Про Грицака, Бандеру і труднощі перекладу
Ярослав Грицак теж висловив незадоволення публікацією про Бандеру у «Лє Монд». Хоч у чомусь ми зійшлися.
Але є одне але: мені не подобається уся стаття, яка повторює тези російської пропаґанди про Бандеру. Втім я не маю претензій до того, як журналіст відтворив сказане мною. Хіба дивуюся, чому з довгої розмови про Бандеру в минулому і в сьогоденні (яка, між іншим, відбулася ще десь влітку), той обрав лиш кілька рядків, дотичних до теми.
Натомість Ярослав Грицак висловив претензії не до публікації в цілому, а до того, як її автор передав його слова, він пише, що його ключові тези подані майже з точністю до навпаки.
В «Лє Монд» читаємо: «Для однієї частини України, особливо заходу, він є героєм, для іншої, для російськомовної частини Сходу, він є бандитом і нацистським колаборантом». З публікації в «Історичній правді» дізнаємося, що Грицак ці слова вжив у минулому часі: «він був героєм — він був бандитом».
Грицак у «Лє Монд»: «Коли говорять про реабілітацію Бандери, треба підкреслити відповідальність Володимира В’ятровича, націоналістичного історика, директора Інституту національної пам’яті з 2015 по 2019 р., підтверджує зі свого боку Ярослав Грицак. В’ятрович зробив багато для того, щоб пропаґувати сфальшований образ Бандери. Він і його друзі та колеґи стверджують, що він не мав нічого спільного з вбивствами поляків та євреїв, що не є правдою. Вони пробують його представити як досить позитивну особу».
Грицак в Історичній правді:
«Навіть діяльність самого Володимира В’ятровича на посаді директора Інституту історичної пам’яті не змінила багато у цьому відношенні. Він і його колеґи пробували створити позитивний образ бандерівського руху, який ніби-то не причетний до вбивства поляків та євреїв. Але їхня діяльність мало що змінила».
Професор намагається пояснити причину перекручень, здійснених журналістом: «Його англійська була не найкращою, тому помилки і перекручування могли статися ще на стадії інтерв’ювання». Тобто йдеться про типовий «Lost in translation», журналіста, який чомусь уважно поставився до слів звинуваченого ним у фальсифікації В’ятровича і точно відтворив їх, і неповажно до сказаного професором, якого нещадно перекрутив. Схоже це не перша така проблема з перекладами у Ярослава Грицака, тому, наприклад, в інтерв’ю польським виданням він називає події на Волині в 1943 геноцидом і заперечує таку однозначну оцінку в українських медіа. Схоже, як із Голодомором, який є Геноцидом для української аудиторії, але втрачає це чітке означення у розмові з російськими журналістами «Медузи».
Але ключова теза, яка останнім часом повторюється у публікаціях Грицака і здається відтворюється без спотворень в українських та закордонних виданнях наступна: «реальний Бандера і той Бандера, який зараз фігурує в українській колективній пам’яті — це два різні Бандери».
Дивно чути таку впевнену заяву від того, хто ніколи як дослідник не займався ані реальним Бандерою, ані очолюваним ним рухом. Зрештою, він сам у статті для «Історичної правди» щодо ключових моментів історії цього руху часто повторює «не вияснено».
Справді, ще багато недосліджених моментів, і професор Грицак не поспішає долучатися до істориків, які роботою з архівними матеріалами намагаються зменшити кількість таких білих плям.
Водночас є низка досліджень щодо заявлених професором аспектів як «невияснені», але вони залишилися чомусь поза його увагою. Йдеться про мої праці, Івана Патриляка, Василя Деревінського, Галини Стародубець, Миколи Посівнича, Олесі Ісаюк, Володимира Мороза, Олександра Вовка, Ігоря Марчука, Лесі Бондарук, Олександра Іщука, Сергія Волянюка та інших.
Втім це не заважає Грицаку формулювати безапеляційні тези: «майже все керівництво націоналістичного руху, яке творило УПА й після війни опинилося на еміґрації, порвало з Бандерою, і їхні розходження мали ідеологічний характер». Цікаво, кого він має на увазі? Миколу Лебедя, який очолив опозицію до Бандери на еміґрації? Втім в Україні Лебідь був в опозиції до тих, хто творили УПА (Клячківський, Шухевич та інших) в результаті чого був позбавлений посади керівника ОУН.
Грицак не уточнює джерело цієї тези, лиш черговий раз покликається на спогади Ірини Козак, «яка була бандерівкою, яка терпіти не могла Бандеру». Це вартий уваги рідкісний випадок апелювання Грицаком до першоджерела, але наскільки особисте ставлення однієї повстанки-зв’язкової може демонструвати ставлення до Бандери керівництва УПА?..
Поява чергової, у руслі тез російської пропаґанди, статті про Бандеру в західному медіа невипадково в чергове сколихнула українським суспільством. Не лише тому, що вона з’явилася у впливовому французькому виданні «Лє Монд». Але й тому, що сталося це майже одразу після того, як Франція анонсувала постачання зброї Україні. Очевидно, політичний контекст появи статті саме зараз не можна не брати до уваги.
Гаряча дискусія довкола публікації викликала бажання декого з українців створити товариство захисту Грицака. Бо він кілька днів мовчав, не втручаючись у дискусію. Втім — не захисту оббріханого польською, німецькою, совєтською, російською пропаґандою Бандери, який мовчить з 1959 року і вже нічого сам за себе не скаже.
Володимир В’ятрович, «ВЗ»
