АНТІН ІВАХНЮК — ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКО-ХОРВАТСЬКИЙ ПАТРІОТ

Продовження з числа 2 ГУ

Богдан Ліський

Від Тумира отримав відповідь 8 червня, написану 5 червня, у якій сказано, що усі українці, тобто 23 особи, вже на свободі. Белґрадські українці повернулися додому, а заґребчанські будуть відправлені до Заґреба і там звільнені. У своєму листі Крайцар далі говорить, що йому невідомо чи цю справу закрито, чи вона передана до суду. А якщо справу передано до суду, то він готовий захищати підсудних. Тому і просить, щоб йому детально про все написали. Пропонує, щоб це зробив Михайло Вінтонів, який теж був арештований. Наголошує, що Тумир вважає причетним до арешту Якова Кравчука, православного священика з Парижу, який під виглядом українського націоналіста відвідував українські групи у Юґославії. Крайцар говорить, що на нього Кравчук справив неґативне враження відразу ж при першій зустрічі, і не приховував це, а тому Кравчук більше з ним не контактував. Також пише, що стурбований за життя Миколи Бутовича, який після перебування у нього в гостях виїхав 23 травня, і з того часу не отримав ані від нього, ані про нього, ніяких вісток.

Антін Івахнюк 17 березня завершив навчання і отримав диплом архітекторського відділу технічного факультету заґребського університету. Одружився з Надією Ружицькою, яка завершила медицину за спеціальністю хірург.

1941 р. війна об’ єднала усіх українців Заґреба. Антін Івахнюк навіть деякий час був заступником Василія Войтановського. Відразу після проголошення НДХ (Незалежна Держава Хорватія), Антін Івахнюк брав участь у організації українського Студентського відділу “Головінський”, який проходив тренування у дворі Сільськогосподарського факультету у Заґребі, і викладав тактику боротьби у містах. Був одним з 5-6-ти організаторів Українського леґіону. Але дізнавшись про те, що німці приєднали Західну Україну до Рейху, швидко дистанціювався. Говорить, що ніколи не був членом ОУН, але був послідовником Степана Бандери і відповідав за розвиток українсько-хорватських культурних зв’язків. 1943 року був членом Хорватського Товариства Інженерів, а 1945 р. — членом клубу Філателістів у Заґребі.

Про діяльність Івахнюка під час війни маємо дуже мало інформації. Відомо, що з 1941 до 1945 р. у Заґребі існувало українське представництво, яке проводило інтенсивну культурну і пропаґандну діяльність між хорватами і українцями у НДХ. Войтанівський був уповноваженим представником полковника Андрія Мельника у Анте Павеліча. Павеліч підтримував зв’ язок з ОУН Степана Бандери, але не через Антона Івахнюка, а через Криська. Антін не згадується у жодному оголошенні про офіційні культурні маніфестації українців у Заґребі, ні у зв’язку з режимом Павеліча.

Надаємо коротку інформацію для кращого розуміння проблем, які виникли у зв’язку з леґіоном. 30 червня 1941 року ОУН Степана Бандери проголосила у Львові відновлення Української державності. Того ж дня у Львові відбулася святкова зустріч українського батальйону німецького війська “Nahtigal”, а влада НДХ видала наказ про захист 25,000 українців у НДХ. 2 липня 1941 р. видано оголошення про формування леґіону. В Україні, того ж дня, були арештовані перші послідовники Степана Бандери. 12 липня німці арештували Ярослава Стецька і Степана Бандеру. 16 липня був сформований “Посилений хорватський 369-та піхотинський полк”, який складався з 3,865 військових, а до його складу входив і український леґіон. 30 липня адмірал Канаріс відвідав у Йозвіну батальйон “Nahtigal”, пояснивши групі: “Фюрер не хоче незалежної України”. Два дні пізніше, комендант батальйону Герзнер отримав наказ повернути батальйон до Німеччини. У своєму щоденнику він пише: “Die Ukrainer-Leute waren geradezu erschuttert, das Ihr Freiheitskampf, ehe er nur begonen, auch schon zu ende sein solte (Український народ був шокований тим, що його боротьба за свободу закінчиться, не почавшись — ред.)“. 3-го серпня оголошено наказ генерала Міллера арештувати членів ОУН у зв’язку зі спробою формування своєї влади в Україні. З Берліну до Заґребу прийшла заборона скеровувати членів ОУН на Східний фронт. Український леґіон не міг бути скерований на Україну. Павеліч, на прохання членів ОУН, відповів, що зробить усе можливе для допомоги у створенні української держави, але скерувати леґіон в Україну без дозволу німців не може. Леґіон скеровано до Вараждіну, а під кінець 1941 р. до Боснії. Леґіон 30 листопада у Піскавіці біля гори Козари склав присягу на вірність Україні. Того ж дня, до леґіону звернувся НОП (Народно-Визвольний Рух) Б.і Г. (Боснії і Герцеґовини), з закликом приєднатися до юґославських партизанів… Антін Івахнюк, як бачимо, не брав участі у цих подіях.

Його ім’я зустрічаємо на початку війни у географічно-інформативних текстах про Україну та українські міста, про боротьбу українського народу за незалежність, про Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесю Українку, а пізніше і в літературних журналах бачимо рецензії на окремі переклади з української мови, видані у Заґребі під час війни.

У видавництві хорватської енциклопедії співпрацювали заґребські українці — Михайло Степчишин, Віталій Петровський, Всеволод Левицький, Зіновія Патоля, Іван Ваньчик, Ілля Масиник і Антін Івахнюк.

Антона Івахнюка згадує відомий С. П. Вирій у статті, надрукованій 1993 р. у книзі Володимира Макара “Friends in Combat”, на сторінці 460. У своїх спогадах Вирій говорить, що 1942 р. приєднався до німецької міліції, яка у липні 1944 р. скерована до Хорватії, і що група складалася на 65% з українців. Відразу на початку подорожі була сформована ОУН мережа, яка у відповідний момент повинна була відправити групу у лави Української Національної Революції. Спочатку кур’єрський зв’язок підтримувався напряму, а пізніше через Заґреб. Також отримували літературу і вичерпну інформацію про ОУН. У Заґребі члени ОУН були пов’ язані з Р. Рахманним і Антоном Івахнюком. Зв’ язковими були Степан Попіль і ще один невідомий.

Під кінець війни Івахнюк організував переїзд Миколи Лебедя, генерального секретаря зовнішніх справ Української Головної, через Хорватію на Захід. Як це відбувалося, Антін під час нашої розмови не міг пригадати. Сказав тільки, що замість американського літака, як було домовлено, за Лебедем прилетів британський військовий літак.

1945 р. Івахнюк арештований у Заґребі, а зі загґребської тюрми перевезений до таємної радянської в’язниці у Белґраді, де провів приблизно 6 місяців. Розповів, що його допитував полковник НКВД, українець. НКВД мало усі дані про нього та інших українців у Заґребі, було проінформоване  краще  за нього. Пізніше арештували і дружину Івахнюка, Надію. Вона перебувала у юґославській в’язниці. Під час війни працювала у державній лікарні “Святий Дух” у Заґребі. Оскільки вона лікувала полонених партизанів, її випустили з в’язниці, після чого вона клопотала про звільнення свого чоловіка. Його теж звільнили, але наказали виїхати з Юґославії. Антін каже, що знайомі йому комуністи не сподівалися такого результату після війни. Вони очікували створення окремої соціалістичної хорватської держави, а знову опинилися у Юґославії. Їм було прикро за долю українців із Заґреба.

Антін Івахнюк деякий час відсидів у камері разом з Василієм Барицьким. Було офіційно оголошено, що до квітня 1946 р. розстріляно о. Інокентія Тімка та п. Войтановську. Про решту українців нічого не було відомо. Усі, близькі до Войтановського люди, були приречені на переслідування. Антін вважає, що Войтановський відповідає за долю цих людей, і хоча більшість на початку війни віддалилася від нього, було вже запізно. Хтось мусів постраждати, а це було зручно для більшовиків. Дочка Войтановського зрадила батька, матір і брата, а з ними і всіх решта, усі опинилися за ґратами. Василь Барицький працював лікарем у Вараждіну з 1942 р. і тому розминувся з Войтановським. Крім нього, багато українців працювало у провінції, і усіх привозили до Заґреба на допити. Коли зібрали усіх, на чолі з Войтановським, їх вивезли у невідомому напрямі. Залишився тільки Василь Барицький. Якраз у той час, коли вирішувалася його доля, він зізнався, що належав до ОУН і твердив, що від початку війни не брав участі у жодних діях. Жалівся на Войтановського, що той, через свої амбіції і матеріальну вигоду, занапастив долю стількох українців, майже усіх спеціалістів. Василь Барицький був свідомий, що на нього чекає розстріл, і змирився з цим. У тюрмі його любили тому, що він був добрим товаришем, і не показував свій страх навколишнім. У тюрмі йому не було дуже тяжко, бо про нього піклувалися і його друзі хорвати.

Далі буде