Володимир Огризко
Нещодавно Центр дослідження росії на одному з відкритих засідань вирішив обговорити доволі резонансну тему про “хороших русских”. Додаткової актуалізації вона набула, зокрема, після обміну російських вбивць, злодіїв і шпигунів на групу кількох, як заявляли деякі діячі на Заході, “в’язнів кремля”.
Вже тільки самого факту ув’язнення виявилося достатньо, щоб перед останніми відкрилися двері найвищих політичних кабінетів, навіть Овального в Білому домі. Не кажучи про запрошення на численні конференції, семінари, нагородження відзнаками, преміями тощо. Зрозуміло, що як з рогу достатку на їхні голови посипалися ґранти, стипендії, соціальна допомога.
Цьому можна було б тільки порадіти, адже емпатія, прагнення до допомоги є однією з визначальних рис сучасного демократичного та одночасно гуманістичного суспільства.
Це є тим більш логічним, коли йдеться про осіб, які засуджують війну, виступають проти режиму путіна і хочуть побудувати, як вони заявляють, “прекрасную россию будущего (прекрасну росію майбутнього)“. (З чиєїсь “легкої руки” – учасникам дискусії не вдалося визначити автора – цих росіян почали називати “хорошими русскими”).
Але саме з цього моменту і починаються запитання.
Адже війна у них є якоюсь доволі абстрактною: вона просто “почалася” і невідомо, хто є тією країною, яка вчинила злочин воєнної аґресії. Веде її одна особа – путін, хоча на ній вмирають “наши мальчики (наші хлопчики)“.
Так само невідомо, хто є жертвою аґресії та чи варто допомагати зброєю Силам оборони України чинити опір цій аґресії. За дужками залишається також питання про допомогу добровольчим об’єднанням росіян, які зі зброєю в руках допомагають українським військовим захищати не тільки право українців на існування, але й засади сучасного демократичного світопорядку.
А коли дехто навіть з-поміж самих росіян, що тепер живуть на Заході, згадує про право НАЦІЙ на самовизначення, борці за “світле майбутнє росії” здіймають трохи не базарний лемент. Хоча це право закріплено у Статуті ООН та є одним із засадничих принципів сучасного міжнародного права.
Принагідно зазначимо, що це право НЕ розповсюджується на НАСЕЛЕННЯ адміністративних одиниць країни, бо воно НЕ є нацією – привіт кримським, лднр-івським та іншим “самовизаченням”. Самовизначення територій всередині держави можливе лише у рамках конституційних процедур тієї держави, частиною якої вони є, і, зрозуміло, не під дулами автоматів.
Але про це все з боку “хороших русских” також повна мовчанка.
Сором’язливо залишається поза обговоренням “хороших русских” і питання традиційної російської аґресивності, що принесла невимовні страждання десяткам поневолених московією, росією та срср народів. Жодного слова про демілітаризацію мислення, не кажучи вже про практичну демілітаризацію на землі. А про ядерне роззброєння – взагалі анічичирк.
Де там шукати на тому тлі тезу про спокутування провини щодо цих народів, готовність відшкодувати завдані їм моральні та економічні збитки?! Натомість чуємо про “спільний культурний бекґраунд”, що звучить для них не інакше, як моральне і психологічне знущання. Або демонструє тотальне історичне невігластво тих, хто таке говорить. Або і те, й інше.
А те, що наративи, які “хорошие русские” поширюють у своїх ЗМІ, часто збігаються з кремлівськими, є давно відомою “таємницею”. Їхньому детальному аналізу було присвячене дослідження Інституту демократії імені Пилипа Орлика, яке автори презентували під час дискусії.
Природно, що в ході обговорення постало питання методологічного характеру: а як же виокремити з “хороших русских” справжніх демократів та лібералів? Автор цих рядків запропонував 8 запитань, відповіді на які можуть стати певним вододілом між уявним і реальним та розставить крапки над “і”.
Ось вони. Причому відповіді мають бути “чорно-білими”: так чи ні. Варіант “не все так однозначно” тут не проходить.
Отже:
- Чи вважаєте Ви дії росії в Україні в 2014 та 2022 роках актами воєнної аґресії, що трактується міжнародним правом як злочин? Так / ні.
- Чи має постпутінська ліберальна росія негайно повернути Україні всі тимчасово окуповані нею українські території? Так / ні.
- Чи має постпутінська ліберальна росія попросити в українського народу вибачення за вчинені злочини та виплатити Україні компенсації за завдану шкоду? Так / ні.
- Чи правильною є теза, що аґресія росії проти України не є війною путіна, а є війною російського народу, метою якої є знищення українців як етносу? Так / ні.
- Чи треба сьогодні російському лібералу допомагати Силам оборони України? Так / ні.
- Чи повинна постпутінська ліберальна росія видати міжнародному суду російських воєнних злочинців? Так / ні.
- Чи повинна постпутінська ліберальна росія визнати право народів, які живуть на її території, на самовизначення? Так / ні!
- Чи повинна постпутінська ліберальна росія і надалі володіти ядерною зброєю? Так / ні.
Звісно, цей перелік є відкритим. Бо грузини додадуть свої питання, чеченці – свої, татари, кримські і не кримські, – свої. І так – десятки, якщо не сотні разів. “Хорошим русским” доведеться відповідати на них усі. Бо саме на основі цих відповідей ми дізнаємося, яку ж “прекрасную россию будущего (прекрасну росію майбутнього)“ вони хочуть побудувати.
Таку саму, як зараз, тільки з собою на чолі, чи іншу, що через кілька поколінь самоочищення і спокутування своїх злочинів, можливо, наблизиться до початків демократії та справедливості?
Один із учасників дискусії запропонував ще простіший спосіб зрозуміти, ким насправді є “хорошие русские”: треба просто поцікавитися архівами радянського КДБ і теперішньої ФСБ. Так було б, звісно, простіше, швидше і очевидніше, але ж де там, – все під надійним замком! Тому маємо запастися стратегічним терпінням. І не втрачати надії, бо, як відомо, архіви не горять.
При цьому не підлягає сумніву, що серед теперішніх російських еміґрантів є порядні люди зі справжніми ліберально-демократичними переконаннями. Дякуємо їм за підтримку і допомогу! Саме вони і є, мабуть, єдиною, хоча поки й доволі теоретичною надією для нової росії. Але їх можна перерахувати на пальцях кількох рук. Біда ще й у тому, що в самій росії вони нікого не представляють, бо кількість росіян, для яких ліберальні цінності щось важать, є мізерною.
І останнє. Чому важливо розібратися, ким насправді є “хорошие русские”? Тому, що на Заході їм вірять і поки що не ставлять перелічених вище питань. А дарма. Бо вірити у казки – значить ризикнути ще раз наступити на ті ж самі граблі “демократичної росії” Єльцина.
Чим спроба Заходу дружити з “російськими лібералами” закінчилася після розвалу срср, ми вже побачили. Звісно, можна було б не звертати на це увагу, якби за ті помилки український народ не розплачувався сьогодні своєю кров’ю.
P.S. Дуже радив би деяким українським журналістам, перш як запрошувати до студії деяких “хороших русских”, попросити їх дати відповіді на ці запитання. Може, тоді у нас в ефірах серйозно поменшає кремлівської пропаґанди, яку ми тягнемо до себе власними руками. Свідомо чи через власне глупство.
Володимир Огризко,
міністр закордонних справ України 2007-2009 рр.,
«Українська правда»
