Приятелювання хорватів і українців у парафіяльному подвір’ю Святого Марка у Загребі 1943 року copy.tif
Закінчення з числа 3 ГУ
Богдан Ліський
У серпні 1945 р. його викликали і вивели з камери у якій був Антін. Як пізніше стало відомо, його повели на “суд”, тобто прочитали йому смертний вирок, обстригли і відвели до камери смертників, у якій тоді було приблизно 200 осіб. Чекали на підтвердження “згори”. Антін його більше не зустрічав. Може двічі випадково. Часто його бачила дружина Антона, яка була лікарем у тюремній лікарні, під час свого арешту. Приблизно на початку жовтня 1945 р., Василя Барицького та багатьох інших відвезли на розстріл. Антін після того до кінця року перебував у інших в’язницях, тому нічого про Барицького не міг знати. Василя розшукувала одна хорватська дівчина, але чи вона дізналася щось, цього Антін не знає.
З Риму Івахнюки переїхали до Канади. Там і почався новий, мирний період їхнього життя. Антін вивчав славістику, захистив маґістерку в Отавському університеті на тему з української літератури (на дипломі написано — ХІХ а ІХ menzis Мai NCNIXXXII), також, слідкував за розвитком подій у хорватському еміґрантському житті та у світі, писав про українсько-хорватську співпрацю і деколи писав для українських та хорватських еміґраційних видань. Його дружина відкрила свою клініку, у якій працював і Антін. Подружжя фінансово допомагало українцям у навчанні… Антін Івахнюк був одним з засновників відомого часопису ОУН-фракції Степана Бандери “Гомін України”. Виступав з лекціями про юґославьких українців. Підтримував зв’язки з хорватськими еміґрантами… Був пластуном-чорноморцем та членом наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Читав “Нову Думку” з Хорватії, “Руське слово” та інші видання русинів Воєводини. Переписувався з багатьма культурними діячами світу. У його архіві знайдено листи Дубравки Поляк Макарухи, Володимира Ноти, Миколи Лебедя… Але найактивніше співпрацював зі своїми колеґами з Заґреба — Младеном Бошняком та українцями, яких доля розкидала після 1945 р. по цілому світі.
У своїх статтях, виданих у Канаді, писав про українців у Юґославії, Хорватії, Боснії… “Українці у Юґославії”, “Хорвати й українці” “До українсько-хорватських взаємин” та “Русини-українці в Юґославії: по сторінках Нової Думки” — якісні статті інформативного характеру. Його метою було пояснення національнох відносин у колишній Юґославії, роль українців у них та заклик до українських вчених, щоб ті зацікавились етнографією і фольклором хорватів, бо українці і хорвати мають багато спільного. Кращих текстів на ці теми не зустрічаємо й сьогодні в українських виданнях.
Д-р Зіновій Патоля з Карлос де Барілоче в Арґентині 17 травня 1981 року писав до Антона: “Дорогі Надю та Антоне, щиро дякуємо Вам за фотографії і вітання. Фотографії були для мене приємною несподіванкою, бо я “документально” повернувся до подій, що сталися 40 років тому, хоча і сумно мені, коли бачу скільки з нас пішло у вічність. Особливо та фотографія під вікнами нашої семінарії, на якій випадково поряд стали ті, кого більше немає з нами: Ілько, Мош, Казік, Федько і Скоморовські. Але таке життя, хоча виринають спогади і стискається серце… Не знаю, чи Вам відомо, що 3-4 роки тому помер у Арґентині, як кажуть, від інфаркту Мош і 08.02.1981 також у Арґентині помер Фалендиш, а 22.12.1980 у Сіднеї — Гураль. У Арґентині з нашого товариства залишилися тільки Лутик і я. Час покаже, хто наступний.
Якщо будеш бачити Бенеша і Марцінковського, то привітай їх від мого імені, бо, на жаль, не мав часу взяти їхні адреси, коли був там”.
Постать Антона Івахнюка є, безперечно, цікавою і вона повинна зайняти гідне місце у культурній історії українців Хорватії, українсько-хорватських зв’язків, а також у житті українців Канади… Шкода, що інтеліґент, людина з таким великим потенціалом, знавець української та хорватської мов, історії та культури, у післявоєнний час не залишився у Заґребі. Його вклад у підвищення культурного рівня хорватських і боснійських українців, краще ознайомлення і зближення хорватів та українців міг бути набагато більшим.
Антін Івахнюк — єдиний український активіст, якого оминула трагічна доля: Андрій Пелліх помер при сумнівних обставинах перед війною, після візиту до Боснії. Євген Мацях, один з членів проводу ОУН, фракції полковника Андрія Мельника, арештований Ґестапо у Заґребі, депортований у концтабір до Німеччини, помер в Англії. Василь Войтановський, місцевий голова ОУН у Хорватії розстріляний разом з родиною і керівництвом заґребської “Просвіти” та членами ОУН 1945 р. у Загребі. Приблизно 20 років пізніше, серед білого дня, на вулиці міста у США, було вбито (ударом по голові твердим предметом) Михайла Вінтоніва. Він, як і багато інших хорватських еміґрантів, був жертвою обрахунків таємних служб з ворожим ссср і СФРЮ (Соціалістична Федеративна Республіка Юґославія) українською еміґрацією.
За свою працю, через політично-історичні обставини, Антін Івахнюк не отримав ніякого визнання, а його твори практично невідомі для молодих українців Хорватії. Але важливим є той факт, що наслідки його праці та праці українських студентів у Заґребі до 1945 р. були такими впливовими, що навіть їхні переслідувачі і вороги, були змушені продовжити співпрацю у дусі соціалізму між Українською ССР та СР Хорватією.
Коли автор цієї статті зустрівся з Антоном Івахнюком на його фермі біля Торонто, то побачив 90-літнього дідуся, який, як на свої роки, дуже добре виглядав. Дізнавшись, що його життям та діяльністю у Хорватії цікавляться, відразу ж помолодів. П. Антін був дуже радісний, люб’язний і навіть почав співати. Про Хорватію говорив тільки добре і з ностальґією. Те ж саме відчув автор і під час телефонної розмови з Івахнюковими колеґами, колишніми студентами заґребського університету, українцями д-р Зіновієм Патольом з Арґентини та Романом Бенешем з Торонто. Для них, Хорватія залишилася найкращим спогадом у їхніх серцях. Бо у ті часи, коли вони жили, переслідувані, без “незалежної неньки України”, Хорватія дала їм своє тепло, захист і розуміння.
