Три роки тому українці прокинулися від вибухів і дзвінків стривожених рідних, які промовляли страшні слова: «Почалася війна». На світанку 24 лютого 2022 року вперше пролунала повітряна тривога, що відтоді не змовкає вже 1,097 днів і ночей.
За три роки українці навчилися жити в умовах повномасштабної війни. Гул сирен більше не жахає так, як на початку, — він став радше пересторогою, вказівкою до цілеспрямованих дій. Більшість із нас уже знає, де найближче укриття і наскільки вистачає заряду телефона. Ми плануємо своє життя з урахуванням відключень електроенерґії. Підприємства — великі й малі — адаптуються і змінюються з неймовірною творчістю. Військові, медики, рятувальники щоденно відточують швидкість та ефективність. Родини, розділені кордонами, не припиняють триматися разом, підтримувати одне одного.
Проте ми не звикли до війни. До зла не можна ані звикнути, ані змиритися з ним. Ми стали сильнішими, ніж були вранці 24 лютого три роки тому. Ми не змирилися із втратами. Кожна з них — це біль. Кожен загиблий живе в пам’яті Божій і людській. Ми пам’ятаємо і молимося. Допомагаємо і підтримуємо. Боремося і вчимося бути людьми з Богом даною гідністю. Від цієї гідності ми ніколи не відмовимося, і ніхто її в нас не відбере.
Руйнування, втрати й травми — колосальні. Навіть якщо війна закінчиться сьогодні, знадобляться десятки років, щоб відбудувати 3,500 навчальних закладів, понад 1,200 лікарень, 670 церков, тисячі кілометрів доріг, сотні тисяч домівок, електростанції, промислові підприємства.
Ще важче буде відновити й зцілити покалічені війною людські життя. Не лише наша земля пошматована вирвами від ракет, мін, снарядів. Десятки тисяч військових і цивільних зазнали важких поранень, сотні тисяч позначені глибокими душевними ранами. Десятки тисяч наших дітей викрадено з України, і їх сьогодні виховують з ненавистю до неї. Потрібні будуть надзусилля, щоб повернути на Батьківщину майже сім мільйонів біженців і сприяти безпечному поверненню додому чотирьох мільйонів внутрішньо переміщених осіб, щоб у них знову була домівка — місце безпеки, затишку, родинної любові й тепла.
Однак ми не стали суспільством війни — ми стали спільнотою самопожертви. Україна входить до першої десятки країн у світовому рейтинґу благодійності. Сотні тисяч українців — чоловіків і жінок, молодих і літніх — стали на захист Батьківщини, її цінностей, самого дару життя, який ворог прагне відібрати. Багато хто склав найвищу жертву. По всій країні блакитно-жовті стяги на могилах нагадують про їхню любов і нашу вдячність. Мільйони щодня жертвують кошти, і слово «збір» стало таким же звичним, як «приліт». Останній несе смерть, перший — життя.
Українці стали землею хресної дороги. Як християни, ми знаємо, куди вона веде — до Воскресіння, до повноти життя у свободі й гідності Божих дітей і Божого народу.
Війна випробовує нашу людяність, і на противагу безмірному злу та смерті українці ставлять самопожертву і посвяту. Завдяки цій жертві ми стоїмо. За неї ми кожному дякуємо. З пошаною і глибокою вдячністю підтримуємо й молимося за наших захисників, хоч би де вони не були: на фронті чи в тилу, у полоні чи в лікарнях. Вони та їхні родини — під омофором молитви Церкви.
Ми стоїмо завдяки людям доброї волі, які продовжують нас підтримувати. Від імені всіх єпископів нашої Церкви висловлюємо вдячність католикам у всьому світі, країнам, народам, політикам, доброчинним організаціям, журналістам, медикам, які були поруч три роки і залишаються з нами. Ми відчули вашу доброту й солідарність. Дякуємо за молитву, слово, дію. Божа сила — це наша сила.
Україна й надалі потребує вашого голосу і вашої солідарної підтримки. Коли світ говорить про мирні угоди, ми маємо нагадувати: Україна — це не територія, це люди. Саме за їхню гідність і свободу віддають життя наші найкращі сини й доньки. Рівно ж українці жертвують за гідність і свободу інших народів. Цієї героїчної самопосвяти не можна забувати, знецінювати чи зрадити.
росія несе смерть, руйнування і знищення релігійної свободи. Сьогодні на окупованих територіях наші брати й сестри у вірі — представники різних конфесій — є в’язнями злочинного аґресора. Окупанти вже вбили 67 душпастирів різних конфесій і Церков. Десятки пережили полон чи й надалі караються у в’язницях. Історія вчить: щоразу, коли росія окуповує Україну, наша Церква зазнає переслідувань і заборони. Так було у XVIII і XIX століттях, у 1946 році, так відбувається і зараз. Ми зобов’язані бути голосом гнаних, щоб у жодній мирній угоді віра, гідність і свобода українців не стали предметом торгу. Ми зобов’язані повторювати, що мир без справедливості неможливий. Несправедливе перемир’я — це злочинна насмішка, що вестиме до ще більшої кривди й несправедливості.
Хочемо заявити на весь світ, що українці вірять у перемогу Божої правди. Посеред болю, втрат і руйнувань ми є і завжди будемо народом надії. Ми віримо у Воскресіння, бо знаємо: Бог — з нами і з усіма гнаними, переслідуваними, тими, що плачуть і страждають. На Нього покладаємо всю нашу надію. Тому й надалі стоїмо, боремося, молимося!
Ми знаємо, що одного ранку отримаємо дзвінок, якого так довго чекали: «Війна закінчилася», — і занесемо наші подячні молитви до престолу Всевишнього.
Христос воскрес!
Воскресне Україна!
† Святослав
