячи нині тратимо, не уважаємо дня білого на добре, гаємо час даремне, з того відповідь Богу дати мусимо. Що нині і завтра утратимо, людина вже не верне до віку».
