Ярослав Сватко
З 31 березня по 3 квітня 1941 року в організаційному приміщені на вул. Дітля в м. Кракові відбувся Другий Великий Збір ОУН. Постала нова реальність в українському визвольному русі – покоління, яке створило пізніше УПА, проголосило свою програму боротьби за Українську Державу. Однак, все, що було прийняте на Зборі, не з’явилося в чотири дні, це був досвід та ідеологічні дискусії учасників протягом попереднього десятиліття, чи то в підпіллі, чи то в ув’язненні.
Кожне покоління має своє бачення світу, яке враховує досвід попередників. Покоління українських борців за державу часів Другої світової війни вчилося на досвіді невдалих спроб завоювати державу на початку століття і підсумувати його кредо можна висновком Євгена Коновальця: якщо матимемо силу – матимемо все, якщо не матимемо сили, то й ніякої держави не матимемо. Це дуже перегукується із сьогоднішніми реаліями, коли і Трамп, і путін, нав’язують світу право сили замість сили права, і немає опонентів, які б намагались наполягати на протилежному. Тому досвід покоління, яке створило бандерівську ОУН, мав би бути особливо цінним у сьогоднішні часи.
Отже, починати слід від сили, і тут важливо, як розуміти, що таке сила в національній боротьбі. Творці УНР-ЗУНР розуміли силу досить матеріялістично. Це не дивно, бо на той час світом ширилися соціялістичні ідеї, а разом з ними і матеріялізм. Однак довести соціялістичну ідею до логічного завершення зумів лише лєнін. Додавши до неї месіянство, він отримав ідеологічну зброю, протистояти якій міг лише націоналізм. А от з націоналізмом у лідерів українських держав було кепсько. Вони могли переконувати самі себе, а от націю своїми половинчастими підходами вони не переконали. В результаті українців обдурив лєнін, пообіцявши УРСР як українську державу. Шанс збудувати національну державу був втрачений, виключно через нерозуміння лідерами ролі ідеології, як стрижня, на якому тримається держава. Оце вкоротці суспільні умови, в яких нове покоління борців за державу входило в життя.
Коли засновувалась ОУН, то на Першому Конґресі молоде покоління було в явній меншості. Однак між заснуванням і створенням є певна різниця. Створення ОУН – це не декларація про готовність до боротьби за Українську Державу усіма можливими засобами. Це підготовка кадрів, які будуть боротися. Які не схиблять на манівці тому, що черговий ідеологічний провокатор запропонує шлях, який здаватиметься більш привабливим, ніж боротьба через кров і страждання. Які будуть розуміти як аксіому, що кров Героїв – це єдина валюта, яку приймає історія, як оплату за державну незалежність нації. Які будуть шукати кандидатів на цих Героїв і виховувати їх так, щоб у скрутну хвилину вони діяли як Герої. І які зроблять рух масовим в умовах жорсткої протидії колонізаторів. Більшість цієї роботи зробили представники молодого покоління в ОУН, яке участі у боротьбі УНР-ЗУНР не брало.
Аналізуючи конфлікт поколінь в ОУН історики переважно звертають увагу на масовість молодіжного руху, а вже звідти переходять до пояснення причин конфлікту між поколіннями. Однак варто було би зайти до пояснення причин конфлікту з іншого боку. Молодь мала свою світоглядну базу. Квінтесенція того, як і чому боротися за свою державу була викладена в Декалозі, Правилах, Прикметах і Молитві націоналіста. І всі ці світоглядні документи були складені представниками молодого покоління. Вони не просто укладали Катехизм націоналіста, вони ще й практичними діями підбирали однодумців, які би не схибили зі шляху боротьби. Вони навчали однодумців, і, що було дивним і рідкісним для ієрархічних організацій, зробили обов’язковим взаємне навчання для всіх щаблів ієрархії. Щоб було зрозуміло: Бандера теж відбував вишколи, а потім здавав екзамени з дисциплін, де визнаними фахівцями були інші.
Світоглядним стрижнем Організації був ідеалізм. Коли ми говоримо про ОУН, як організацію орденського типу, то ідеалізм є неодмінною умовою такої структури. Старе покоління мало до цієї концепції та її реалізації в кращому разі дорадчий стосунок. Головний ідеолог молодого покоління Ярослав Стецько неодноразово дискутував з Дмитром Донцовим про це на сторінках “Студентського вісника”, і дуже категорично підвів риску в дискусіях з метром націоналізму: “ми вже збудували свою організацію, і вона буде такою, як ми її зробили”.
Ірраціональний ідеалізм, світогляд якого мав у своїй основі майбутню Українську Державу як даність, як зміст життя, не залишав лазівок для раціональних можливостей “домовитися посередині”. Він давав можливісь домовлятися з сильними світу цього про співпрацю в інтересах досягнення головної мети, але ні в якому разі не ціною цієї головної мети. Коли ми намагаємось дати оцінку тим, чи іншим рішенням чи то ОУН як спільноти, чи то індивідуальним рішенням її провідних членів, повинні враховувати оцю світоглядну базу: ірраціональний ідеалізм українських націоналістів спертий на місію життя для Української Держави і Нації.
Конфлікт поколінь в ОУН дійшов до логічного завершення, коли Друга світова війна дійшла до України. Постало питання, як використати світовий конфлікт для відновлення Української Держави. Історики акцентують увагу на персональних непорозуміннях між лідерами та провідними членами. Знову ж, там, де фундаментальні рішення диктує ідеологія, персональні конфлікти залагоджуються компромісами. А там, де в конфлікт заходять світоглядні підходи, компроміси стають неможливими. Видимий результат того, що це не персональний, а таки світоглядний конфлікт, ми побачили вже після 2-го Збору, під час Акту відновлення Української Держави. Тоді питання стояло відверто просто: будуємо Україну з ласки сильного чи з питомого права Українського Народу? Відповідь в стилі “так, але…” історія не приймала. Кожна зі сторін пішла своїм шляхом, а, значить, справа була не в персональних амбіціях лідерів, а в світоглядних підходах середовищ. Щоправда, досить швидко, як на перебіг історичних подій, сторони знайшли способи співпраці задля досягнення спільної мети, але історичний “момент істини” на той час вже пройшов.
2-й Великий Збір поставив перед членством ОУН ще одне завдання, яке для матеріялістів із підходами “реалполітік” було з серії “не сповна розуму”. Йдеться про завдання розвалу СССР, яке було поставлене під гаслом “Свобода народам! Свобода людині!”. Тільки ірраціональний ідеалізм в пору, коли сила комуністичних режимів здавалася незламною, міг ставити таке завдання і будувати шляхи до його досягнення. Тільки люди з місією життя для своєї нації могли заради досягнення цієї мети працювати в гулагах з представниками інших народів і впроваджувати через протестні середовища інших націй ідею “Свобода народам!”. Ідея спрацювала тоді, коли багато виконавців уже загинули, але з ідеями завжди так, вони не працюють миттєво. А от “реальні політики” знати не хочуть, чому СССР розпався. Кажуть – випадково. І вже готують нові “київські курячі промови” на випадок відокремлення поневолених росією народів від федерації. Але ідея працює далі, і лише історичний процес може дати відповідь, чи мають право нації, готові платити кров’ю за свою свободу, на власне державне життя. А там, де пролита кров Героїв, “курячі промови” не працюють.
Фактично 2-й Великий Збір дав імпульс легенді української визвольної боротьби, яка житиме так довго, поки існує нація. Сьогодні ця легенда матеріялізувалась у назвах українських вулиць і площ, іменах бойових бригад ЗСУ, піснях, військовому привітанні “Слава Україні! – Героям Слава!”, марші українського війська. Це потужний пласт ідей, який робить українську державність незнищенною. Можливо, організатори 2-го Збору й не ставили перед Збором саме таку мету, але вони її досягли. Ідея перемогла “реалполітік”.
