У Канадсько-Українській Мистецькій Фундації відбувся вечір пам’яті української письменниці Вікторії Амеліної, що загинула внаслідок ракетного обстрілу Краматорська цього літа. Ведуча програмою заходу Уляна Глинчак пригадала, як домовлялася із Вікторією про її творчий вечір, який мав відбутися 16 липня у книгарні “Koota Ooma”. Однак, 1 липня серце письменниці перестало битися.
Вікторія Амеліна — відома українська авторка, лауреатка премії імені Джозефа Конрада, представниця ПЕН Україна. Вона написала романи “Синдром листопаду, або Homo Compatiens”, “Дім для Дома”, книги для дітей “Хтось, або Водяне Серце”, “Е-е-есторії екскаватора Еки”.
Від початку повномасштабного аґресивного наступу росії на Україну Вікторія була рупором України на всіх можливих закордонних майданчиках.
Амеліна документувала злочини росіян, збирала свідчення жінок
та працювала над своєю першою “нон-фікшн” книжкою “War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War”.
Також завдяки її наполегливості було знайдено закопаний під вишнею щоденник та вірші, закатованого росіянами у Капитолівці, дитячого письменника Володимира Вакуленка.
Вікторія Амеліна намагалася відродити із забуття українське селище Нью-Йорк, засноване у середині 19 століття у Бахмутському районі Донецької області. У 1951 році селище отримало назву Новгородське, однак у 2021 році йому повернули історичне ім’я. Вікторія натхненно працювала, щоб там відкрився літературний фестиваль, аби люди відчули нове духовне відродження. Так і трапилося. 2-3 жовтня 2021 року в селищі було проведено Нью-Йоркський літературний фестиваль «Справжні імена. Справжні історії». У ньому брали участь Сергій Жадан, Тамара Горіха Зерня, Олена Стяжкіна та інші письменники і музиканти.
Про всі ці моменти активної діяльності Вікторії з теплотою згадували її друзі, ті, з ким вона працювала та творила. Всі, хто хоча б раз спілкувався із нею, зазначали про її надзвичайну людяність, доброту та сміливість.
“Вікторія була делікатною, вона зверталася м’яко і дивилася так, наче бачить крізь тебе”, — зазначив письменник Аскольд Мельничук. Він переконаний, що приклад її завзяття та намагання зберегти пам’ять про злочини — це розбурхана пам’ять про важкі втрати української інтеліґенції 30-х років 20 століття, коли радянська влада вбивала українських письменників з особливим цинізмом, стираючи їхнє існування, знищуючи їхні рукописи та навіть вже надруковані тексти. “Вікторія померла за українську демократію, віддала своє життя, щоб не повторювались жахи минулих геноцидів”, — підсумував у своїй промові Аскольд Мельничук.
Літературознавець Галина Костюк наголосила на суголосності поезії Амеліної та Лесі Українки, на їхній схожості: тендітні на вигляд та сильні духом. “Вікторія завжди думала про інших і розуміла, що може будь-якої миті загинути. Прочитайте її вірші — це надзвичайно талановита поезія. Кожне її слово вивірене, наче написане в останній редакції”, — зазначила Галина Костюк.
Поетично-музичний виступ за віршами Вікторії розчулив усіх присутніх заходу. Вірші читали, переживаючи кожне слово, Оксана Смільська, Олеся Льофен, Софія Михайлюк та Віра Білан. Музику до віршів написала та виконала піаністка Ольга Попова. Наприкінці виконавиці обійшли глядацьку залу, залишаючи за собою переплетіння чорної та червоної нитки, що нагадало всім про тісний символічний зв’язок життя і смерті.
Вікторія мала б жити і творити далі. 27 червня Амеліна перебувала у Краматорську. Сюди вона привезла делеґацію колумбійських журналістів та письменників, що представляли організацію “Aquanta Ucraina” (Тримайся, Україно). Вечеряти вони пішли у популярну в місті піцерію. Разом із Вікторією за столом були Серхіо Харамільо, колишній комісар з питань миру в Колумбії, журналістка Каталіна Гомес, письменник Ектор Абад і водій, який їх супроводжував. Несподіване ракетне влучання забрало життя 13 людей, понад 60 отримали поранення.
Батько Вікторії, Юрій Шаламай, пригадав нещодавню зустріч із свідком загибелі доньки. Він зустрівся із колумбійським письменником Ектором Абадом: “Ми спілкувалися за вечерею, і вже наприкінці Ектор кілька разів вибачився і розповів, що в піцерії він сидів так, що йому було незручно спілкуватись, адже не дочуває на праве вухо, тому попросився змінити місце. Так сталось, що його місце зайняла Вікторія”…
Наша редакція висловлює щирі співчуття родині, друзям та всім, хто знав Вікторію Амеліну.
Читаючи її тексти, кожен із нас продовжуватимете її перебування поміж нами.
Лідія Карпенко
