з книги
Volodymyr Viatrovych and Lubomyr Luciuk, eds, Enemy Archives: Soviet Counterinsurgency Operations and the Ukrainian Nationalist Movement – Selections from the Secret Police Archives (Montreal-Kingston-Chicago: McGill-Queen’s University Press, 2023)
Вступ
Ідеологія, поведінка під час війни та спадщина українськогонаціоналістичного руху в ХХ столітті залишаються суперечливими. Цясуперечливість відображається не лише в академічних дебатах щодоминулих злочинів, але, можливо, ще значніше — у сучасних дискусіях проте, як історичну пам’ять використовували або використовують дляформування пострадянського майбутнього України. Існують протилежніспогади про те, ким були ці націоналісти: членами національно-визвольногоруху, що представляв найкращі елементи народу, який боровся протиіноземних загарбників і різних колоніально-поселенських режимів — чи топід угорською, польською, нацистською, чи радянською окупаціями, — чи жзібранням фашистських колаборантів, бандитів, воєнних злочинців тощо, екстремістською меншиною переважно правих фанатиків, чиї загальніслова та вчинки мають бути засуджені.
Загалом останній погляд активно поширювали радянські історики, анещодавно його знову підхопили представники Російської Федерації та їїсоюзники. Ця негативна інтерпретація також пережила відродження середгрупи академіків, які поділяють неприязнь до націоналізму. Цю негативнуперспективу переважно оскаржували представники української діаспори, ряди яких у останні роки поповнила нова генерація науковців, що працюютьу пострадянській Україні. Серед останніх з’явилася значно більшнюансована та неупереджена переоцінка націоналістичного епізодупорівняно з тим, що раніше зазвичай пропагували прихильники та апологетиукраїнського націоналізму в діаспорі.
Література про український визвольний рух варіюється від радянськихпамфлетів, які таврували всіх українських націоналістів як зрадників, найманців нацистів і вбивць, до польських праць, що засуджували воєннімасові вбивства, скоєні проти їхніх співгромадян на Волині та в землях, якіназивали східними кресами Польщі, і до гострих засуджень співучастідеяких українських націоналістів у Голокості. Проти цього великого обсягунегативних матеріалів стоять відносно небагато, але серйозніші академічніпраці (як симпатизуючі, так і ні). Не дивно, що існує також низкаміфопоетичних публікацій, написаних захисниками українськогонаціоналізму. Для цієї останньої групи український націоналістичний рух бувгероїчним, самопожертвеним, незламним і надихаючим — продовженнямісторичної збройної боротьби за визволення та незалежність України. Більшість літератури такого типу створювали прихильники бандерівськоїфракції Організації українських націоналістів (ОУНб), найбільшої, найактивнішої та найвпливовішої частини післявоєнної українськоїнаціоналістичної діаспори. Відповідно, саме бандерівці, як їх стали називати, стали головною мішенню радянських і російських дезінформаційнихкампаній ще довго після того, як реальний націоналістичний опір на західнійУкраїні був практично придушений — контрповстанські операції по сутізавершилися до середини 1950-х років. Відтоді, однак, розпочалася «війнапам’яті», що почалася ще в безпосередній післявоєнний період, коли бої назахідній Україні ще тривали, і яка продовжується аж до сьогодення.
Щоб зрозуміти, ким були українські націоналісти, за що вони боролися іпроти кого, у що вірили та чого досягли, потрібно почати з вивченняпершоджерел, що стосуються цього руху. Розуміння не означає запереченнятого, що українці скоювали злочини — чи то добровільно, чи під примусом — проти невинних поляків, євреїв чи навіть українських колаборантів івідступників. Деякі так робили. Однак, хоча були українці, які чинилижахливі речі, деякі навіть стверджували, що робили це під прапоромборотьби своєї нації за незалежність, такі особи аж ніяк не були унікальними— упереджені, зрадники, злочинці, опортуністи та вбивці з’являлися вкожній громаді, кожній конфесії, кожній меншині та кожній нації по всійЄвропі під час воєнних років і після них.
Ключова колекція таких першоджерел міститься у фондах тих самихрадянських органів таємної поліції (наприклад, НКВС, МДБ, МВС, КДБ), якіколись отримали завдання стримувати та винищувати націоналістів. Хоча ціархіви містять документи, насичені типовими радянськими ярликами, щоідентифікували націоналістів як «бандитів», «фашистів», «нацистськихколаборантів» тощо, оперативні вимоги успішної контрповстанськоїборотьби змушували цих радянських практиків та їхніх союзників збирати, аналізувати якомога точніше та ретельно вивчати, хто їхні противники, звідки вони черпають підтримку та яка їхня ідеологічна орієнтація — усі цікроки були необхідні для планування ефективної стратегії, спрямованої нате, щоб зірвати, дискредитувати, підірвати та врешті-решт ліквідувати цюорганізовану українську націоналістичну опозицію радянській владі.
Чи досягли радянські органи своєї мети до середини 1950-х років, чи лишездавалися такими, що досягли, — це, безумовно, можна дискутувати. Незалежно від відповіді на це питання, певним є те, що радянські силивнутрішньої безпеки, яким доручили це завдання, зібрали десятки тисячдокументів від своїх ворогів, таким чином здобувши архіви противника — матеріали, які потім дуже ретельно вивчали, коли московські посадовці таїхні прибічники намагалися викорінити цей повстанський рух.
У наступних сторінках представлено добірку таких документів, вилучених ізвеличезного масиву захоплених повстанських матеріалів, разом ізоперативними аналізами та звітами, складеними цими радянськимиорганами, більшість із яких подається в англійському перекладі вперше. Надання документації, яку радянські органи захопили та використовувалидля придушення українських націоналістів — усе це здобуто в роки, колиточилася ця дуже нерівна боротьба, — дає більш достовірне уявлення проте, ким були націоналісти та що вони робили, про їхні слова та вчинки, ніжвторинні джерела чи усні історичні свідчення, складені через роки чи навітьдесятиліття потому.
Більшість матеріалів, захоплених радянськими органами та їхнімисоюзниками, створено ОУНб та її прихильниками, включно з тими, хтостановив більшість чоловіків і жінок Української повстанської армії (УПА). Безперечно, саме бандерівці становили ядро українськогонаціонально-визвольного руху — не лише в очах радянських противників таїхніх союзників, а й у колективній пам’яті кількох післявоєнних діаспор. Представлені тут «архіви ворога» підкреслюють цю реальність. Хоча іншіукраїнці, безумовно, чинили опір польському, угорському, радянському танацистському німецькому пануванню — і не лише в лавах різнихнаціоналістичних рухів, — саме тих, кого радянські органи називали«бандерівцями» (та їхніх прихильників), зробили головними мішенямиконтрповстанських і дезінформаційних кампаній під час і після Другоїсвітової війни — зусилля, що триває й досі.
Наступні питання слугували неформальним робочим шаблоном для відборудокументів, які врешті увійшли до цієї збірки:
- Чи була ідеологія ОУН та/або УПА в будь-який спосіб «фашистською», «пронацистською» чи антисемітською?
- Чи брали ОУН та/або УПА участь в «етнічних чистках» — зокрема успівпраці з нацистами (влітку 1941 року та пізніше)?
- Чи брала УПА участь в «етнічних чистках» на Волині чи деінде під часабо після Другої світової війни?
- Чи боролася ОУН та/або УПА проти нацистської окупації, і які є доказицього (наскільки масштабним був антинацистський опір ОУН і УПА таколи він розпочався)?
- Чи переслідували ОУН та/або УПА українців, які не поділяли їхньогосвітогляду/ідеології/цілей?
- Чи рятували, переховували чи іншим чином допомагали ОУН та/абоУПА євреям уникнути нацистів під час Голокосту?
- Чи були в лавах ОУН та/або УПА євреї та інші етнічні меншини, і якщотак, то в якому обсязі?
- Коли ОУН та/або УПА розпочали опір радянській владі (наприклад, чипроводила ОУН операції проти першої радянської окупації західноїУкраїни, чи її антирадянська діяльність почалася лише післяповернення радянських сил в Україну в 1944 році)?
- Як довго тривав опір ОУН та/або УПА радянській владі?
- Чи отримували ОУН та/або УПА якусь західну допомогу та/або чипрацювали ці націоналістичні формування на західні розвідслужби підчас Холодної війни?
- Чи організовували ветерани ОУН та/або УПА, відправлені доГУЛАГу, опір там, і якщо так, то де та коли?
- Чи справді ідеологія ОУН та/або УПА змінилася під час війни?
- Чи скоювали підрозділи ОУН та/або УПА те, що сьогодні можнабуло б назвати «воєнними злочинами»?
- Чи включали радянські контрповстанські операції злочини протилюдяності чи воєнні злочини? (Див. частину 3.)
- Наскільки радянським (та союзним) силам вдалося стримати чиліквідувати ОУН і УПА, скільки часу це зайняло, якими засобами, зякими силами, включно з військовими, поліцейськими та таємноюполіцією? Наскільки ОУН і УПА були проникнуті подвійними агентами, зрадниками та іншими прорадянськими особами?
- Що можна дізнатися про природу, цілі, прагнення та надії ОУН іУПА з допитів захоплених членів цих формувань?
- Наскільки УПА базувалася на ОУН (і зокрема на ОУНб)?
- Наскільки УГВР була керівним чи спрямовуючим органом щодонаціонально-визвольного руху?
- Чи користувалися ОУН та/або УПА підтримкою населення України, чи були регіональні відмінності, і якщо так, то якою мірою та чому?
- Чи мали ОУН та/або УПА значну присутність під час або після війнив центральній чи східній Україні?
- Чи малюють збережені документи картину ОУН та/або УПА яксправжніх національно-визвольних рухів, які користувалися широкоюпідтримкою серед народу, особливо порівняно з «червоними» чиіншими партизанськими силами, що діяли в Україні під час і післявійни?
- Які зусилля з дезінформації здійснювали сили внутрішньої безпекита поліції Радянського Союзу та їхні східноєвропейські союзники, щобдискредитувати чи очорнити ветеранів українського націоналістичногоруху(ів) у Канаді та інших частинах діаспори?
Обговорити всі ці теми ґрунтовно виявилося завданням надто амбітним. Однак документи, включені до цієї збірки, дають відповідні інсайти щодотого, як можна відповісти на наведені вище питання. Хоча це детальнішеобговорюється в наступному розділі, який описує контекст, значення тапоходження матеріалів, зібраних у цьому томі, варто підкреслити, що вонистановлять лише невелику добірку з набагато більшого масивупершоджерел, узятих виключно зі справ 372, 376 та 398 фонду 13 Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ).
Існують інші архіви, де можна знайти більш проблематичні матеріали про діїдеяких українських націоналістів. Ми розглядали можливість доповнити цюзбірку документами з таких сховищ, але вирішили включити лишедокументи з наведених вище конкретних справ. Таким чином мигарантуємо, що читачам пропонується документальна колекція, якавідображає лише й точно те, що радянські контрповстанські органидізналися про своїх націоналістичних противників саме в той час, коли вониборолися один з одним. Хоча експерти з контрповстанської боротьбивикористовували мову пропагандистів, коли переходили до реальноговиконання завдань, вони більше зосереджувалися на зборі тасистематизації якомога більшої розвідувальної інформації, аналізі тарозумінні, хто їхні вороги, а не на наклеюванні ярликів. Перемога чипринаймні придушення українського націоналістичного руху була, іншимисловами, їхньою головною метою, що вимагало реалізму на полі бою, а неполеміки та памфлетизму. Радянські органи цікавилися лише тим, щобзламати українських націоналістів. Хоча вони, безумовно, такожвикористовували принизливі позначення для своїх ворогів, це ніколи небуло основною функцією НКВС чи інших контрповстанських сил, розгорнутих проти націоналістів. І тому ми вважаємо, що точна тавсеосяжна картина того, ким були ці націоналісти та за що вони боролися, випливає саме з того, що радянські органи захопили, систематизували тадізналися про своїх противників у документах, які ми обрали длявключення.
Це не означає, що ці матеріали завжди малюють особливо симпатичнийпортрет націоналістичного підпілля будь-якої фракції. Ці бійці разом із їхнімитиловими мережами підтримки вели часто жорстоку повстанську боротьбу, асиметрично протистоячи значно більшим арміям і контрповстанськимсилам нацистської Німеччини та Радянського Союзу, а також клієнтськимдержавам цих авторитарних режимів, іншим ворожим партизанським рухамі навіть іншим українцям. У ході цієї нерівної боротьби українські повстанцізазнали значних втрат і завдали помітних втрат своїм противникам. Не всічлени чи прихильники українського підпілля витримали виснаження, пов’язане з цією тривалою боротьбою. Як показують ці справи, серед нихбули зрадники й негідники, лиходії та невинні жертви, пособники, спостерігачі та виконавці — але також чоловіки й жінки, які щиро вірили, щонезалежність України можна здобути лише через їхню збройну боротьбу. Документи торкаються питань, які залишаються емоційно болючими таполітично актуальними й сьогодні: конфлікт між поляками та українцями наВолині та в інших місцях і цивільні та військові втрати з обох боків, фракційна та виснажлива боротьба всередині націоналістичних лав, значення та спадщина цього націоналістичного повстання для українськогосуспільства ХХІ століття. Вони також розкривають надзвичайну стійкість, мужність і самопожертву багатьох тих, хто підтримував або боровся в лавахОрганізації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії(УПА). Ми сподіваємося, що ця збірка сприятиме ретельній і виваженійпереоцінці українського націоналістичного руху ХХ століття
