«Подія, яка єднається з цим днем в історії України, має дуже визначне місце»:
до 35-річчя «Живого ланцюга» української соборності
Історія вже не раз доводила, що лише коли українці єднаються – вони непереможні. Відповідно ж, роз’єднаність та сварки ставали причинами втрати державності з відповідними наслідками. Цими днями ми згадуємо про події національного піднесення, єднання та усвідомлення себе державною нацією, що й призвело до відновлення державної самостійності України. Конкретно зараз – про ланцюг єднання між Наддніпрянщиною та Західноукраїнськими землями, який було організовано 35 років тому, 21 січня 1990 року.
В якості заголовка до статті було використано преамбулу до репортажу «Живий ланцюг – святкування дня самостійності» з альманаху «Тарасова Україна» за лютий 1990 року. Авторка допису зазначила, що на відзначення 71-ї річниці проголошення Злуки УНР та ЗУНР активістами українських партій, організацій та гуртків було організовано і проведено акцію, яка з’єднала Київ з Львовом та Івано-Франківськом та Рівним, через Житомир. З’єднала через людей, які стояли єдиним живим ланцюгом вздовж всього маршруту: «Пліч о пліч, рука в руку, від села в село, від міста в місто народ з’єднався, довів, що він вже не інертна маса, не група екстремістів, а НАРОД УКРАЇНИ, маючий право на власну думку та право на самовизначення».
Ця акція була однією з перших масових заходів, організованих новоствореним Народним Рухом України за перебудову (пізніше – просто Народний рух України), який очолював Іван Драч, а головою Секретаріату був колишній політв’язень Михайло Горинь. Підготовка «Живого ланцюга» почалася ще у вересні 1989 року, організатори від різних областей збиралися на наради щомісяця чи й раз на два тижні.
Іван Драч згодом у своєму щоденнику зробив запис щодо цього: «Ідею подав дисидент Валентин Мороз, назву дав Олесь Гончар, найбільше аґітував Дмитро Павличко, організатор – голова Секретаріату Руху Михайло Горинь». А дехто був проти, бо боявся, що на акцію ніхто не прийде. Як показали майбутні події, ці побоювання були марними: у «ланцюзі» взяли участь, за офіційними даними совєтської влади, близько 450 тисяч осіб. За неофіційними оцінками – від 1 до 5 мільйонів.
В «офіційних» документах географія «ланцюга злуки» охоплювала територію між «двома столицями»: Львовом і Києвом. Однак, початком основного «ланцюга» було місто Стрий Львівської області. Від нього також простягалися ще два «ланцюги» – до Івана-Франківська та на Закарпаття. Приєднання до географії акції Івано-Франківська було важливим, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР у 1919 році.
«Живий ланцюг» простягався на відстань близько 700 кілометрів. Його щільність була неоднорідною – від кількох рядів у центрі Львова до інтервалу в десятки метрів у деяких районах Київщини та Житомирщини. Передбачаючи таку ситуацію, штаб акції скеровував у подібні місця автобуси з активістами зі Львова й Івано-Франківщини. Фінансування акції не склало для її організаторів надзвичайних проблем завдяки ентузіазму активістів: пальне для автотранспорту учасники акції забезпечували власним коштом.
Очікувано, що багато охочих долучитися до «ланцюга злуки» виявилося в Києві, Львові та інших великих містах. Тут люди стояли плече до плеча, а то й у кілька рядів. У багатьох в руках горіли свічки. Багато людей прийшли із саморобними плакатами та блакитно-жовтими прапорами. Дехто з тих, хто не помістилися у лінію, бралися за руки і влаштовували символічну «ходу злуки» вздовж вишикуваних у шеренгу людей.
За спогадами одного із організаторів акції, активіста Руху Івана Зайця, ще на етапі планування, про цю масову акцію Михайло Горинь повідомив завідувача ідеологічного відділу ЦК КПУ Леоніда Кравчука (майбутнього Президента України у 1991-1994 роках), а той не заперечував. І спочатку комуністична влада не втручалася, та ближче до події почали встромляти палиці в колеса: «Влада думала, що нам не вдасться організувати ланцюг єдності. Але коли зрозуміли масштаби акції та її державотворчу спрямованість, кількість учасників і української символіки, почали тривожитися. Намагалися якщо не зірвати захід, то хоча б зменшити його вплив на суспільну свідомість». Зокрема, видавалися накази керівникам автотранспортних підприємств, щоб не давати автобуси для підвозу людей. Також вилучали тканину з магазинів, аби не дати можливість пошити національні прапори (купити їх, звичайно, ще не було можливості). Або ж серед зими бралися ремонтувати ті ділянки дороги, якими мав пролягати «живий ланцюг».
Можемо ще навести дані із тогочасних документів, датованих 16 та 22 січня 1990-го, тобто напередодні акції та одразу ж після неї. Це інформаційні повідомлення УКГБ УССР по Житомирській області щодо підготовки до ланцюга єдності та спробам протидії цьому. Володіючи подробицями підготовки до акції, співробітники КГБ зазначали, що активісти українського руху мали намір залучити робітників промислових підприємств міста, серед яких планували провести інформаційну роботу. Відповідно, чекістами були вжито заходів для протидії: «посилено контроль за екстремістськи налаштованими особами серед лідерів самодіяльних об’єднань націоналістичного спрямування, спільно з органами міліції проведена робота з попередження антисуспільних дій. Здійснено стримуючий вплив на конкретних осіб, які задумували екстремістські дії. Ці заходи, поруч із здійсненням виховної роботи в трудових колективах, контрпропаґандистському забезпеченню, значно звузили кількість учасників “ланцюга” серед жителів області». Під «виховною роботою» тут малися на увазі, перш за все, масові лекції («добровільно-примусові») серед совєтських активістів та робітників, де історія Української революції подавалася викривлено й спотворено. Загалом же, суха, «офіційна» мова співробітників КГБ таки заслуговує на цитування, бо таким чином дозволяє нам відчути повною мірою ті підходи, які використовували совєтські органи державної безпеки, щоб перешкодити процесам українського національного відродження.
У доповідній про вже проведену акцію, співробітники КГБ із непідробним захватом описували випадки, коли жителі Житомирської області вступали в полеміку з учасниками акції, або ж проявляли відкриту аґресію. Але один з випадків, у місті Коростишів, хоч і мав неґативне забарвлення у відношенні до акції, був насправді антисовєтським, хоча співробітники КГБ цього не зрозуміли. Місцеві жителі, нападаючи на активістів – учасників ланцюга викрикували щось на кшталт цього: «замість прапорів привезіть нам продукти харчування!». Ситуація пояснювалася просто: місто та район постраждали внаслідок вибуху на Чорнобильській АЕС у 1986 році. І аж до 1990-го (!!!) року совєтська влада не спромоглася відновити нормальні поставки продуктів харчування на ці території. То ж конфлікт під час акції не був спровокований саме ланцюгом єднання, це все були наслідки політики й бездіяльності комуністів.
Журналістка Дарія Денис у статті, присвяченій цій акції зазначила, що того дня совєтська влада задіяла більше десяти тисяч правоохоронців, які стежили за акцією. 22 січня 1990-го міністр внутрішніх справ УССР Іван Гладуш надіслав до ЦК КПУ доповідну, де зазначав, що учасники акції використали 840 автобусів, наданих екскурсійними бюро і підприємцями, а також 23 тисячі власних автомобілів.
«Живий ланцюг» тривав більше години та закінчився велелюдними мітинґами. У Києві захід відбувся на Софійській площі, ведучим був Дмитро Павличко. На мітинґу у столиці міліція нарахувала 550 прапорів, серед яких переважали синьо-жовті стяги, та ще з пів сотні плакатів із закликами до незалежності України. У Львові мітинґ відбувся біля пам’ятника Івану Франку, там правоохоронні органи відзвітували про п’ять тисяч синьо-жовтих прапорів.
Безперечно, вшанування річниці проголошення соборності у січня 1990 року сколихнуло Україну. Фактично, багато людей тоді вперше дізналися про сам факт існування української державності на початку ХХ століття. Вимоги до відновлення незалежності України опиралися не просто на емоційні заклики, вони мали історичне та юридичне підґрунтя.
Юрій Щур, кандидат історичних наук,
керівник науково-дослідницького проєкту “Повернута спадщина”
