18 травня – 80 років від дня початку депортації кримськотатарського народу з Кримського півострова, вчиненої совєтською владою.
11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову совєтського Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». В ній наводилися претензії до кримськотатарського населення (начебто, масове зрадництво та масовий колабораціонізм з нацистами), які стали обґрунтуванням проведення депортації.
Депортація кримськотатарського населення, до якої було залучено 32 тис. співробітників НКВД, розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року й тривала, в основному, до 20 травня. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою лише особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Однак, зібрати вдавалося в середньому 20-30 кг речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя. Звідти їх ешелонами відправляли на схід ссср.
Протягом 18-20 травня було виселено 180,014 осіб (використано 67 ешелонів). Ще 6 тис. мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня 1944-го кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гур’єва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська. Крім того, 5 тис. кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Влітку того ж року додатково було виселено 3,141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Окремо 5,989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антисовєтського елементу» було заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.
Відразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав совєтської армії. Протягом 1945-1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8,995 військовослужбовців, яким лише через кілька років дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою совєтського союзу Амет-Хану Султану не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучали військові квитки, їм забороняли носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.
Постановою совєтського уряду від 8 січня 1945 р. «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що останні не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.
У 1944-1945 роках в місцях заслання від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. На самому півострові розпочалися процеси нівелювання історичної пам’яті про кримську державність та кримських татар. Зокрема, протягом перших повоєнних років понад 80% ориґінальної кримської топоніміки було замінено на стандартні загальновживані совєтські назви.
Шлях кримських татар додому був тернистим та непростим. Із спецпоселень вони були звільнені на підставі указу Президії верховного совєта ссср від 28 квітня 1956 року, однак без права повернення у місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. 5 вересня 1967-го були зняті безпідставні обвинувачення у зраді з «громадян татарської національності, які проживали в Криму», однак повернення на Батьківщину тоді не передбачалося. Лише у січні 1974 року була скасована заборона на повернення на попередні місця проживання. Але в реальності, совєтські влада та КГБ робили усе можливе, щоби не допустити повернення татар до Криму.
Масове повернення додому розпочалося лише наприкінці 1980-х років. 14 листопада 1989 року верховний совєт ссср прийняв Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією верховного совєта ссср від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав».
З часу проголошення незалежності, Україна взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 20 березня 2014 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про… ґарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та ґарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.
Під час окупації росією Криму в 2014 році саме кримські татари масово стали на захист українського суверенітету на півострові, ставали першими волонтерами, які допомагали Збройним Силам України. Багато хто долучився до українського війська, щоб повернути синьо-жовтий прапор над Кримом. Окупанти ж повернулися до випробуваної в часи совєтського режиму практики репресій й залякувань корінного народу.
8 травня 2024 року Верховна Рада ухвалила Звернення до урядів та парламентів іноземних держав, міжнародних організацій, парламентських асамблей у зв’язку з 80-ми роковинами геноциду кримськотатарського народу 1944 року. Українські депутати закликають партнерів визнати депортацію кримських татар із Криму у 1944 році актом геноциду і долучитися 18 травня до вшанування пам’яті його жертв. Вони також закликали сприяти відновленню державного суверенітету України над тимчасово окупованими рф територіями, включно з Автономною Республікою Крим і містом Севастополем.
Для підготовки тексту було використано матеріали Українського інституту національної пам’яті
