Але що залишилося за кулісами
Цей візит був потрібен як і Києву і Токіо
Візит Прем’єр-міністра Японії Фуміо Кішіда до України прийшовся дуже на часі, фактично влучивши у десятку. Кращого політичного балансу на фоні одночасного перебування у москві лідера КНР Сі Цзіньпіна годі й було шукати. Тим більше з урахуванням того, що очільник японського уряду прибув до Києва не лише у національній якості, а й як головуюча у Сімці країна. Сам по собі це вже потужний сиґнал і для москви, і для Пекіна, і для всього світу.
За нашою інформацією, Фуміо Кішіда давно планував відвідати Україну, проте умови безпеки цього не дозволяли. Цей візит був потрібен як і Києву із зрозумілих причин, так і Токіо, зокрема, через внутрішні чинники — шанси підвищити падаючі політичні рейтинґи японського Прем’єра. Не виключено, що саме через останній чинник цей вояж був названий «першим візитом» Голови Уряду Японії до зони бойових дій. Насправді він є другим — після відвідин Прем’єр-міністром Абе Києва ще у червні 2015 року.
Водночас, звернемо увагу на погоджену за результатами візиту Спільну заяву про особливе ґлобальне партнерство між Україною та Японією. Як консолідований результат проведених перемовин, вона містить низку елементів, непомітних з першого погляду, проте визначальних з точки зору перспектив розвитку взаємин.
Тепер конкретно.
Передусім, Україна високо оцінила «схвалення нової Стратегії національної безпеки Японії» у грудні 2022. Як відомо, фундаментальною зміною у стратегічному курсі країни стала офіційна фіксація Японією можливості завдання превентивних ударів по ворожих базах та командних пунктах. Відповідно до згаданого вище документа, ракетні атаки проти Японії «є реальною загрозою», а здатність контрудару є «ключовою» для стримування таких сусідів, як Китай і Північна Корея.
Далі, спільним документом України та Японії фактично фіксується статус-кво щодо Тайваню, адже підкреслено «важливість миру та стабільності в районі Тайванської протоки як незамінного елемента безпеки та процвітання міжнародної спільноти». Це цілком конкретна політична заява, і додатковий сиґнал для реґіону з боку України.
Наступне, разом з попередніми двома сиґналами у спільній заяві міститься також заклик до «дотримання свободи судноплавства та польотів» у відповідності до «міжнародного права, зокрема Конвенції ООН з морського права». Тут, як і в попередній позиції, йдеться про Індо-Тихоокеанський реґіон. А це доволі серйозний крок.
Не менш вагомим кроком є фіксація спільної позиції щодо ситуації в Східному та Південно-Китайському морях. Раніше такі елементи не потрапляли до спільних заяв, засвідчуючи обережне рівновіддалене ставлення Києва до ситуації в реґіоні.
Якщо звернути увагу на елементи, які мали б, але чомусь не потрапили до тексту спільної заяви, то їх також декілька. І вони так само важливі.
По-перше, двостороннє партнерство залишилося «ґлобальним», проте не «стратегічним». Хоча розмова про важливість фіксації рівня стратегічного партнерства між нашими країнами велася роками. Зараз був слушний момент це зафіксувати.
Далі, немає згадки про Північні території Японії. Обґрунтованим було б побачити це у тексті, адже Верховна Рада своєю Постановою у жовтні 2022 року чітко зафіксувала позицію України, яка полягає в тому, що Північні території, які належать Японії, продовжують перебувати під окупацією рф. Тим більше, що наша перемога — це була б і перемога для Японії, з відповідними наслідками.
Наступне, попри світову збройну підтримку Україні, у т. ч. з боку Японії, у заяві не міститься жодного слова про розвиток співпраці у сфері ВТС (Військово-технічне співробітництво). Свого часу, у 2018 році, дві країни підписали Меморандум у сфері оборони. Здавалося б, що прийшов момент, коли закладені засади можна було б вивести на більш високий рівень.
У документі також відсутня позиція про спільність дій для притягнення особисто путіна до відповідальності за злочини в Україні. Тим більше після заяви G7 у грудні 2022 року з таким закликом, та на фоні ордеру МКС (Міжнародний Кримінальний Суд) про його арешт.
Також слід констатувати відсутність у тексті сиґналів про підтримку замороження російських активів, що, здавалося, мало б стати «залізним спільним знаменником».
І нарешті, важко пояснити чому в тексті спільної заяви на знайшлося місця для фіксації теми деокупації Криму.
Замість висновку: візит японського лідера став знаковим у контексті підкреслення ґлобальних наслідків російської аґресії проти України. А це, безумовно, важливо у боротьбі за підтримку ґлобального Півдня. Візитами індонезійського лідера як головуючої в G-20 і тепер Японії складається добра традиція врахування позиції України у ґлобальному політичному ландшафті. Візитом Прем’єр-міністра Японії до Києва завершено цикл візитів лідерів Сімки в Україну напередодні Саміту G7 в Гіросімі. Отже, будемо сподіватися на нові перспективні рішення, добру основу для чого вже створено.
Костянтин Єлісєєв
