Всі ми плачемо. Частіше – так, аби ніхто не бачив. Але ті, хто навчився плакати на людях, перебувають у якомусь іншому, зрозумілому, мабуть, тільки їм, світі. Це сльози наступного після відчаю рівня. Напевне, єдиний їхній мінус – ця специфічна вода склить погляд, навіть коли очі сухі. Та переваг значно більше: це сльози дії.
Саме такий погляд у героя цього матеріалу. Героїні. В усіх сенсах цього слова. Вона працює в одному з державних медичних закладів, задача якого – стабілізація та адаптація військових після найважчих поранень.
Під час розмови неодноразово складається враження, що свою роботу люди тут виконують за формулою “сполучених судин”. В тому сенсі, що “підіймають” пацієнтів за рахунок втрати власного, щонайменше ментального, здоров’я.
Логічне, очікуване питання читача: навіщо цей негатив? Але спробуйте прочитати матеріал під іншим кутом. По-перше, для важких тем ніколи не буде якогось кращого часу пізніше. Він, цей час, завжди тут і зараз.
По-друге, а насправді по-перше, це матеріал про спонукання до дії.
Наразі одна з найбільших проблем роботи з ветеранами з інвалідністю в тому, що наша медична система поки що не має жодного спеціалізованого закладу, який би адресно пожиттєво опікувався найскладнішими випадками. Тими, хто віддав своє здоров’я за нас із вами, але кому немає куди йти.
Єдиний спосіб зробити це інтерв’ю максимально відвертим – не розголошувати ім’я його героя. Та це, мабуть, тільки на краще. Бо в цьому матеріалі головне не конкретна лікарня, а конкретна системна проблема в медичній сфері, яка стикнулася з наслідками травм на війні.
Знайдіть кілька хвилин і прочитайте до кінця. А якщо маєте можливість – доєднайтесь до створення першого в Україні закладу, який би став прикладом цивілізованого зворотного зв’язку від суспільства до тих, завдяки кому це саме суспільство досі існує.
Розмова з героїнею інтерв’ю подається прямою мовою.
Ми дуже часто чуємо: “Ви поставите нас на ноги?”
Госпіталь, в якому я працюю, раніше обслуговував ветеранів Другої світової, війни в Афганістані й учасників Антитерористичної операції. І завжди був заповнений.
Основними нашими пацієнтами завжди були діючі військові або ветерани, але наразі ми займаємося і цивільними. Надаємо хірургічну, травматологічну, ортопедичну допомогу. В нас є неврологічний і терапевтичний стаціонари, приймально-діагностичне відділення. Маємо комп’ютерний томограф. Заклад може вмістити до 300 пацієнтів. Працює приблизно стільки ж людей.
Реабілітація – це не лікування як таке. Це процес інтеграції пацієнта в повернення до життя. Ми маємо навчити людину з травмою чи захворюванням стати самостійною і незалежною від інших у житті. Обійти себе, одягнутися, приготувати їжу, освоїти нову професію, коли стара недоступна в силу захворювання чи травми. Вийти на вулицю, піти до магазину, бути соціально активним. Тобто жити життя з тими травмами, які вже маєш.
Ми спеціалізуємося на травмі спинного мозку. В моєму відділені сто ліжок. Десь 98% з них займають військові. Вони потрапляють до нас або безпосередньо з військових шпиталів, або з нейрохірургічних відділень, або з відділень інших реабілітаційних закладів. Проте це можуть бути й уже звільнені військові.
Не можу сказати, що більшість наших пацієнтів – молоді. Є різні: від 25 до 60. І травми в них різні. Це може бути комбінація: черепно-мозкова і спінальна. Це можуть бути ампутації. Це обов’язково психологічні потреби в допомозі. В основному наші пацієнти – чоловіки.
Вчора до мене зайшов пацієнт, який має тяжкий характер. Я довго думала, як до нього підійти, бо йому потрібна психологічна допомога. А вчора він прийшов із шоколадкою та посмішкою. Каже: “Я хотів би подякувати вам за вашу доброту”. Я не очікувала саме від нього. І він так розплився в посмішці, що я побачила зовсім іншу людину.
Є моменти, коли пацієнти кажуть: “Ми більше ніколи до вас не приїдемо, бо ви найгірший заклад у світі”. І через три місяці дзвінок: “Візьміть назад, будь ласка”.
Ми бачимо багато емоційних рішень. Розуміємо, що вони пережили складні фізичні та психологічні травми. Багато з них втратили друзів на війні. І ти розумієш, що маєш достукатися до пацієнта і розказати, що оце отак і оце отак.
Ми дуже часто чуємо: “Ви поставите нас на ноги?”. Оця фраза… Інші лікарі їм кажуть: “Ми все зробили, що могли. Тепер ви їдьте в реабілітацію, і там вас поставлять на ноги”. І ти розумієш, що поставити при такій травмі неможливо… Тому іноді пацієнт розчаровується, і тоді дуже важко знайти контакт.
Коли говоримо з пацієнтом про прогнози, це не рішення однієї людини, а командний підхід. Коли поступає пацієнт, ми робимо обстеження і обговорюємо перспективи. Разом із психологом намагаємося зрозуміти, чи готовий він почути те, що ми маємо йому сказати.
Якщо пацієнт не готовий почути категоричні перспективи, ми стараємося його підводити до цього і ставити мікроцілі. Не одразу – “я хочу встати на ноги”. А давайте почнемо з маленького – як почистити зуби, встати з ліжка, пересісти на крісло колісне. Стараємося не акцентуватися на перспективі встати на ноги, а на руху до відновлення.
Зазвичай, коли пацієнти знаходяться тут серед більшості таких же людей, як і вони, вони починають розуміти, самі приходять до цього. Звісно, лишається невеликий відсоток тих, хто після виписки звідси збирає гроші і їде у приватні центри. Там лишають всі гроші, бо їм кажуть: “Ще трошки – і ви будете ходити”. В результаті повертаються сюди або в інші реабілітаційні центри.
Ніхто ніколи не залишить надію повернутися до свого попереднього життя. Навіть ті, хто має травму з 2014 року. Знаю таку людину, і коли в нас відбуваються розмови, вона не полишає надію, що рано чи пізно це станеться.
Але і наука не стоїть на місці. Міняється все. Зараз проходить міжнародне дослідження по неінвазивній стимуляції спинного мозку для відновлення функції сечового міхура, кишківника і статевої функції. Маємо надію, що воно дасть позитивні результати для таких людей.
Ми зіграли три весілля наших пацієнтів, які в госпіталі одружилися. Один із них одружився з нашою працівницею і живе в населеному пункті, що поряд із закладом. Попри всі негаразди, які стаються з людьми, вони знаходять любов і створюють сім’ї.
У нас є можливість із стаціонарної палати перейти в модульний будиночок, де максимально адаптовані до проживання вдома умови. Показуємо, яким має бути вдома житло для того, щоб він чи вона почувалися максимально комфортно.
Іноді повертаються сюди для того, щоб допрацювати якісь моменти з пересіданням чи з доланням перешкод. Це стається, коли вони, побувавши вдома, кажуть: “Знаєте, у мене не виходить оце і оце, чи можна я до вас повернуся допрацювати з фізичним терапевтом ці моменти?”. Ок, ми допрацьовуємо.
Пацієнтів, які не можуть себе обслуговувати – десятки. Вони утримуються за рахунок доброти душевної
Паліативний пацієнт – це абсолютно залежна людина: іноді від штучної вентиляції, від ліків. Зазвичай це пацієнти, які доживають своє життя. Часто з онкологією. Але це люди, які мають достойно дожити без болю, без страху, з максимальним доглядом, щоб це нікому не створювало незручностей в сім’ї. Які мають достойно завершити свій шлях.
Є одиниці пацієнтів, які або взагалі не мають родини, або є одна старенька мама, яка не буде доглядати за ним. Яка точно не зможе забрати його додому і надавати догляд такий, якого він потребує.
Ці пацієнти є дуже соціально незахищеною ланкою. І це найбільша наша біда, тому що їх просто немає куди передати. Бо якщо він не є паліативним, то і реабілітаційні цикли обмежені, і ця людина десь має далі їхати. Але вона не має куди.
Було б дуже непогано, аби був заклад чи, може, відділення при медичному закладі, де такі люди могли б жити ту частину життя, яка їм відведена. Жити, мати необхідний медичний догляд і необхідний нагляд. І, звісно, заняттєву активність, якісь заняття з фізичним терапевтом чи з ерго. Не просто лежати.
Наскільки мені відомо, таких закладів зараз немає. Якісь кроки в цьому напрямку робилися, але чим вони закінчилися, я не знаю.
Важливо – якщо пацієнт не може себе обслуговувати, то йому треба і медична допомога. Бо рано чи пізно починають виникати інфекційні ускладнення. Не кажу, що він має перебувати під наглядом медиків 24/7, але контроль і нагляд має бути – щоб вчасно надати допомогу або звернути увагу, коли буде необхідність медичного втручання.
За моїми підрахунками, зараз таких пацієнтів десятки.
За рахунок чого вони утримуються? Доброти душевної. Насправді ти завжди ризикуєш тим, що тебе не погладять по голові. Бо це харчування, це медикаменти, які тобі держава не поверне. Ти все одно їх береш із загального ящичка. І розумієш, що це просто в нікуди.
Є ще пацієнти, в основному це колумбійці, які поза межами системи – вони не мають сімейного лікаря. В основному в них ампутації. І вони можуть пів року знаходитися на “паперовій історії”: їх кормлять, на них тратять час фізичні терапевти. Ми не робимо між ними різниці, чи дає держава за нього кошти чи ні. Для нас всі однакові.
Але ти розумієш, що пів року цього пацієнта це мінус велика сума. Навіть чотири місяці пацієнт, який має ампутацію – це зарплата десятка людей. Ти розумієш – тобі нікуди їх подіти. Військовим – все одно: “Ми вам положили – і ви їх маєте люляти”. Все. Ти ж не виженеш цю людину. Вона ж не винна, що втратила здоров’я у війні, і вона потребує цієї допомоги.
Коли вони повертаються сюди, ти розумієш, що держава вже за нього не заплатить, а більше його діти нікуди. Ну можна положити в інший стаціонар. Але інший стаціонар теж має надавати якусь допомогу. І просто, щоб людина там знаходилася і забирала це ліжко іншого…
Ці моменти виникають через не особливо активну співпрацю між МОЗ і Міністерством оборони. Я розумію чому. Але ідеального світу не буде. Ми у війні.
Якщо військові спишуть всіх, хто потребує списання, залишиться мало людей у військовій системі. А ви розумієте, якщо ми покажемо, що у нас мало людей, ми як Україна, як держава, нам ніхто не дасть більше допомоги. Буде “Київ за три дні”. І велика “обеспокоєнность”. А поки що ми рвемо зубами те, що ми можемо рвати, хлопці там воюють…
В медичній системі брак кадрів
Ніде немає порядку, взагалі ніде. В медичній системі брак кадрів шалений. Лікар по протоколу може мати не більше 12 пацієнтів для того, щоб він міг: оглянути пацієнта, обговорити з ним його питання, зробити аналізи, почитати їх не на одній нозі, а подумати, співставити. Тобто 12 пацієнтів – це максимум.
У нас є лікарі, у яких по 25 пацієнтів. Вигорання таке, що це просто капець. Психологів дуже мало, і їм дуже важко. Всі ті, що є, вже готові йти звідси геть, тому що вони не вивозять це, не вивозять. Іноді з пацієнтом говориш годину, бо коли військовий вирішив з тобою поділитися, ти маєш це вислухати. Іноді слухаєш таке, що у голові просто не вкладається.
Добре, що зарплата це не єдиний спосіб втримати людей. Атмосфера в колективі дуже важливу роль грає. Ти маєш створювати якусь нормальну атмосферу. Іноді треба погладити, іноді – насваритися, іноді закрити очі на деякі моменти, коли розумієш, що інакше людина просто зірветься.
Тут є люди, на яких можна покластися, які підтримають, завжди підстрахують. Ми стараємося більше сміятися. Я обожнюю свою роботу. Обожнюю свій колектив. Я вважаю їх своєю сім’єю. І я маю надію, що вони сюди приходять з такою ж радістю і хочуть працювати.
Один із ста пацієнтів відчуває гостру потребу в більшій залученості родини. Бо тих, у кого абсолютно нікого немає, набагато менше. Але не всі родини готові приймати “отакого” свого рідного. Хтось скидає це на медиків – “це ви маєте робити”.
Коли він повертається з бойових дій, не всі можуть правильно спілкування формувати. Маю на увазі розмови навіть з не пацієнтами, із знайомими, у яких чоловіки служать. І вони мені кажуть: ти знаєш, я не вивожу. Він приїздить на кілька тижнів чи днів, і я не вивожу. Я не знаю, що йому казати, я не знаю, як з ним себе вести, я ще трохи і піду.
Якщо ми не будемо підтримувати своїх військових самі… Почни з себе. Знайди в собі силу посміхнутися військовому, який прийшов у тебе щось купити. Не цурайся від нього, як від прокаженого. Посміхнися, проведи, зроби знижку. Не тільки ми тут, у медичній системі щось повинні.
Ми віддаємо частину себе, тому що це наша частина участі у війні. Ми так захищаємо цю країну. Ми віддаємо себе цій роботі. Але треба, щоб кожен це робив.
Держава це кожен з нас. На кожному рівні, в аптеці, в магазині, у школі, на сміттєвій машині – неважливо, де ти знаходишся. Просто, коли іде війна, роби свою роботу добре. Це від тебе вимагається. Просто роби свою роботу добре і не кради. І все.
Деякі препарати доводиться купувати самим
Які потреби актуальні? Про кадровий голод вже казала. Проблема з ліками, в тому сенсі, що є національний перелік ліків, і ми керуємося ним. Але в ньому не завжди є ліки, які є в протоколі лікування. Це зазвичай препарати для психологічної та психіатричної допомоги, знеболюючі. Я кажу про препарати для лікування нейропатичного болю, вони не входять у національний перелік, але входять у протокол лікування. У нас вони застосовуються часто і багато.
Мене повісять за це, але їх доводиться купувати самим: за волонтерські кошти, за благодійну допомогу.
Самі військові найбільше просять покурити. Дивлюся по пацієнтах, і не скажу, що їм щось потрібно. Волонтери приносять смаколики, і в нас завжди є печиво чи якась випічка, чи яблука. Ми купили каво-автомат. Кава у нас іде просто вагонами!
В Ізраїлі є дуже хороший досвід волонтерства. У них навіть старші люди працюють у медичних закладах на посадах. Наприклад, чоловік сидить і видає крісла колісні. Йому 70 літ. Він приходить у лікарню на три години раз на тиждень. Він цей свій час віддає на благо держави. Він нічого за це не має, але на ці три години звільняє когось, хто робить іншу роботу.
Якби мене почув той, хто здатен підтримати, я б просила його про кадри, про навчання персоналу, про те, щоб люди хотіли сюди йти працювати, незважаючи ні на що. Тому що сьогодні ми є, а завтра перейдемо в іншу категорію.
А є ще наші діти, і над розумом і душею дітей треба працювати, щоб вони були готові до того, що вони мають підхопити нашу роботу. Боротися за їхню душу, за їхнє світосприйняття. У нас ніхто не працює зі школами. Ми намагаємося, коли маємо час, їздити в школу, розказувати про таких людей, як себе вести, як їм допомагати. Зі школярами треба працювати більше. Тому що там наше майбутнє.
І хтось, хто міг би створити якийсь такий центр для людей, у яких нікого немає, хай почне з малого. Хай почне з десяти людей. Це небагато. Треба продумати наперед усі можливі ризики, всі проблеми, які виникнуть на шляху цьому. Ми готові допомогти, готові поділитися досвідом, якщо до нас звернуться з таким питанням. Але хай би хтось почав.
***
В Мінветеранів ЕП фактично підтвердили слова героїні про те, що системне рішення догляду за “одинокими” ветеранами, які через травми не можуть самостійно себе обслуговувати, було відсутнє. Ключове слово – було.
Під кінець четвертого року війни, з січня 2026 року, стартувала програма “Довготривалий медичний догляд для ветеранів війни”. Вона орієнтована на ветеранів із тяжкими функціональними порушеннями, чий стан за шкалою Бартела оцінюється в 30 балів і менше (повна залежність від сторонньої допомоги).
В чому її суть? Заклади охорони здоров’я (ЗОЗ) та ФОПи (фізичні особи-підприємці), яких відбере Міжвідомча комісія та які укладуть договори з НСЗУ (Національна служба здоров’я України), надаватимуть ветеранам послуги з довготривалого медичного догляду – від гігієни та спеціалізованого харчування до профілактики ускладнень і психологічної підтримки.
Держава перераховуватиме надавачам таких послуг за медичний догляд за одним ветераном від 3,5 тисячі гривень до 5,5 тисячі грмвень на день. Станом на 19 січня жодного контракту з лікарнею чи ФОПом укладено не було.
“Постанова (про реалізацію програми) створює фундамент і покриває критично важливий медичний компонент догляду за важкопораненими. Проте вона є лише частиною системного рішення, адже повне врегулювання питання ветеранів, які потребують постійного догляду після лікування, реабілітації та не мають місця проживання, рідних або опікунів, потребує подальшої розробки комплексних програм соціальної адаптації та проживання”, – відповіли в Мінветеранів.
Якщо чи коли знайдуться заклади, готові доглядати за ветеранами в рамках вищезазначеної програми, то такі послуги в межах встановлених урядом лімітів (37,7 тисячі циклів) у 2026 році отримають трохи більше ніж 100 осіб. Рота. Скільки всього ветеранів в Україні потребують такої допомоги – невідомо.
Микола Максимчук, ЕП,
Анастасія Розлуцька, «Українська Правда»
