інтерв’ю з о. В’ячеславом Трушем, дослідником діяльності ОУН на території Харківської області
Юрій Щур
Ю.Щ.: Отче, Харків та Харківська область проявили героїзм у боротьбі з росіянами з перших хвилин повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Для багатьох в Україні та за її межами це було дещо неочікувано, оскільки на загал реґіон вважався проросійським. Хоч, звичайно, ми пам’ятаємо, що саме тут вперше пролунала відома на увесь світ пісня-кричалка про російського диктатора. Однак, все ж таки.
В.Т.: Харківщина, не зважаючи на репутацію «червоної» області (хибну, як сміємо зауважити) постійно перебувала в мейнстрімі національного, націоналістичного руху. Повстання українських селян (найзначніше – Валківське 1920-го року), діяльність повстанських загонів (на Сахновщині – до 1923 року), українського («петлюрівського») підпілля (зокрема Харківський губернський повстанський комітет, який діяв в Куп’янському, Балаклійському, Богодухівському та Вовчанському повітах – це ті найяскравіші форми українського національного опору, що були притаманними й іншим українським теренам. Харків у міжвоєнний час став також центром формування модерної української культури, міського націоналістичного руху, найяскравішим репрезентантом якого був Микола Хвильовий із його гаслом «Геть від Москви! Дайош Європу!». Під Європою розумілася, звісно, Європа не комінтернівська й не капіталістична. Формуванню національного руху сприяла й політика українізації у 1920-ті роки, а тому Харків, фактично, перетворювався на потужний центр тодішнього українства. Із зміцненням комуністичного режиму відбувається розгром українського руху – від його провідників (самогубство Миколи Скрипника та Миколи Хвильового), далі – нищення організацій, явищ, окремих суспільних груп, що мали чітку національну самоідентифікацію – «Розстріляне Відродження», УАПЦ, нищення колишніх вояків Армії УНР та Української Держави, січових стрільців, заможного та середнього селянства і аж до Голодомору, після якого згадки про опір (інтелектуальний та збройний), фактично, зникають. Тобто окупанти знищували не лише тих, хто виступав проти совєтської влади, хто брав участь у боротьбі проти неї десять – п’ятнадцять років тому, але й тих, хто мав самодостатню психологію українського інтеліґента чи селянина-господаря своєї землі. Перед Другою світовою українська Харківщина мала вигляд «випаленої землі».
Проте український націоналізм не був винищений. Доки існує український етнос – національні прагнення можуть жевріти навіть за часів окупації, проте рано чи пізно проявлять себе в політичній формі націоналізму. Один із українських націоналістів-галичан, що потрапив на Харківщину, в провінційне містечко Лозову, із подивом згадував, що місцеві мешканці співали славень «Ще не вмерла Україна…», пам’ятали про діяльність тут «Просвіти» й навіть були обізнані із такими подробицям як вбивство Омеляна Сеника та Миколи Сціборського. У Харкові ж пам’ять про національно-визвольні змагання й усвідомлення українського єства були незрівнянно значнішими.
Ю.Щ.: Якщо говорити про часи Другої світової війни, хто був репрезентантом українського націоналістичного руху на Харківщині?
В.Т.: Варто наголосити на тому, що український національно-визвольний рух на Харківщині був репрезентований як ОУН (ОУН та ОУН-р), популярно званих як мельниківці та бандерівці, так і іншими організаціями та окремими особами, що стояли на націоналістичних позиціях. Сюди належать «Просвіта» (що фактично була леґальним прикриттям для ОУН), Український громадський комітет під керівництвом Володимира Доленка, Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), а також повоєнні організації, що шукали зв’язків із ОУН (РАУН, УПО), або ж діяли самостійно (ВФ СУК).
Звісно, виникли ці організації не на порожньому місці – адже ідеологія сучасного українського націоналізму народилася серед українського етнічного масиву Слобожанщини саме завдяки харківському адвокатові Миколі Міхновському і саме з його кола вийшов найвідоміший діяч національно-визвольного руху Харкова Володимир Доленко. На цій постаті, значній, але досі маловідомій, варто зупинитися детальніше. Уродженець Харківщини, юрист, як і Микола Міхновський, що брав участь в націоналістичній партії УНП, а за часів Української революції – в політичних подіях на Харківщині. За міжвоєнних часів створив підпільну організацію «Шістка», що була реорганізована в Мужичу партію, розгромлену совєтськими каральними органами. Сам Доленко був арештований і засланий до совєтських концтаборів на десятирічний термін. Перед Другою світовою він повертається до Харкова і з вибухом війни стає фактичним провідником українського руху Харкова.
Ю.Щ.: Яким чином відбувалося ознайомлення жителів Харківщини з ідеями, які проголошувала ОУН?
В.Т.: У вересні 1939 року Німеччина та Совєтський Союз окуповують Польщу. Західна Україна, на якій діяла ОУН, потрапляє до совєтського адміністративного утворення УССР, що давало змогу контактувати зі Східної Україною. Харківська молодь їде на навчання до Львова, галицькі робітники – на новобудови Сходу. У Львові наддніпрянці вступають до лав ОУН (відомо про харків’ян – учасників осередку Богдана Однорога при Львівському університеті), а галичани намагаються поширити ідеї українського націоналізму на Сході. Про свої відвідини Харківщини згадував і відомий національний діяч Тарас Бульба-Боровець.
Ю.Щ.: Коли почалося створення мережі ОУН на Харківщині? Хто цим займався безпосередньо?
В.Т.: Із початком совєтсько-німецької війни на Схід вирушають «похідні групи» ОУН та ОУН (р), які мали на меті пропаґування ідей українського націоналізму, створення організаційної мережі, формування органів українського місцевого самоуправління та перебрання контролю над вже існуючими.
Щодо Харківщини, то її мала опанувати Середня похідна група ОУН (р) на чолі із відомим революціонером Миколою Лемиком (псевдо «Сенишин»). Саме він на знак протесту проти Голодомору застрелив совєтського дипломата Олексія Майлова. Проте Середня похідна група значною мірою була розгромлена німецькими спецслужбами, сам М. Лемик загинув у Миргороді в жовтні 1941 року разом із п’ятьма побратимами. Учасники групи, які уникнули репресій, осіли на Полтавщині, Сумщині, Чернігівщині та Харківщини. Тому для посилення Харкова, до реґіону були спрямовані деякі учасники Північної та Південної похідних груп.
Набагато сприятливіші умови складалися для учасників мельниківської ОУН, хоча вони дісталися Харкова пізніше за бандерівців – у листопаді 1941 року. Серед її активістів зокрема варто згадати Богдана Онуфрика (псевдо «Коник», «П. Казанівський, «Шкапа», «Кузник»), Петра Сагайдачного, отця Якова Кравчука (справжні ім’я та прізвище – Мирон Костюк). Богдан Онуфрик формував українські поліційні підрозділи, а Петро Сагайдачний організував українську пресу. Проте, діставшись Харкова, галичани застали вже цілковито сформоване активне українське середовище. Неформальним провідником харків’ян був Володимир Доленко, який формально не займав жодної важливої посади, міським головою – член «Просвіти» професор Олексій Крамаренко, відроджувалася Українська Автокефальна Православна Церква на чолі із вцілілим митрополитом Феофілом Булдовським. Розгортає діяльність «Просвіта» під керівництвом професора Василя Дубровського, Союз українок, Комітет українського купецтва (КУК), починає видаватися газета «Нова Україна», навколо якої гуртується творча молодь (Аркадій Любченко, Леонід Топчій, Анатоль Гак, Григорій Шевельов, Василь Боровий, Олекса Веретенченко та інші). Активізуються навіть залишки місцевої шляхти, які об’єднуються в свою організацію і мали два виразні напрямки – проросійське шовіністичне і українське прогетьманське. Із часом українські організації зіткнулися як із тиском та репресіями німців, так і з совєтською аґентурою. Вже в самій похідний групі Б. Онуфрика («Коника») був чекіст Полуведько, який, прибувши до Харкова, почав працювати одним із найближчих помічників міського голови Олексія Крамаренка.
Ю.Щ.: Чи конфліктували між собою представники українських організацій? Ви, отче, перерахували їх – це досить значна кількість. Чи змогли вони усі знайти спільний знаменник у діяльності?
В.Т.: Українські організації не були вільні від протистояння й конкуренції, але на Харківщині різкої конфронтації не було. Мельниківці порозумілися із Володимиром Доленком й українською громадськістю Харкова, включивши її до створеного харківського осередку. Осередок мав виразний місцевий характер і фактично мав велику автономію, оскільки німці із великою підозрою ставилися до галичан, висилали їх із міста або репресували, тому харківські мельниківці більше спиралися на власні сили, а не на приїжджих націоналістів. Як характеризує місцевих мельниківців дослідник Анатолій Русначенко: «…у Харкові діяла, мабуть, найвпливовіша мельниківська організація за межами Києва. Вона потрапила в досить благодатний (порівняно!) ґрунт чисельної, як на Сході, української інтеліґенції міста». Відомо, що заприсяження нових членів ОУН (близько двадцяти осіб) відбулося у Харкові 14 грудня 1941 року. На ньому був присутній о. Яків Кравчук. Серед присутніх були міський голова, директор банку, завідуючий Земельною управою, керівник газети, кілька представників міської управи. До ОУН долучилася місцева інтеліґенція, працівники міської адміністрації, Богдан Коник сформував українську поліцію, яка в перспективі розглядалася як складова власної військової сили. Екзекутиву (тобто виконавчий орган ОУН) очолив харків’янин професор Юрій Бойко-Блохин, пізніше відомий як один із ідеологів українського націоналізму. Серед керівників ОУН називають окрім Б. Онуфрика-«Коника» також Юрія Костюка. Осередків ОУН було кілька, один навіть діяв при Єпархіяльному управлінні. Проте вже наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. німці розпочинають репресії, Богдан Онуфрик залишає Харків і ОУН отримує виразний харківський характер. Фактично існував український рух під проводом Володимира Доленка, якого називали керівником ОУН заарештовані харків’яни. Тією чи іншою мірою, він впливав на більшість організацій Харкова – Український громадський комітет, «Просвіту», ОУН, газету «Нова Україна», місячник «Український засів» тощо. До наближеного кола Доленка належали юрист Олександр Семененко (другий міський голова Харкова), Михайло Ветухов (Ветухів), що пізніше, в діяспорі, став президентом Вільної української академії наук (ВУАН), професор Дмитро Соловей, композитор Валентин Костенко, професор медицини Михайло Міщенко, журналісти Всеволод та Віктор Царинники, композитор, професор Василь Ступницький, доцент Харківського державного університету, кандидат історичних наук Овсій Одрина, письменник Анатолій Гак, дружина відомого історика Дмитра Багалія Ольга та інші. Також у Харкові бував відомий член ОУН Зенон Пеленський, письменник Улас Самчук.
Організаційно Харківський обласний провід ОУН підлягав Київському крайовому проводові. Відомо про існування в області районного проводу – Красноградського, якому підпорядковувалися чотири районні – Сахновщинський, Кегичівський, Зачепилівський та Старовірівський. Красноградські націоналісти навіть видали підручник для початкових класів «Рідна школа» патріотичного спрямування. Є інформація і про осередки в Куп’янському, Валківському та Богодухівському районах. Відомо про контакти харківських націоналістів із представниками Лозівського району, де також утворилася націоналістична група.
Харківська ОУН поширювала свій вплив на райони як по лінії офіційних установ, так і через створювані осередки товариства «Просвіта». Так член харківської ОУН Павло Петренко виїжджав в область, де поширював пропаґандистську літературу та брав участь у заснуванні осередків «Просвіти» та місцевих редакцій націоналістичних газет. «Просвіти» виникли у Валках, Богодухові, Дергачах та деяких населених пунктах цих районів. Проте німці за деякий час заборонили створення нових просвітянських філій, остерігаючись їхнього впливу.
Ю.Щ.: Як бачимо, ОУН та ряду наближених до неї організацій, вдалося організувати досить потужну діяльність. Що відомо про бандерівську ОУН на Харківщині?
В.Т.: ОУН-р у Харкові мала більш відокремлений і підпільний характер. Бандерівці, що дісталися Харкова, заснували кілька законспірованих осередків (навіть зараз більшість харківських бандерівців відомі історикам переважно під псевдо) і увійшли до місцевої адміністрації. Збиралися на конспіративних квартирах – у Романа Процинського, у Миколи Поколодного тощо. Варто зазначити, що у Харкові (на відміну від деяких інших теренів) протистояння між ОУН та ОУН (р) не мало гострих форм – так бандерівець Д. Зуб викрав з ґестапо слідчу справу симпатика мельниківців Стратієнка, хоча сам був за це розстріляний. Мельниківець Павло Сиротенко переховував бандерівців, а в редакції «Нової України» співпрацювали і ті, й інші.
Як вже зазначалося вище, більшість бандерівців-галичан знаємо лише на псевдо та на імена (цілком вірогідно, що й вони можуть бути псевдами) – Оксана, Степан, Мар’ян, Володимир Миколайович. З харків’ян відомі Василь Боровий, Микола та Віктор Поколодні, Микола Спаський, Віктор Романенко, Харченко. Хто був обласними провідниками – відомостей поки що недостатньо. Так бандерівець Василь Боровий називає провідником «Михайла Кириловича», а засланий до ОУН-р ґестапівський аґент повідомляє за провідника Володимира Пономаренка (на початок серпня 1942 року). В свою чергу, дослідник історії ОУН та УПА Петро Мірчук згадує провідника «Любомира» (арештований в листопаді 1942 року), а найбільш відомим активістом (і можливо, теж провідником) арештовані харків’яни вважають Романа Процинського. За останнього відомо лише, що він галичанин із заможної родини торговців, студіював у Львові теологію. Вступив до лав ОУН. Двічі його арештували поляки, в ув’язненні навіть відмовився писати додому листи, бо вимагалося писати їх польською. Саме він (але не лише він) розбудовував харківське бандерівське підпілля. Про долю Романа Процинського достеменно невідомо. Є непевні свідчення, що він був розстріляний німцями.
Організаційно Харківський обласний провід підлягав Києву. Харківське підпілля підтримувало контакти із Києвом, Полтавщиною (зв’язкова – Люба Возняк-Лемик, дружина загиблого Миколи Лемика), Сумщиною, Дніпропетровщиною (яка була базовим тереном, що мав потужне підпілля й постачав на Харківщину пропаґандивні матеріали), Донеччиною. Щодо бандерівської мережі в області, то тут даних дуже мало. Василь Боровий називає родину Тимофія Склярова з села Новоселівки Нововодолазького району, Лев Шанковський – підпільницю з села Савинці у Балаклійському. В Красноградському районі поширював бандерівські листівки член мельниківської ОУН, місцевий вчитель Михайло Телевний.
Бандерівці Харкова зазнавали постійних німецьких репресій. Перші почалися в кінці 1941 – на початку 1942 рр., коли із Харкова було депортовано двісті галичан. Дехто, правда, зміг залишитися. Так вже згадуваний Роман Процинський одружився із харків’янкою й це дало йому змогу залишитися в місті. В міській адміністрації також працював галичанин Іван Кліщ (псевдо «Ґалянтний», «Ґаль», «Ясько»). Євген Стахів згадував про репресії навесні 1942 року. У серпні 1942-го німці арештували міський апарат Олексія Крамаренка разом із бандерівцями та їх симпатиками. Відомо, що вони були розстріляні у Дробицькому яру (аналог київського Бабиного Яру) на околиці Харкова, про що місцевій громадськості досі мало відомо. Бандерівські організаційні осередки знищували, до них засилали німецьку аґентуру, відомо навіть про збройну сутичку із німцями, які захопили підпільну друкарню в ніч на 17 жовтня 1942 року. Проте бандерівська ОУН-р Харкова постійно відновлювалася, присилали нових людей, друкували та поширювали листівки, завозили пропаґандивну літературу.
Повертаючись до ОУН, варто зазначити, що мельниківська організація, яка орієнтувалася значною мірою на леґальні форми й методи боротьби, із зайняттям Харкова Червоною армією припинила свою діяльність, а бандерівська, вочевидь завдяки своїй конспірації, продовжувала діяти.
Ю.Щ.: Тривалий час совєстькими пропаґандистами, як і зараз рашистськими, формувався міф про виключно галицький характер Української Повстанської Армії. Українські вчені, крок за кроком, спростовують ці побрехеньки, засвідчуючи всеукраїнський характер УПА. Чи маєте, отче, дані про харків’ян, які боролися за українську незалежність в лавах повстанської армії?
В.Т.: Так, уродженців Харківщини знаходимо й серед повстанців УПА. У збірнику документів «ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали» наведено «Список уродженців східних областей УРСР та інших республік СРСР, що воювали в одному з відділів УПА». Серед них – уродженці Харкова Олексій Вороненко («Гроза»), Іван Скрипко («Хміль») та Іван Карощук («Береза») (останній зі станції Основа), Василь Гнідой («Дроботенко») з села Волохів Яр Чугуївського району, Захар Ізмайло («Знайда») з села Старий Салтів Вовчанського району, Микола Литвиненко («Байда») з села Сосонка, Григорій Усіченко («Долина») з Балаклії та Михайло Юрків («Карась») з Великобурлуччини. Усі – колишні червоноармійці, О. Вороненко, З. Ізмайло та Г. Усіченко – артилеристи, а М. Литвиненко – майор штабу, більшість вступили до лав УПА 1943 р.
Найвідомішим з вояків УПА, що походить із Харківщини – Андрій Матвієнко (псевдо «Зір», «Криниця»). Народжений 1919 р. у селі Минківка Валківського району. Батька та заможного діда Матвієнка совєти вивезли на Сибір, мати передчасно померла. Закінчивши військове училище, молодий лейтенант Червоної Армії Андрій Матвієнко був направлений на Галичину. Тут познайомився із місцевою дівчиною Ганною, почав висловлювати антисовєстські погляди і був ув’язнений у львівській в’язниці. Із початком совєтсько-німецької війни виходить на волю і встановлює контакти із українськими націоналістами. На 1944 р. – в загоні УПА славетного командира Василя Андрусяка («Різуна»). Брав участь у розробці військових операцій проти червоних в Карпатському краї, зокрема завдяки «Зірові» були розбиті енкаведисти між селами Ясінка та Ластівки біля річки Стрий, поблизу села Головецького біля гори Магура та у селі Вовчому, де повстанці знищили чекістську заставу та захопили кількох старшин, зокрема підполковника Лаптєва. «Зір» також був крайовим провідником СБ ОУН, вів роз’яснювальну роботу серед привезеної зі Східної України інтеліґенції. Зустрічався із Романом Шухевичем під час наради у селі Вовчому (Турківський район Львівської області). Дружину Андрія Матвієнка, Ганну та доньку Оксану вивезли на заслання. Ганна втекла, але відморозила ноги. Із чоловіком бачилася востаннє 28 червня 1944 р. Загинув «Криниця» в липня 1949 року в урочищі Стебний біля села Лімни, що на Львівщині, обложений чекістами. Поранений, не бажаючи потрапити в полон, «Зір» пустив кулю в скроню. Разом із ним загинули двоє охоронців – «Хвиля» та «Бучко». Ворогів загинуло понад 15. На місці бою ветерани УПА встановили пам’ятник, на відкритті якого була присутньою й делеґація з Харківщини.
Знаходимо харків’ян навіть серед вояків Першої Української Дивізії «Галичина»: Олександра Болдирєва, Федора Винника, Григорія Сосідко.
Ю.Щ.: Чи вдалося Вам, отче, віднайти інформацію про діяльність українських націоналістів на Харківщині у повоєнні роки? Чи після повернення совєтської влади, під час проведення ресовєтизації, ОУН вже не діяла й була знищена?
В.Т.: У повоєнні часи ОУН-р продовжувала діяти на Харківщині, про що знаємо як із совєтських документів, так і з повстанських. Останні згадки зафіксовані в середині 1950-х рр. У «Доповідній записці завідуючого адміністративним відділом ЦК КПУ М. Кузнєцова “Про стан та заходи поліпшення роботи органів Комітету державної безпеки в західних областях УРСР”» від 17 березня 1955 р., що адресована Центральному комітетові КПУ, повідомлялося: «Комітет державної безпеки при Раді Міністрів УРСР маючи сиґнали про антирадянські висловлювання та ворожі наміри з боку учасників оунівського підпілля, які проникли в східні області України, незадовільно організує роботу по викриттю їх та присіканню ворожої діяльності. Особливо погано проводиться ця робота Управлінням КДБ Житомирської, Київської, Чернігівської, Харківської, Сталінської та Одеської областей».
Водночас виникають й інші організації, що стояли на позиціях українського націоналізму. Зараз відомо про три такі групи – РАУН, УПО та ВФ СУК.
РАУН (Революційний аванґард українського народу) заснували 1947 р. двоє харківських студентів – Олександр Курінний та Леонід Безпалий. До них долучилися їхні товариші. Плани були величезними – створення потужної організації, видання пропаґандивних матеріалів, боротьба проти совєтської влади. Підпільники навіть зв’язалися із членом одеського осередку ОУН – Григорієм Хворостюком. Проте вже наступного року учасники РАУН були арештовані й засуджені.
Інша організація, Українське полтавське об’єднання (УПО), виникла у віддаленому сільському районі – Коломацькому, на межі із Полтавщиною. Заснував її 1945 р. Яків Єременко. Організація проіснувала п’ять років, поширювала аґітаційні листівки, виготовлені за допомогою власноруч зробленого кліше, мала печатку із тризубом. Підпільники шукали зброю, залучали нових симпатиків, мали контакти із Західної Україною.
Вовчанська філія Спілки українських козаків (ВФ СУК) була заснована влітку 1945 р. у районному центрі Вовчанськ колишніми фронтовиками, що вирішили вести збройну боротьбу проти москви. Керівником обрали Василя Грабаря. Поширювали листівки, розвішували по місту сині та жовті стрічечки, обписали пам’ятник сталіну, залучали нових членів, здійснили кілька вибухів. 1947 р. організацію було викрито.
З другої половини 1950-х р. український рух на Харківщині переходить в іншу стадію. Дисидентський рух, самвидав, різноманітні неформальні об’єднання. Хоча зв’язок із ОУН не втрачається. До Харківської області починають переселятися члени та симпатики ОУН і вояки УПА, яким після звільнення із концтаборів було заборонено повертатися на рідні землі. Багато з них тихо жили й працювали, ні в чому не виявляючи протесту проти совєтської окупації. В кінці 1980-х – на початку 1990-х частина з них долучилася до різноманітних політичних, громадських та релігійних організацій, утворили Харківське Крайове Братство ветеранів ОУН-УПА.
Загалом, варто усвідомити, що ОУН на Харківщині була органічним складником українського національно-визвольного руху. Усвідомлення своєї інакшості, окремішності, а з часом – активна ідентифікація з українським етносом та висування політичних вимог – все це притаманне Харківщині як і будь-якій іншій українській землі. Околиця України, Слобожанщина, стала місцем, де вперше було озвучено соборницькі прагнення, сформульовані Миколою Міхновським, де формувалася модерна українська культура, де спалахували повстання, а ліси і яри повнилися повстанцями. Проте вражає навіть не це. Вивезені в товарних вагонах і винищені по власних хатах голодом працьовиті селяни. Винищена під корінь і залякана інтеліґенція. Задурманені комуністичними ідеями і зденаціоналізовані робітники. Це середовище, в якому довелося працювати ОУН. І це середовище, яке, позбавившись червоного окупанта, змогло знайти сили відродитися, повстати із попелу й мороку забуття. Середовище, яке несло ідею України і органічно увібрало в себе ідеологію ОУН. І справа не в масштабах. Німецькі і совєтські репресії, людські амбіції і власні прорахунки – це не применшує того факту, що український націоналізм на Харківщині був явищем органічним, що він має історичну тяглість і що його історія має велику цінність у справі виховання нових поколінь українців.
Далі – буде. Слава Україні!
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
