Революція на граніті – перша масова акція студентів у Києві восени 1990 року, що стала переломним моментом у боротьбі за незалежність України. Вона стала не лише протестом молоді проти уряду, а й символом пробудження українського суспільства напередодні незалежності. У наметовому містечку на площі Жовтневої революції студенти голодували, вимагали відставки уряду та виконання політичних вимог, кидаючи виклик імперській системі. Для багатьох це був перший досвід солідарності, коли страх поступався місцем рішучості. Тоді, під холодним небом жовтня, молодь заявила про своє право впливати на державні рішення. Саме там народилося відчуття нової України, вільної від радянських кайданів. Сьогодні, через 35 років, спогади учасників тих подій звучать як урок і заклик водночас. Бо й нині, у час повномасштабної війни, знову стоїть питання – бути чи не бути українській нації. Один із творців та організаторів Революції на граніті, публіцист і головний редактор тижневика «Шлях Перемоги», автор книг і численних публікацій з ідеології українського націоналізму, громадський діяч, а нині – сержант прикордонної служби України Віктор РОГ – ділиться з нами спогадами та роздумами про той романтичний і водночас суворий час.
– Пане Вікторе, Ви один із творців та організаторів Революції на граніті. Коли Ви згадуєте жовтень 1990-го, що найперше постає перед очима – емоції чи конкретні події?
– Насамперед емоції. Це був дуже романтичний і емоційно насичений, навіть перенасичений час, емоції просто зашкалювали і калейдоскоп подій, в яких був безпосереднім навіть не учасником, а творцем, захоплював і ніс просто у вир. Тож, звісно, емоції. Вони були різними і їх було багато. Оте почуття причетності досі зі мною.
– Що стало особистим поштовхом для Вас долучитися до організації студентського протесту?
– Може, це звучатиме банально, але ми не могли інакше вчинити. Я був серед учасників того мало відомого тепер, але дуже важливого для розуміння тих подій, студентського кола під час святкування 500-річчя українського козацтва влітку 1990 р. в Капулівці біля могили Івана Сірка. Там і вирішили провести акцію. Тоді я вже був активістом СНУМ на Сумщині і світогляд мав сформованим, а також було розуміння що робити.
Тож цілком закономірно, що опинився там, де опинився. І ще моральна установка: якщо кличеш, то іди й сам, навіть якщо за тобою ідуть спочатку одиниці, або і взагалі нікого. А ще, не міг допустити, щоби там у переліку міст, з яких голодують студенти, не було моїх Сум.
– Як народжувалася ідея голодування й чому саме цей метод обрали?
– Властиво безпосереднім учасником планування та підготовки акції я не був. Але на той час метод масового ненасильницького спротиву методом прямої дії видавався у нас новим і перспективним.
Від слів і закликів треба було переходити до демонстрації сили і рішучості, безпосередньо тиснути на владу та апелювати до суспільства.
Треба було діяти, долаючи страхи та зневіру. Власне саме голодування було мабуть найяскравішим елементом акції, але далеко не єдиним у цілому масштабному комплексі. Мітинги, страйки, мистецькі заходи, марші, демонстрації, блокування, петиції тощо були важливими елементами заходу.
– Чи відчували ви тоді страх – перед владою, перед можливими репресіями?
– Не було цього у мене. Надихав приклад попередників. Десь у підсвідомості навіть готувався до неприємних наслідків. Але як такого страху не відчував.
– Якими були найважчі моменти акції та як вдавалося їх долати?
– Фізично холод і голод. Але це компенсувалося адреналіном від участі в революційних подіях, та й, ніде правди діти, було приємно від відчуття причетності, від відчуття підтримки, від розуміння важливості моменту.
А ще дуже хотілося скупатися у проміннях перемоги, дуже хотілося змін, і то насамперед змін у головах, у свідомості. І ці зміни відбувалися.
– Яку роль відігравала підтримка киян, інтелігенції, журналістів у ті дні?
–Звісно ж, значну, якщо не визначальну. Кажучи, що люди нас підтримували, ми говоримо правду. Але слід знати, що в усі часи і скрізь більшість суспільства є на узбіччі процесів, займають нейтральну, споглядальну позицію і потім намагаються примазатися до переможця чи використати перемогу для себе. Націю веде авангард, і кожна революція була спочатку думкою в головах кількох людей.
А ще якщо суспільство в тоталітарних лещатах, знекровлене національно, вихолощене елітарно, знесилене, налякане, зневірене. То тут треба попрацювати добре і не очікувати на лаври та ордени. Тож підтримка кожного була важливою. Втім, як і зараз.
– Чи усвідомлювали Ви тоді, що Революція на граніті стане історичною подією?
– Чесно кажучи, що аж такою, то, мабуть, ні. Але з’ясувалося, що це був урок і приклад рішучості, солідарності, принциповості, жертовності, відваги і ще багатьох чеснот, без яких був би неможливим поступ національного відродження та розвитку.
Пізніше нас намагалися покарати, замовчувати, дискредитувати, знеславлювати, наслідувати чи глорифікувати, але вже ніколи не могли ігнорувати.
– Які рішення влади після протесту Ви вважаєте найбільш значущим результатом акції?
– Певно, я би поставив питання не так про рішення. Мабуть, якими б вони не були, не було вже кому їх виконувати. Влада не була монолітом, вона була розгублена, не знала, що робити.
У мене є товариш, Юхим Коломієць із Сум, який тоді служив у внутрішніх військах МВС, а тепер від початку повномасштабної агресії рф захищає рідну землю. Так от, він розказує, що їм видали тоді спецзасоби і накручували на силовий розгін студентів. Але вони покидали на купу те залізяччя і відмовилися це робити.
Влада звикла до покори, до сліпого виконання наказів, а тут навіть військові відверто посилають за «рускім корабльом». Все. Колапс. Революція на граніті – це насамперед тест на спроможність і ліки проти страху. Потім режим намагався репресіями та залякуваннями знівелювати результати акції, але марно. І ця ситуація згодом не раз повторювалася в нашій історії.
– Як, на Вашу думку, події 1990-го вплинули на наступні Майдани й формування українського громадянського суспільства?
– Значною чи й визначальною мірою. Це урок самоорганізації, саме поняття наметове містечко, коли в центрі столиці живуть за своїми правилами, своїми правдами, – урок шляхетності й мужності. Зрештою, приклад перемоги, так потрібної нам тоді і зараз. І урок, що за перемогу треба боротися. Спільно.
Пізніше, в різні часи, за різних обставин, намагалися повторити акцію, імітувати її, але кожен виклик потребує своєї адекватної відповіді, тому ні 2004-го, ні 2014-го не актуальними і смішними були би спроби апелювати до опонента чи до суспільства голодуванням і петиціями.
– Тепер, коли у повномасштабній війні Україна бореться за свою свободу, а зосібна Ви серед її оборонців, які уроки Революції на граніті вважаєте особливо важливими для нинішнього покоління захисників і громадян?
– Урок солідарності, подолання зневіри і страху. Часто згадую і нагадую слова Нормана Коупленда, що коли війна набуває затяжного характеру, то про її вислід вирішує моральна, а не фізична сила.
Саме так було тоді, так є і тепер. Ми на вогняному етапі багатосотлітньої війни за існування і перспективу нації, за її роль і місце під сонцем у цьому бурхливому і брехливому світі.
Стоїть питання про бути чи не бути, про те, чи внуки і далі тужливо причитатимуть «йшли діди на муки, підуть і правнуки», та «зглянься на нас, визволи нас від неволі». І відповідь ми знаємо. Бути! Щоб правнуки не йшли на муки, маємо сьогодні мобілізуватися в усіх сенсах цього слова, відкинути ілюзії на збіг обставин, волю і емпатію чужинців, якось то воно буде тощо, а розраховувати на власні сили, бо це тотальна війна нації.
Мусимо відкинути сумніви, страхи, зневіру. Мусимо стати всі пліч-о-пліч лавою. Мусимо. Інакше ніяк! Інакше навіщо? Тож для мене 1990-го був старт, і вірю, що тепер, через 35 років, ще далеко не фініш на цьому тривалому, тернистому, кам’янистому, але прямому марафоні. Вірмо, діймо, перемагаймо!
Інтерв’ю: Оксана Процюк, “Галичина”
