Війна – це не лише реальний бій на полі бою, це ще й боротьба правди із фейками, а також маніпуляції із суспільствами, які десятиліттями живуть за правилами і навіть не уявляють, що ці правила можна порушувати.
Канада – одна із країн, що непохитно дотримується демократичних цінностей. Мені це дуже подобається, адже це про повагу до іншої людини, її приватного простору, це про рівність та підтримку різноманіття. Однак є люди, які зловживають добротою тих, хто їх прийняв і вміло маніпулюють сенсами.
340 000 канадських доларів виділив Canada Media Fund на створення документальної стрічки російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової Russians at War. Цей фільм вже встигли показати на Венеційському кінофестивалі, а також він потрапив у програму TIFF.
В описі, поданому на сайті TIFF йдеться, що фільм переносить нас за межі заголовків, щоб приєднатися до російських солдатів, які прийшли зі зброєю в руках щоб “подолати нацизм”, та “повернути єдність України та росії”. Уже це речення наповнене штампами російської пропаганди, яка від 2014 року шукає нацистів в Україні, однак досі не знайшла, бо їх не існує.
Режисерка в своїх інтерв’ю зазначає, що упродовж 7 місяців її перебування на фронті разом із російськими солдатами вона не побачила військових злочинів. До того ж пані Трофімова перебувала там без дозволів вищого військового керівництва, що за своєю суттю вже є нонсенсом. У тоталітарній росії нічого так просто не відбувається, а сама режисерка тривалий час працювала на забороненому в Канаді та США телеканалі RT у департаменті документальних фільмів.
У відгуках про фільм ідеться про новий погляд на війну. Саме це і стало основним аргументом для творців фільму, коли вони просили гроші в канадських фондів. Толерантність демократії піддалася спокусі і профінансувала з грошей канадських платників податків фільм, який є набором російських штампів щодо війни з Україною. Навіть гучний осуд українських та канадських дипломатів, політиків і громади не змусив TIFF зняти стрічку з показів, її просто перенесли на інший день.
Відгуки людей, які бачили фільм у Венеції стверджують, що режисерці вдалося показати солдатів росії простими людьми, які часом не розуміють, що роблять на війні, однак їм доводиться співчувати, бо вони борються за своє виживання, страждають, втрачають у бою друзів.
Режисерка неодноразово в своїх інтерв’ю говорить про здивування, що ці російські солдати виявились такими простими. Ці ж слова пані Трофімова говорила у 2017 році в інтерв’ю для Viyan.ru про бойовика ІДІЛ, з яким вона записувала інтерв’ю. Вона зізналася, що відчуває до нього якесь співчуття, “Я розумію, що він людина. Це мене найбільше вразило. Я відчув себе прокурором на Нюрнберзькому трибуналі: коли він вперше бачить фашистів і розуміє, що вони зразкові сім’янини, хороші чоловіки, вони теж грають у футбол, косять газон… Словом, живуть нормальним людським життям… Але це не заважає їм виходити на вулицю і вбивати, ґвалтувати, катувати…”
Не заважає росіянам бути жорстокими і з українцями. Чи ж не це вони робили 10 років тому, коли окупували частину Донецької, Луганської областей і Крим. Тоді вони ще ховали свої шеврони і казали, що місцеві. Наразі уже третій рік щодня ці “прості” росіяни, в яких є свої сім’ї, вбивають як цивільних українців, серед яких є і діти, так і військових, які ще вчора були вчителями, інженерами, архітекторами, бізнесменами, однак все залишили і пішли захищати рідну країну.
Не забуваймо про причинно-наслідковий зв’язок: саме росія агресивно вторглася на територію іншої незалежної держави – України, порушила міжнародне законодавство та чинить звірства на окупованих територіях.
За даними ООН, Згідно з представленим 6 вересня звітом, втрати серед цивільних українців від 24 лютого 2022 року до кінця серпня 2024 року становили щонайменше 36 357 осіб, зокрема 11 743 загиблих. Самі ж укладачі звіту визнають, що кількість втрат серед цивільних осіб, імовірно, занижена. Особливо це стосується міст, де на початку повномасштабної агресії Росії у 2022 році велися тривалі інтенсивні бойові дії – як-от Маріуполь у Донецькій області, Лисичанськ, Попасна та Сєвєродонецьк – у Луганській області.
Українці досі оплакують родину Базилевичів. Внаслідок ракетного обстрілу Львова росією вночі 4 вересня у своїх апартаментах загинули мама та три доньки – Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія Базилевичі. Вони просто спали, однак вже ніколи не прокинуться. Вижив лише батько Ярослав.
Таких знищених українських родин тисячі.
Це все – наслідки військових злочинів російських військових проти людяності, які дивом не побачила Анастасія Трофімова. А намагатися зробити їх жертвами чи постраждалими – вправна маніпуляція.
Всі відзняті матеріали Анастасія Трофимова повинна віддати українським прокурорам та в Гаазький суд, який має засудити не лише Путіна і його оточення, а й солдатів, які вбивають мирне населення. Якщо ж вони справді хочуть завершення війни – то повинні опустити зброю і вийти з території України.
Авторка – Лідія Карпенко
