Цю дивовижну історію я дізналася зі спогадів упівця Богдана Гука. Схоже, що вона дуже вразила досвідченого вояку. Мова йде про самоорганізацію дітей в одному із сіл, що знаходилося біля міста Сянока — Воля Володська. Те, що діти люблять наслідувати дорослих, ні для кого не є чимось несподіваним. Свого часу за спробу влаштувати “войну” мене й мого товариша Грицька так вишпетила його бабця, що я на довгі роки стала пацифісткою. Але якби ми знали, що робили діти у Волі Володській у 1945 році, то ми б точно організували повстанську сотню, і батьки про це б не знали.
Якось влітку автор спогадів навідався із санітарами до села Воля Володська. Один з них почув щось підозріле у кущах терну на околиці й за хвилю витяг за комір малого хлопця. “Дивлюсь, не старше 8-9 років, босий, в подертій свитині, зате в мазепинці, з дерев’яним крісом, поясом, дерев’яною ґранатою, полотняною торбою на пістоль, та з лентою дерев’яних куль. Обличчя рішуче, відважне”. Виявилося, хлопець “тримав стійку”, тобто стояв на чатах. Звали його Івась, і йому було дуже соромно, що його спіймали. Упізнавши своїх, малий розповів, що належить до сотні Любка і попросив не розповідати, що його отак застукали зненацька. Повстанців вельми зацікавив сотенний Любко і вони вирішили дізнатися, що ж то за повстанець такий. Любком виявився хлопчик 11 років, напівсирота, який мав під своєю орудою дітлахів 6-8 років, був обізнаний із повстанською літературою, і проводив вишкіл сотні, який нічим не відрізнявся від вишколу дорослих. А своє село дітлахи називали “Бандерівський Берлін”. Е, скажете ви, всі хлопці в таке бавляться. Так само думав і “Скала”.
Який то хлопець, якщо він не має автомата чи пістолета. Але згадаймо, які це були страшні часи, і дитячі забави могли скінчитися трагічно. Діти стежили за появою ворога, бо завдяки їм вояки УПА і старші зв’язкові жодного разу не потрапили в засідку, бо після знайомства малим стали доручати найпростіші завдання. Дітлахи записували номери військових машин ворога, відстежували їхнє пересування, і дотримувалися зразкової конспірації. Батьки не мали ні найменшого уявлення про те, що роблять їхні діти поза домом. Що вони знають назубок Декалог і Присягу, розуміються на видах зброї, копіюють її в дереві. І навіть займаються диверсіями. Один хлопчик — шестиліток ловив на своєму псі кліщів і випускав їх там, де сідали вороги. Ілько взагалі мав талант організатора від Бога, бо в його сотні дисципліна була краща, ніж у дорослих. Щоб потрапити до сотні треба було принести 5 набоїв і скласти присягу “тримати язик за зубами”.
Любко допомагав свого часу чистити зброю упівцям коли ті зупинялися на нічліг у селі, і це його надихнуло створити дитячий відділ УПА. У свої 11 років він зазнав справжнього тріумфу, коли на коні командира Лагідного разом з дорослим повстанцем проїхався по галявині перед своїм “військом”: «Повагою і радістю палали його чорні очі, а гордість також розпирала груди. На осідланому коні самого командира побіч сотенного Громенка проїжджав перед виструнченими на лісовій поляні хлопцями своєї “сотні”». Потім Громенко зізнався, що поїхав на інспекцію Любкової сотні задля жарту, а повернувся “морально збудований на все життя”. Він не сподівався такого вишколу від дітей 6-10 років, обідраних, часом голодних, які досконало відтворювали у дереві зброю, стояли на чатах, мали криївки. А коли вороже військо ставало на постій, цупили патрони, бодай кілька. Зброю вони би потрафили вкрасти, але їм це було заборонено: за таке могли спалити село. Патрони вони зберігали в сухому місці, і якось врятували життя повстанцям, у яких скінчилися набої. Принесли аж 800 набоїв, які збирали 2 роки. Так само вони протикали шини у ворожих автівках і різали намети.
Любко дочекався ще одного свого тріумфу. Повстанці нагородили його іменною зброєю — автоматом. Він був непридатний для упівців, але ще стріляв. Сотенний Любко просив командування про серйозніші завдання, ніж розповсюдження пошти, і в нього сльози стояли на очах, коли йому відмовили.
Коли енкаведисти прочісували ліси у 1947 році, босонога сотня, хоч старші їм це забороняли, маскували криївки з їжею і зброєю, і жодну не вдалося знайти в лісах біля Волі Володської. Дорослі упівці навіть не здогадувалися, що малі знають місцезнаходження кожної криївки. І жодна дитина з сотні не зрадила, не перейшла на бік ворога.
Село Воля Володська, тобто Бандерівський Берлін, було виселене внаслідок операції “Вісла” десь між 10-15 травня 1947 року.
Про те чи вижив сотенний Любко, автору мемуарів нічого не відомо. Ще хочу додати, що у Волі Володській на горі Гостре був повстанський цвинтар. Туди звозили тіла вбитих повстанців і ховали їх з почестями. Село, хоч і було 17 км від Сянока, але віддалене від основних доріг. А духівником сотні Громенка став у 1946 році отець Василь Шевчук (“Кадило”), що приєднався до УПА ще у 1944 році і вважається одним із найхаризматичніших капеланів УПА. Він безперечно знав сотню Любка і міг би залишити про маленьких героїв спогади, якби його не розстріляли у 1948 році на подвір’ї в’язниці у Ряшеві. Про отця Василя знято документальну стрічку “Отець Кадило” і видано спогади.
Як відбувалося виселення? Приїжджали військові і наказували зібратися впродовж 20 хвилин. Потім їх відвозили до Освенцима, що дуже лякало українців, які знали,що таке Освенцим і Бухенвальд. Серед вивезених були і переселені до Волі Володської вцілілі мешканці села Павлокома, в якому було вбито польськими карателями понад три сотні мирних українців ще у 1945 році. Чи був звідти Любко, чи з Волі Володської — невідомо. З Волі вивезли 370 мешканців, серед них Любкову сотню. Чи спробував він утекти, чи залишився і чи доїхав до місця призначення — на колишні німецькі землі, які допоміг повернути полякам сталін? На той час йому було щонайбільше 13 років. Бандерівський Берлін залишився тільки у споминах маленьких вояків з дерев’яними карабінами.
Галина Пагутяк, письменниця,
лавреатка Шевченківської
sпремії з літератури,
«Локальна історія»
