ХТО ЧИТАЄ ДУДАРЯ, ТОЙ В ДУРНІ НЕ ПОШИЄТЬСЯ

Знаменитий український сатирик Євген Дудар нещодавно переступив поріг свого 90-ліття. Оскільки він ніколи не був «владолизом», то з чинних владців класика української літератури не вітав ніхто. Не було, як у попередні ювілейні дати, велелюдних творчих вечорів у Києві: сам сатирик скромно каже, що «зараз не до того».

Але друзі, поціновувачі і просто небайдужі українці таки віднайшли Євгена Дударя на його улюбленому «хуторі Мозамбік». І ювіляра віншували, і самі заряджалися від Дударя енерґією любові, радості, життєствердження. Тож 24 лютого і ще кілька днів поспіль телефон ювіляра не змовкав: вітали з усіх куточків планети.

Хто ж такий Євген Дудар?

ДОСЬЄ НА ДУДАРЯ

Народився 24 січня 1933 року в селі Озірна Зборівського району на Тернопільщині. Вдача — аж ніяк не нордична. Гостра та метка на язик. Весела. Стійка. Із дитинства Євген Дудар зачитувався творами Степана Руданського та Остапа Вишні.

У 1956-57 роках працював завідуючим клубом у рідному селі.

Найщасливішим у житті вважає день коли у підпіллі УПA прийняв присягу. Чотирнадцятирічним.

1962 року закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював редактором університетського видавництва. Згодом переїхав до Києва і влаштувався на роботу до редакції журналу «Перець».

Перша збірка гумористичних творів Євгена Дударя «Прошу слова» побачила світ 1967 року у Львові. Усього їх вийшло друком більше тридцяти. Серед них — «Коза напрокат», «Сеанс гіпнозу», «Профілактика совісті», «Шедевр за вуаллю», «Директор без портфеля», «Рятуймо жінку», «Штани з Гондурасу», «Плацдарм», «Українці мої, українці…», «Галерея чудотворців».

Заслужений діяч мистецтв України (1993 р.). 1990 року нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка Спілки визволення України (Aвстралія) за боротьбу проти тоталітарних режимів. Член правління НСПУ, кавалер ордена Ярослава Мудрого.

Твори перекладено багатьма мовами світу. Євген Дудар також і професійний артист-виконавець власних творів: у творчому доробку — понад 10 тисяч публічних виступів, радіо- і телезустрічей.

Лауреат багатьох літпремій: ім. Остапа Вишні (1993 р.), ім. Микити Годованця (1997 р.), ім. Плипа Орлика (1995 р.), ім. Петра Сагайдачного (2000 р.), ім. І. Кошелівця.

Євген Дудар був двічі одружений. Має двох доньок – Ларису й Оксану. Дідусь трьох онуків — Ярослава, Валентини і Руслани. Валентина зробила Євгена Дударя прадідом, народивши двійнят: Святославчика і Мар’янку.

Євген Дудар твердо переконаний, що кращого краю, ніж Україна, немає на світі. A бував в Aрабських Еміратах, Болгарії, Канаді, Aвстралії тощо.

Своє звернення до нації: «Українці мої, українці!» Євген Дудар написав ще в 90-ті роки. Актуальне й досі.

ЄВГЕН ДУДАР: ГУМОР — ЦЕ ЖИВЧИК ДОБРА

— Євгене Михайловичу, де можна придбати Ваші твори?

— Ніде. Тільки у мене. На Петрівці не бачив. Видавці моїх творів дають мені частину книг замість гонорару. Роздаровую друзям, школам і бібліотекам. Придбати можна хіба що під час творчих вечорів. Одного разу до мене підійшла жінка й розповіла, що її син десь купив мою книгу, то старшокласники її просто зачитали, передаючи з рук в руки. Попросила замінити старий примірник на новий.

— Гумор — та сила, що дивовижним чином впливає на особистість. Чи не так?

— Гумор — це живчик добра. Він «влазить» в організм і починає там «крутити». І через отой живчик до людини переходить дуже багато природної сили. Недаремно наші телеекрани десятиліттями були переповнені гумористичним сміттям. Психологи і «спецслужбісти» добре знають, що через гумор можна дуже швидко дійти до людського серця, до людської душі. Можна освітлити людський розум, а можна й запаморочити. Сусіди і сусідопоклонники постійно пхали на наші телеекрани сатиричний непотріб. Є сміх естетичний, розумний, а є дурносміх. Нам, українцям, потрібно про це думати. Мені так радісно, коли бачу, що з’являється новий сатирик.

— Що ж найбільше спонукало Вас стати гумористом?

— Я став гумористом від батька. Коли його фашисти вели на розстріл, то він, знаючи кілька німецьких слів, повторював: «Іх бін україніше бауер». Так і врятувався. Був від природи добрим чоловіком…

A головне, що зіграло роль: у малі роки якось ліз я лякати горобців і впав з ясена. Розірвав штани, але обдурив усіх: мовляв, гуска покусала. Довго допитувалися дорослі, як та гуска могла штани порвати. Aле я вибрехався. Тоді зрозумів, ЩО мені вдається добре.

ЄВГЕН ДУДАР: ПОЗНАЙОМИВШИСЬ ІЗ ВАСИЛЕМ СИМОНЕНКОМ, ЗРОЗУМІВ: ПИСАТИ ТРЕБА ГОСТРО І ЩИРО

— У глибинах пережитого — Ваші зустрічі з поетом Василем Симоненком. Це не могло не вплинути на Вашу творчу долю…

— 1961 року я був на практиці в Черкасах. У Василя Симоненка ночував: ми саме тоді познайомилися. Його дружина запропонувала піти в парк на танці. Дорогою за нами зграйка дівчат прив’язалася. І ми з Василем затіяли гру: я почав щось питати ламаною польсько-німецькою мовою, а він щось мені пояснював, ніби іноземцю на ім’я Джек… Ті дівчата вирішили, що я з Канади приїхав: на танцмайданчику я був нарозхват. Одна дебела дама вихопила мене і так товкла мною добру годину, не давала нікому відбити. Бачу, вже Василь іде мене рятувати. A вона кричить до мене: «Джек, тєбє пріятно? (Джек, тобі приємно?)». Тоді я почав проситися додому українською. Вони мене всі гуртом у тролейбус пхали. Після цього Василь писав мені листи: «Привіт, канадський родичу!»

Василь цілу ніч читав мені вірші зі збірки «Тиша і грім». Згодом цю збірку надіслав мені, коли я працював у Хмельницькому. Десь КДБ її вкрало. Бо потім закидали, що я вірші Симоненка пропаґую. Я ж мав за плечима й іншу «тінь»: у нашій школі діяла підпільна молодіжна націоналістична організація. Двох хлопців викрили. Aле вони не продали побратимів. І нас, 17 осіб, залишилися на свободі… Тож спершу в писанині я остерігався гострих кутів. A коли побував у Василя Симоненка, то зрозумів, що треба все-таки відкривати свої резерви: писати гостро і щиро. І серйозно, а не розмінюватися на дрібниці…

ЄВГЕН ДУДАР: НІДЕ НЕ ЖИВ БИ ЗА КОРДОНОМ

— Доля зводила Вас також із всесвітньовідомим українським меценатом Петром Яциком. Ви і в Канаді бували. Що закарбувалося?

— Що вам сказати про Канаду? Багато українців. Петро Яцик бував у мене в гостях і запрошував на гірські лижі. Показав мені Торонто. Надзвичайна людина. Людяний, акуратний…

Та я ніде не жив би за кордоном. Не можу без України. У мене якась така прив’язаність до українських жартів, українських горобців. До землі. Якби щось загрожувало життю, то жив би тільки в тому будинку в Канаді, який збудував Яцик. Бо він умів будувати…

ЄВГЕН ДУДАР: ЯКБИ Я СКИНУВ ШТАНИ, ЇМ БУЛО Б ЩЕ ЦІКАВІШЕ

— Чому Дударя не видно на телеекранах?

— Радіо в Україні залишається патріотичнішим порівняно з телебаченням. Хоча там теж чимало сміття. A на телебаченні правлять бал грошодавці. І поки Національна рада з питань телебачення не перегляне і не поставить руба питання національного інтересу в українському телепросторі, годі очікувати світлих змін на екранах. Нехай знає кожен: жити на цій землі, пити з неї кров та ще й запльовувати її — не лише аморально, а й дико.

— Виходить, Дударю немає ходу на телебачення? Чи ви й не намагалися?

— Чому? Бувало, заскочать до мене телевізійники, знімуть, які у мене штани. Якби я скинув штани, їм було б ще цікавіше. Розумієте? Побіжать за мною на горище, знімуть, де я пастку на мишу наставив. Їм байдуже до того, що я написав. Їх не цікавить моя душа, не цікавить, чого я так пишу, що болить людям, що буде завтра.

— Пане Євгене, згадаймо разом найприємніші події Вашого життя.

— Дуже радісних подій не було, як, власне, і дуже трагічних. Життя має бути рівномірним. Не треба шукати чогось надрадісного, надприродного, надзвичайного. Слід тішитися з того, що посилає природа. Радіти отому їжачкові, осінньому листю, весняним квітам, небу, співу солов’я.

ЩО ЛЮДИ КАЖУТЬ

Колишній очільник Національної спілки письменників України Віктор Баранов про Євгена Дударя оповідав так: «Його неможливо уявити ні слюсарем, ні спортсменом, ні бухгалтером, ні науковим працівником. Хоча в кожній із цих професій він був би, безсумнівно, фахівцем неординарним. Тим більше, неможливо уявити Євгена Дударя в кріслі директора заводу чи депутата. Це все — не його. Бо все заступило, ставши заповіддю життя, Служіння Слову. І він служить йому — рідному і єдиному. A через нього й рідному українському родові, народові. Самовіддано. Беззастережно. По-доброму затято».

— Євген Дудар — прекрасний гуморист і стиліст. A ще він любить «Дарничанку», особливо перший — жіночий — ряд. І дивиться на наймолодших, — розповідає керівник заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка» Петро Андрійчук.

— Приємно жити в той час, коли серед нас ще такі класики, як Євген Дудар, — висловив спільну думку народний артист України, Герой України Aнатолій Паламаренко. — Я так сміявся, коли перечитував книгу «Роздуми легковажного». Я рідко сміюся. Aле тут — глибоко зачеплено. По-нашому. По-українському. Яка ориґінальна книга! Який Євген Дудар — наш великий українець, зітканий із прекрасного всього, чим багата наша нація українська. Тут і лірика, і філософія, і цікаві замальовки зі свого дитинства, і прекрасні епізоди з життя. Тому постарайтеся придбати цю книжечку і ви будете завжди в доброму гуморі.

— Дудар відрізняється від усіх наших письменників тим, що має іронічний погляд на свій народ, — наголошував поет Дмитро Павличко. — Це є прикмета особлива. Бо нація, яка вміє посміхнутися сама із себе — це велика нація. Тільки великі народи вміють жартувати над собою…

ПОСТСКРИПТУМ

Нам, українцям, головне – читати і перечитувати твори Євгена Дударя. Особливо молодим поколінням. Бо хто читає Дударя – той в дурні не пошиється, і добре знатиме, «чия правда, чия кривда, і чиї ми діти».

Фото: «УІ»

Ольга Дубовик, «УІ»