Він зібрав нас усіх, як збирав бувало з побратимами на Свято Різдвяних Василів. Правда, не січневої зими, а липневого ранку, у день високого сонцестояння. І не в Будинку вчителя, а на світлому порозі храму Різдва Пресвятої Богородиці, в Києві, на Солом’янці. За цим порогом йому стелилася дорога до вічного небесного дому, де тепер його Василі, і до дому рідного – на Житомирщину.
Нині він був абсолютно вільним. Його споряджений човен, що відпливав у Ставки, палахкотів соняшниками та улюбленими чорнобривцями. І стояв не перед вівтарем із чорних нар і не під куполом в’язничної стелі. А в українській святині, до якої він ходив разом з пані Марією – сестрою Василя Стуса, з Євгеном Сверстюком, який пожертвував храму дзвін у пам’ять про сина Андрія. З пані Ніною, мамою побратима Валерія Марченка, замученого москвою в тюрмі. Ходив з тими, хто прийшли на прощу з ним.
І багато людей помітили, що ці проводи творилися не за сценарієм розпачу, а світлого Василевого свята, прописаного серцем і молитвою. Перед відправою у безмежну дорогу всім хотілося сказати йому вдячне слово за науку, засвідчити пошану, щиру приязнь, захоплення і запевнити, що знаємо, кого проводжаємо.
Василя Овсієнка, чоловіка, який пішов проти системи і за вільну думку двічі платив молодістю у нестерпному гулагу, проте не заломився, а в підмурівок незалежної України доклав свою непохитну цеглинку.
Несуєтно кожен ніс до Василевого човна власний спогад: коли познайомилися, де бували разом, над чим працювали, ким він був і яким, – з впевненістю, що Василь візьме ці щирі жалі і радість з собою у вічні Ставки. І там їх зафіксує, як це робив за найменшої нагоди – фотоапаратом, диктофоном, ручкою в зошиті, на комп’ютері. Сучасний Нестор літописець. Журналіст-доброволець. Трудівник до невтомності.
Він сотні годин вислуховував і записував життя незламних учасників і учасниць руху опору, визвольних змагань, ретельно їх розшифровував, зазначаючи точну дату, місце, час розмови. Для декого з тих людей інтерв’ю, записане Василем Овсієнком, було єдиним у житті – він встигав. Він напрацював за цілу інституцію. І якби існувало звання народного літописця українського правозахисного руху, то найдостойнішим у цій когорті був би Василь Овсієнко.
Сьогодні Світло Людей, чиї історії він назбирав на землі, огорнуло і його. І в тому світлі не було ані промінчика неправди. І бути не могло. Бо Овсієнко жив як праведник, не думаючи за себе, дбаючи про інших. Він знав, хто потребує допомоги, летів туди і кликав на поміч інших. Він першим повідомляв, хто з побратимів пішов у засвіти. Він збирав шопту на Прорізній біля пам’ятника Лесю Курбасу. Він організовував далекі поїздки на Соловки, відкриваючи правду про розстріляне московським окупантом українське Відродження. Він відкрив істину про злочини імперії зла тисячам людей, і деякі з прозрілих щиро дякували йому за це.
Як дякували за повернення в Україну Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, яке він Божим промислом і неймовірними зусиллями організував разом з побратимами Володимиром Шовкошитним і Станіславом Чернілевським у 1989 році. Він був неодмінним учасником і організатором багатьох пошанувальних вечорів у Будинку вчителя, Різдвяних Василів, вручень премій імені Василя Стуса.
Разом з отцем Валерієм (Копійкою), пані Ніною Марченко та побратимами по таборах він щороку їздив на Покрову у Гатне на могилу Валерія Марченка. Він бував на презентаціях книг у книгарнях і бібліотеках, зустрічався з молоддю, писав, переписував, редагував. І завжди побивався, що зміг би упорядкувати, записати значно більше, та часу обмаль. Не про своє йшлося, звісно.
22 серпня 2019 року я отримала лист від пана Василя, який він розіслав своїм друзям. «Учора, 21 серпня 2019 року, минув 31 рік, як я на волі (після 13,5 р. ув’язнення)… Найважливіше, що я зробив за цей 31 рік, – склав близько 200 довідок про політв’язнів, записав близько 180 автобіографічних розповідей політв’язнів, упорядкував і видав книжки Гориня, Лук’яненка, Тихого, Оксани Мешко, Січків, Бровка, Заливахи, Стуса, Мармуса і 7 його посправників, матеріяли УГГ, мої книжки “Світло людей”, “Життя як покута”. І це далеко не все… Дякую Богу (і КГБ!) за надану можливість знати і засвідчити про найкращих людей мого часу”.
Дякую, пане Василечку, вам!
За те, що традиційно приходили на мої прямоефірні передачі на Радіо Культура у дні Різдвяних Василів. Правда, з однією умовою – встигнути прочитати Стуса. Та, звісно, бо хто ще міг так прочитати Поета, побратима і … співкамерника, чиї вивчені напам’ять вірші ви винесли на волю, а радше у велику зону. Дякую, що мала щастя слухати вас і бувати разом на сотнях українських заходів. І – за останню нашу зустріч в Музеї шістдесятництва, на ювілеї пані Наталі Осьмак, коли ви читали пророче Стусове. «А проте: ми ще повернемось, обов’язково повернемось…».
Тепер вертаєтесь до рідного причалу, чиє ім’я вже не пектиме соромом, бо повернулося справжнє. І лише друзі знають, скільки зусиль ви доклали, аби «леніно» щезло навіки з назви рідного села. Дякую за незабутню передачу про дивовижного письменника Євгена Концевича з Житомира, що став символом покоління шістдесятників. (Наша історія оприлюднена в книжці “Янголи Небесної Чоти”, 2016). Пана Євгена не стало 21 липня 2010 року. В 21-ший липневий день ваш Човен вирушив у Ставки. Зустрінетеся там усі – «найкращі люди мого часу», – залишивши нам Світло, яке примножили на землі.
… Дякую Богу, що під час повітряної тривоги вдалося вчасно перебратися з Лівого берега на Солом’янку. Побачити біля Храму стількох рідних людей і обійнятися. У день прощання – зустрічі з незабутнім нашим лицарем честі Василем Овсієнком. Слава йому, Переможцю!
Фото: «Хвиля Десни»
Галина Дацюк,
«Хвиля Десни»
