Щоб випрацювати звичку, людині необхідно повторювати певні дії або перебувати у тому самому стані від 21 до 66 днів. Чи ж можна звикнути до думки, що ЗАВТРА може НЕ БУТИ? Що спати у ванній — це аби вберегти життя, а підземне метро — передусім бомбосховище?
За 2 роки щоденних аґресивних обстрілів українці призвичаїлись до нових правил, про нормальність яких не варто говорити, поки триває війна.
Олена, мама 7-річних близнюків починає свій ранок не з чашки чаю, а саме з моніторинґу повідомлень від Генерального штабу ЗСУ про ситуацію на полі бою: поки не переконається, що в повітряному просторі спокійно — не веде дітей у садок. У разі ракетного обстрілу родина ховається у настільки невеликому підвалі, що доводиться обирати, хто цього разу буде тут з дітьми: батьки чи бабуся з дідом. Залишається лише сподіватися, що ракета їх обмине.
За 2 роки аґресивного та інтенсивного повномасштабного нападу росії на територію суверенної України, 6-річний Мирон знає, коли звучить сирена, потрібно негайно взяти свій ранець і йти з дорослими до бомбосховища. Там вже звично кожен займає своє місце, хтось моніторить новини, хтось читає книгу, слухає музику, грає в настільні ігри з дітьми.
Стало звичним серед сусідів приносити у сховище запаси води, печива, серветок. Все це залишають до наступного разу, а він може трапитись і того ж дня або й вночі.
Не менше 7 годин на добу має спати людина, однак українці позбавлені такої розкоші, російські ракети летять у сонні будинки саме вночі. Хто не встиг зорієнтуватися — того шукатимуть під завалами.
За 2 роки щоденної аґресії росії, 3-річна Оленка знає, що може заснути в своєму ліжечку, однак прокинеться на матрасі в коридорі. Турботливі батьки переносять її сюди, щоб захиститись від можливого вибуху. Просте правило двох стін стало в нагоді українцям.
Тим часом для військової Алли, яка ще нещодавно працювала на радіо, правило двох стін втратило свою актуальність. Часто вона ночує там, де немає жодної стіни: на полігоні чи в траншеї.
Попереду в українців кропітка робота з відновлення знищеної інфраструктури. На сьогоднішній день російські війська зруйнували понад 170,000 будівель по всій країні. Частково або повністю спалені та стерті Маріуполь, Авдіївка, Бахмут, Рубіжне, Попасна та інші.
Владислав, мешканець зруйнованого Ірпеня, розповів, що за перші 23 дні війни російські війська знищили понад 3,000 будинків, але він і його сусіди вже повернулися до свого житлового комплексу. Власники квартир вносили кошти на відбудову будинків, хоча вони знають, що будь-якої миті ворожа ракета знову може їх зруйнувати. Однак, якщо це станеться, “ми їх відбудуємо”, — сказав він. “Це наш дім, нам більше нікуди йти”.
Якщо ж будинки зможемо відновити, то, на жаль, неможливо повернути загиблих. За даними, озвученими нещодавно президентом України Володимиром Зеленським, загинуло щонайменше 31 тисяча військовослужбовців. Кількість жертв серед цивільного населення за даними ООН перевищила 10,000. Це приблизні цифри, оскільки немає доступу до статистики щодо смертей на окупованих територіях.
Якщо ж говорити про прифронтові території, там ситуація ще скрутніша. Люди в 21 столітті готують на вогнищах, щоб помитися — розтоплюють у відрах сніг, щоб нагріти приміщення — закривають вікна плівкою, на дверні пройоми вішають ковдри, килими, і одягають кілька шарів одягу на себе. До такого важко звикнути, однак люди живуть і не хочуть виїжджати у порівняно спокійніші райони. Молоді тут майже немає, залишились люди старшого віку, кому важко починати життя з нуля на новому місці. Їм і вийти на вулицю буває складно. Оксана з Херсону зізнається: ”Коли треба було поїхати забрати посилку від волонтерів, то довго стояла і дивилася в небо, постійне відчуття, що там і дрони можуть літати, і на голову щось можуть скинути. Відчуваю себе у постійній небезпеці. Життя завмерло”.
В Олександри двоє дітей. Вона завжди внутрішньо зібрана, очікуючи в будь-яку мить прильоту. Її діти за 2 роки навчені, що речі на вулиці не можна чіпати — аби уникнути мін чи вибухівки. Однак, не можливо всіх уберегти від цього. 6 жовтня 2023 року, пораючись на подвір’ї свого ж будинку, загинув 14-річний хлопець, ненароком зачепивши міну. Це трапилось на Сумщині, яку російські військові постійно обстрілюють з мінометів.
“Ми перестали відкладати важливі справи на потім. Ми перестали планувати на рік вперед. Живемо, наче завтра може не настати”, — розповідає Таня. “Потім” — це надто невизначене означення, щось ефемерне. Нині українці відчувають життя тут і зараз. Вони цінують кожна хвилину примарного мирного спокою допоки не знавісніє сирена. Навіть зараз, під час війни, українці продовжують планувати весілля, готують їх на найближчий термін, не переносять на невизначений час. Роблять одразу те, що відчувають важливим. Сім’ї не відкладають народження дітей на “після війни”. “Зараз я зустрічаю багато вагітних, які додають віри, що життя не зупинити”, — каже Таня.
З вірою у перемогу українці звично жертвують на ЗСУ, а також волонтерять. Світлана згадує, що в перші дні війни переживала шок і не розуміла, як діяти. Однак вирішила робити те, що вміє — готувати. Зараз вона вже ліпить вареники не на свою сім’ю, а на цілий підрозділ. Варить суп, смажить відбивні і все у великій кількості одразу передає військовим. “Зараз я весь час в русі. Не можу зупинитися і розслабитися”.
До всього можна звикнути, однак українці за ці останні 10 років не можуть змиритися із:
- повідомленнями про загибель дітей і дорослих,
- катуваннями невинних цивільних на окупованих територіях,
- знущаннями над полоненими,
- розстрілами впритул за українську мову та вигук “Слава Україні!”,
- загибеллю молодих хлопців і дівчат, які не встигли повноцінно насолодитися життям, не продовжилися у дітях,
- брехнею російських військових, які звітують про знищення клубу творчості дітей чи піцерії як “важливого військового об’єкту”,
- викраденням росіянами українських дітей та їхній насильній адаптації в російських сім’ях.
Так колись діяли лише Гітлер та Сталін. Тепер це путін — два в одному, лідер людей, що втратили мораль та гуманність…
Війна в Україні це не реаліті шоу. Це перевірка світу кремлем, як на довго вистачить співчуття та за скільки днів людство ЗВИКНЕ до вбивств українців.
Щоб цього уникнути, Захід повинен надати Україні достатню військову підтримку для рішучої перемоги, яка зміцнить весь демократичний світ.
Лідія Карпенко
Світлини надані авторці
свідками подій
