Головнокомандувач національної оборони Карпатської України:
20 вересня – 130 років з дня народження Сергія Єфремова, борця за незалежність України у ХХ сторіччі, підполковника
Армії УНР (генерал-хорунжого в еміґрації), головнокомандувача національної оборони Карпатської України.
Сергій Єфремов народився 20 вересня 1893 року в селі Зеленьків Тальнівського району на Черкащині в родині учителя Федора Єфремова, рідного брата іншого Сергія Єфремова, який у майбутньому став авторитетним діячем УНР та видатним науковцем. Батьки Сергія були активними діячами товариства «Просвіта».
Сергій Єфремов навчався у київському Констянтинівському піхотному юнкерському училищі, після закінчення якого обрав військову кар’єру. У 1914 році він закінчив Військову академію в Києві й, отримавши офіцерські погони, одразу вирушив на фронти Першої світової війни, у 87-й Нейшлотський піхотний полк російської армії. За мужність був нагороджений медалями та орденами. Наприкінці війни Сергія Єфремова перевели у 271-й запасний піхотний полк до Катеринослава (тепер – місто Дніпро), де він продовжив лікуватися у військовому шпиталі.
У катеринославському шпиталі офіцер Єфремов долучився до українського національно-визвольного руху. У час Центральної Ради очолював Українську військову раду Катеринославщини, від імені якої виступав на двох українських військових з’їздах у Києві.
Восени 1917 року очолив загін вільних козаків та гайдамаків, які захищали Катеринослав від більшовиків. Сергій Єфремов безпосередньо очолив оборону залізничного вокзалу у місті. Сили були нерівними, і на початку 1918 року гайдамаки змушені були відступити в напрямі Києва. Навесні 1918 року отримав посаду помічника начальника 1-го відділу управління персонального складу Генерального штабу УНР, перебував там і за Української Держави. В лавах Армії УНР воював проти більшовиків та білих. За Директорії УНР служив старшиною при Військовому міністерстві. У 1920 році підвищений до звання підполковника Армії УНР. У серпні-вересні 1920-го був на посаді булавного старшини для доручень при командувачеві армії. Наприкінці українсько-совєтської війни 1920 року командував 15-м та 24-м куренями Залізної дивізії Армії УНР.
Після падіння УНР Сергій Єфремов перебрався до Праги, де був прийнятий на службу в Чехо-Словацьку армію. Зваживши на його військовий досвід та знання української мови, офіцера скерували на службу в Підкарпатську Русь, яку після закінчення Першої світової війни офіційно приєднали до Чехо-Словаччини.
Закони Чехо-Словацької держави не дозволяли кадровим армійським старшинам брати участь у політичному житті країни, тому Сергій Єфремов майже не фігурує серед численних українських громадсько-політичних діячів, що обрали Прагу як одну з резиденцій для підготовки нового визвольного зриву. Однак, пізніше він згадував, що в міжвоєнні роки часто відвідував Авґустина Волошина у його помешканні в Ужгороді.
Сергій Єфремов долучився до розбудови краю коли чехо-словацький уряд надав Карпатській Україні автономію. Спочатку він був директором відділу фінансів в уряді Карпатської України. Після проголошення 15 березня 1939 року Карпатської України самостійною державою, а «Карпатської Січі» — її армією — Сергій Єфремов, за дорученням міністра війни Степана Клочурака, став комендантом «Карпатської Січі» і сформував генеральний штаб війська.
Увечері 15 березня 1939 року саме Сергій Єфремов звернувся до населення Карпатської України з промовою, яку кожні півгодини транслювало радіо з Хуста. У цій промові були й такі слова: «Народе Карпатської України! Українці й українки!.. Уряд Карпатської України видав наказ створити українську армію, ядром та основою якої стають січовики й січовички. Мене влада призначила комендантом Національної оборони. Нас чекає нерівна за своєю силою і зброєю боротьба з нападником, але заховаймо спокій і негайно ставмо чоло ворогові…».
Не зважаючи на те, що на заклик відгукнулося чимало українців, зброї та обмундирування на всіх бракувало. Українцям доводилося відвойовувати амуніцію у поляків, угорців і чехів. А угорські війська підступали щораз ближче до Хуста. Січовики чинили запеклий опір супротивнику в Хусті, Севлюші, на лінії Берегове-Хуст, відбили наступ поляків у Торуні… Однак сили були нерівними.
Пізніше Сергій Єфремов згадував про ці події березня 1939 року: «Національна оборона Карпатської України не мала своїх дивізій, бриґад чи навіть полків, але своєю боротьбою, в якій не було пощади ні супроти ворога, ні супроти себе, боротьбою, яка вимагала самопожертви та найбільшого напруження всіх тілесних і духовних сил, боротьбою без досконалого озброєння, без належної військової підготовки, серед найбільших невигод зими й терену, боротьбою безнадійною й може даремною для сучасників, але важною, необхідною й невідкличною на майбутнє – запричастилася визвольних змагань усіх наших земель та пов’язалися з ділами всеукраїнської сили та її історії».
16 березня 1939 року, Сергій Єфремов, зважаючи на несприятливі обставини, віддав наказ евакуювати державні установи з Хуста до Румунії. Майже увесь архів уряду Карпатської України наказав спалити, щоб уберегти людей, які залишалися на рідних землях, від репресій з боку угорської та румунської влади.
Оборону Хуста та командування «Карпатською Січчю» Єфремов передав своєму заступнику – леґендарному Михайлові Колодзінському («Куму»), який поліг за два дні після того на полі бою, до останнього пострілу захищаючи столицю Карпатської України. Тим часом Сергій Єфремов доставив членів Карпатського уряду до Румунії, а згодом забезпечив їхній переїзд на Балкани, до Воєводини.
1 вересня 1939 року український полковник став офіцером армії новопосталої Словаччини. Наприкінці війни він опинився в Празі, де мешкало чимало колишніх урядовців Карпатської України. Перед приходом совєтських військ виїхав до Австрії, де після закінчення Другої світової війни опинився в таборі для переміщених осіб «Ляндек» в американській окупаційній зоні.
У 1949 році еміґрував до США. Спочатку замешкав у Міннеаполісі, а згодом перебрався до Нью-Йорку. Був активним у житті української громади в Північній Америці, його ім’я часто фігурувало на шпальтах україномовної преси.
Написав і опублікував книгу спогадів «Бої 14-15 березня 1939 року на Карпатській Україні». На еміґрації був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР.
Помер Сергій Єфремов 18 грудня 1966 року в шпиталі у місті Асторія, штат Нью-Йорк. Вічний спочинок знайшов на українському цвинтарі в Савт-Бавнд-Бруку.
Жертва російсько-совєтського окупаційного терору
29 вересня – 85 років з дня коли «особлива трійка» НКВД засудила до розстрілу з конфіскацією майна Гната Хоткевича, українського театрального і громадсько-політичного діяча, інженера, винахідника, композитора, письменника, перекладача, бандуриста, скрипаля, піаніста, співака, сценариста, драматурга, історика, мистецтвознавця, етнографа, педагога.
Органи НКВД заарештували Гната Хоткевича 21 лютого 1938 року за підозрою в участі в «антисовєтській українській націоналістичній терористичній організації». Крім того, його звинуватили у роботі на користь німецької розвідки. На допитах він визнав себе винним у шпигунстві на користь Німеччини та в участі в «українській націоналістичній повстанській організації». Його засудили 29 вересня 1938 року до розстрілу з конфіскацією майна, а 8 жовтня 1938 року Гната Хоткевича стратили в підвалі Харківської внутрішньої тюрми НКВД. «Реабілітований» 11 травня 1956 року.
Народився Гнат Хоткевич 12 січня 1878 року у Харкові. У 1894 році з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, а 1900-го року закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту. У 1901 році Хоткевич розробив власний проєкт дизельного поїзда, на 30 років раніше від американського аналогу.
За участь у керівництві політичним страйком 1905 року зазнав переслідувань, у січні 1906-го вимушений переїхати до Галичини, яка перебувала в складі Австро-Угорщини. З скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури Гнат Хоткевич об’їхав усю Галичину й Буковину.
У 1912-му оселився Києві й долучився до літературного й мистецького життя, зокрема січні 1913 року став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». У той же час продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».
1915 року був висланий за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917 року. У 1920-1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі. У 1926-1932 роках викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури. Паралельно із цим, у 1928-1932 роках був художнім керівником Полтавської капели бандуристів.
Літературну діяльність Гнат Хоткевич почав у 1897 році. Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911). Також Гнат Хоткевич є автором низки драматичних творів, у яких відобразив антифеодальну та національно-визвольну боротьбу українського народу.
Був новатором на театральній ниві. У 1903 році заснував перший в Україні робітничий театр, який протягом трьох років дав понад 50 вистав, переважно української класики, українською мовою. Для нього спеціально написав ряд п’єс.
Гнат Хоткевич є автором близько 600 музичних творів – романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур. Чимало його творів були видані за життя, однак в 1931 році всі вони були заборонені і виключені з виконавської практики, тож на сьогодні більшість його творів втрачено.
