Юрій Щур
«Найтіснішими вузлами зв’язала доля Україну з Чорним морем. Від світанку свого державницького життя змагає український народ до опанування Чорного моря та його берегів – цієї природної для України широкої брами у світ», — писав автор брошури «За Українське Чорне», виданої ОУН у 1936 році. Додаючи при цьому, що «огляди географічного стратегічного і господарського характеру проявляють за беззастережним належанням Криму до України. Географічне положення його таке, що хто володіє Кримом (з найбільшим воєнним портом – Севастополем) – той диктує свою волю коли не цілому Чорному морю, то з певністю на північному (отже українському) його берегу… Добре розуміється на цьому москаль і до цього правила пристосовують цілі своєї Чорноморської політики…».
Після військового програшу Української революції 1917-1921 рр. Кримський півострів більшовики зафіксували як складову частину саме совєтської росії. Важливість цієї території не викликала питань і різності в думках. Однак, українські державницькі сили й далі вважали територію півострова належною до української держави, а отже після відновлення останньої Крим мав повернутися до її складу. Таким чином не викликає подиву той факт, що з початком німецько-совєтської війни Похідні групи ОУН-р, які вирушали на Південь, мали охопити також й кримські терени мережею націоналістичного підпілля.
До Криму були скеровані підгрупи А-І (керівник Микола Сидор-Чарторийський) та А-ІІ (Степан Тесля) Південної похідної групи. Першій підгрупі не вдалося реалізувати поставлених задач через арешт її членів нацистською зондеркомандо. Інша підгрупа з тридцяти оунівців, очолювана Іваном Осадчуком, змогла продовжити свій шлях з Кривого Рогу до Криму.
На початку листопада 1941 р. оунівці проїхали Перекоп і Армянськ та розділилися на дві частини: Степан Вонкевич, Михайло Любак та Роман Бардахівський пішли на Джанкой, а Степан Тесля, Іван Осадчук, Гриць Вольчак та Іван Янчишин («Мор’як») – на Сімферополь, який став місцем базування Кримського проводу ОУН.
Початок роботи оунівців у Джанкої був досить успішним: Вонкевич та Любак зайняли посади при міській управі, Бардахівський – в поліції. Підпільні «революційні комітети» з місцевих українців були організовані не лише в місті, але й по району.
До Сімферополя члени ОУН потрапили на початку грудня 1941 р. Розгортати діяльність довелося в умовах холодної та голодної зими 1941-1942 рр., остерігаючись репресій зі сторони нацистів. Останні фіксували появу членів ОУН у Криму і діяли відповідно до наказу від 25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД, у якому зазначалося: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені».
Перші арешти у Криму були проведені ґестапо ще у грудні того ж року. Івана Осадчука схопили прямо на вулиці Сімферополя, після чого він був відправлений до Львова й невдовзі розстріляний. Оунівців із Джанкою нацистам здали росіяни-білоґвардійці, відповідно Бардахівський, разом із побратимами Вонкевичем та Любаком, шкільними вчителем Наконечним та іншими підпільниками (разом 14 осіб), були заарештовані та розстріляні.
Попри перші важкі втрати, робота оунівців у Криму тривала. Навесні 1942 року підпільники, очолювані Теслею, створили капелу бандуристів та споживчий кооператив «Український консорціум». Це одночасно було й леґальне прикриття й дієвий спосіб допомогти українському населенню.
Протягом нетривалого часу капела перетворилася на Український музично-драматичний театр ім. Шевченка, який налічував близько 60 осіб та давав вистави в Сімферополі, Севастополі, Джанкої та Ялті. Директором та художнім керівником театру був митець Іван Петренко, а адміністратором – Іван Янчишин, який кожну поїздку використовував в інтересах націоналістичного підпілля.
7 липня 1942 р. було створене «Бюро допомоги українцям» («Стіл допомоги найбіднішому українському населенню»), чиїми стараннями вдалося відкрити в Криму кілька початкових та середніх українських шкіл. Про діяльність цього Бюро пізніше на допитах у НКВД розповідав активний діяч націоналістичного руху на Півдні України Павло Микитенко («Хвиля»). Останній народився 1915 р. у Запорізькій області, вищу фізико-математичну освіту здобув у місцевому педагогічному інституті. Працював вчителем у Василівці Запорізької області, а незадовго до нацистської окупації 1941 р. разом з сім’єю переїхав до Криму. Наприкінці березня 1942 р. Микитенко познайомився з оунівцем Іваном Янчишиним, від якого отримав кілька книжок з історії України та запорозького козацтва. Потім було знайомство з Григорієм Вольчаком та керівником місцевого підпілля Степаном Теслею.
У Сімферополі Микитенко працював у «Бюро допомоги українцям». Він свідчив, що саме цю організацію використовували оунівці для прикриття своєї діяльності та реалізації організаційних завдань. Завдання ж Павла Микитенка у Бюро були наступними: збір пожертв; отримання від міської управи продуктів та карток для столової; грошова та матеріальна допомога людям похилого віку, жінкам, дітям та інвалідам; підготовка подання на звільнення полонених українців-червоноармійців; видача перепусток для виїзду на материкову Україну. Крім того, займався він й допомогою у відкритті крамниць, «вибивав» кредити, приміщення тощо.
На початок 1943 р. робота Бюро настільки розгорнулася, що було організовано кілька крамниць (серед них найвідоміша – «Український консорціум»), майстерень, кіосків, пекарня. Загалом в системі було задіяні 40-50 осіб.
Наприкінці літа 1942 р. у Криму було створено «Український національний комітет», який очолив член ОУН-р Микола Шапар. Заступником став ще один місцевий оунівець Володимир Шарафан. За даними Микитенка, до комітету також увійшли Іван Янчишин (культмасовий напрямок) та Ісаєв з Цишкевичем. Вся леґальна діяльність ОУН-р, в тому числі й «Бюро допомоги українському населенню», підпорядковувалися комітету. Зокрема, й ті оунівські осередки, які були зорганізовані в 12 містах та селах на півострові.
Варто зауважити, що про відкриту й леґальну роботу ОУН-р у Криму досить несхвально відгукувався керівник Крайового Проводу ОУН Піваденноукраїнських земель Василь Кук («Юрій Леміш»). Зокрема й через те, що станом на осінь 1942-го вже починався збройний партизанський опір націоналістів проти нацистів.
Кримські підпільники, навпаки, вважали, що на території півострова результати дасть лише леґальна робота, наголошуючи, що «сидячи в хаті і маючи зв’язок із кількома людьми, ми ніяк не могли б того досягнути, чого досягли впродовж кількох зимових місяців 1942 року». Опосередковано, вони мали рацію. За рік діяльності чисельність членів ОУН-р поступово збільшувалася. До підпілля залучалися місцеві жителі, також й ті українці, що прибули до Криму в складі вермахту (перекладачі, господарники, колишні члени батальйону «Роланд»).
Однак, так тривало не довго. У лютому 1943 р. у Джанкої через зраду були схоплені Степан Тесля та Йосип Кріпка. Операція із їх звільнення зазнала фіаско.
Після арешту Теслі кримський провід ОУН очолила Катерина Мешко «Ольга» (в шлюбі – Логуш), а дещо пізніше її змінив Леонід Ларжевський «Явір». Перед останнім стояли вкрай непрості завдання – посилити політичну складову роботи оунівського підпілля, налагодити постійний зв’язок із кримськотатарським національним рухом та зайнятися формуванням в Криму підрозділів УПА.
Попри те, що аґітаційна та пропаґандистська діяльність підпілля ОУН-р в Криму тривала, функціонували налагоджені канали зв’язку, через які надходили різноманітні видання тощо, від осені 1943 р. починається занепад організації на півострові. Зокрема, було закрито український театр та розпущено Український комітет. Подальше оточення півострова совєтськими військами та їх наступ визначили майбутнє підпілля.
Наприкінці 1943-го Ларжевський відбув до Кривого Рогу й у Криму залишився один Шарафан, практично без компетентних кадрів та леґального прикриття.
Після того, як у Криму розпочалися процеси ресовєтизації, оунівці потрапили в жорна діяльності НКВД-НКГБ. Відповідно, певну інформацію про кримських бандерівців вже знаходимо у документах совєтських спецслужб. Так у довідці «Про результати аґентурно-оперативних заходів органів “СМЕРШ” 4-го Українського фронту з моменту вступу до Криму» зазначалося, що націоналістичне підпілля на півострові мало доволі розгалужену мережу, а його діяльність полягала у створенні у всіх містах й селах Криму осередків та пропаґанді ідей українського націоналізму через поширення різноманітних книжок, газет та іншої літератури.
Останніми роками з’являються також публікації, які посвячені діяльності українських повстанських відділів на території Криму. Згідно із ними, провідниця місцевої ОУН Катерина Мешко («Ольга Пруднік») створила військову референтуру, яку очолив Г. Волощук. Також на півострів з УПА прибуло троє осіб, які відомі лише за іменами: Ігор, Степан і Петро.
Керівництво ж місцевими боївками націоналістів перебирав на себе глибоко законспірований керівник служби безпеки на псевдо «Головна Булава». Був створений загін самооборони на чолі з працівником станції Сімферополь, який мав псевдо «Рустем». Останній був уродженцем Волинської області та завідував складом німецької медичної частини. Забезпечував боївку документами, одягом та іншими речами, а також підбирав людей для залучення в ОУН із українців – «західняків», які працювали в німецькій воєнізованій організації «Веркдінст». Згадується також В. Чмига («Моряк»), уродженець Тальнівського району Черкаської області, колишній офіцер Чорноморського флоту, член ОУН з 1942 р., який сформував боївку «Бійці», а колишній сатаршина Армії УНР Я. Савка та його син Віктор створили вишкільний загін «Сиваш». Загін «Бійці» вирушив на з’єднання з підрозділами групи УПА-Південь, розпочавши бої в Одеській області. В. Чмига у грудні 1943 р. загинув у бою з німцями на території Голованівського району Кіровоградської області.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
