Нині жінка економно ставиться до їжі, нічого з продуктів не викидає…
Ця молода жінка до повномасштабного вторгнення росії працювала машиністом електрокотлів на металурґійному комбінаті «Азовсталь». А від позаминулої зими до неї приклеїлася незвична назва — «Тьотя-суп». Саме так кликали Наталю Бабеуш восьмеро юних маріупольців, яких вона протягом перших двох місяців окупації рятувала у підземеллях рідного заводу. Під ворожими обстрілами, бомбардуваннями допомогла їм вижити. «З нічого» серед руїн готувала їсти, лікувала, вкладала спати на імпровізованих ліжках, заспокоювала. І навіть розважала придуманими конкурсами. Як могла, виконувала сокровенні дитячі бажання, які виснажені гнітючою облогою малюки зображали на своїх малюнках: пекла умовну піцу, таку ж умовну картоплю фрі, тортики. А ще «годувала» дітей надією на неминучий порятунок.
Сьогодні Наталя живе в іншому краї України. Але маріупольські спогади не дають їй спокійно спати…
— Минуло багато часу відтоді, як ви вийшли з підвалів «Азовсталі» — вже звикли до мирного життя? — запитуємо цю колишню жительку Маріуполя.
— Ні. Хоча зараз живу у відносно спокійному місті, але і далі боюся різких звуків, різких рухів. Боюся світла. У моїх кімнатах темно, взагалі не відкриваю жалюзі — так комфортніше.
— Після пережитого напівголоду чи звикли ви до мирної їжі?
— І до неї теж не звикла. З їжею поводжуся дуже економно. Бо переосмислила все, що зі мною за останній період сталося. Нічого з продуктів не викидаю у смітник, даремно ніщо не виливаю. Розраховую кількість харчів так, щоб вони не псувалися, а відтак не було потреби їх позбуватися. Мінімум того чи іншого з чоловіком купуємо, мінімум того чи іншого готуємо…
— Колись я розмовляв зі старенькою жінкою, яка за радянських часів пережила Голодомор. Її внуки були заможними людьми, могли багато чим її пригостити, але, поза тим, найпершою їжею бабусі був звичайний хліб. Казала, що ніяк не може його наїстися…
— Я теж. Ми коли вийшли з фільтраційного табору окупантів, найперше купили собі хліба і масла. Не хотіла їсти цього хліба, але мені понад усе подобався його запах. Притиснула буханець і довго вдихала аромат. Для ХХІ століття це, можливо, виглядало дикувато, але так було.
— Вам, напевно, дуже тяжко повертатися у минуле. І все ж згадайте найважчий день бункерного життя…
— У підземеллі ми з дітьми пробули два місяці і чотири дні. Я боялася втратити надію на те, що нас виведуть на поверхню. Розуміла, що перебуваємо в оточенні і немає можливості вийти з нього. Коло обстрілів біля нас звужувалося з кожним днем, і я усвідомлювала, що рано чи пізно всіх нас повбивають. Це було найстрашніше, бо ми не мали як захиститися. На наше бомбосховище росіяни кидали всякі хімічні «штучки». Робили це вночі, що посилювало наш страх. Військові казали, що шанс вийти з підвалів на волю у нас, цивільних, не більше ніж п’ять відсотків. Начебто ведуться про це перемовини, але як воно буде — невідомо. У них самих цих шансів не було взагалі…
— Ви сказали про найстрашніше. А коли пережили найщасливіший момент?
— Ним була евакуація. Прийшли наші хлопці, сказали взяти речі й виходити. Хотілося кричати від радості. А плакати хотілося у Запоріжжі, коли все, що плели росіяни, — про те, що «вже немає України», що вся вона під росією — виявилося брехнею. Коли ми побачили, як у Запоріжжі тепло зустрічають нас українські волонтери, то цілували землю. Це був шанс нам від Бога. А я думала, що у підземеллі ми і залишимося…
— Після пережитого врятовані вами діти, мабуть, швидко подорослішали…
— Зі всіма «своїми» дітками я спілкуюся досі. Наймолодшому з них було чотири роки, найстаршому — 17. Підтримуємо зв’язки з ними і їхніми родинами. Найстарший хлопчина мешкає нині у Києві, винаймає там квартиру, живе зі своєю дівчиною. Вчиться. Парубок виріс нівроку. Все у нього супер! Інша моя колишня підопічна, дівчинка 14 років, сказала, що записалася на заняття мотоспортом, в інші гуртки. Запитую: «Настю, навіщо тобі так багато всього — ти ж не встигаєш!». А вона мені так по-дорослому відповідає: «Я зрозуміла одну річ: життя — дуже коротке, тож хочу спробувати у ньому все».
Погоджуюся з Настею. Я не маю часу спати, їсти — теж хочу спробувати у житті якнайбільшого. Треба кайфувати від нього. Треба займатися тим, чим хочеш, треба мати роботу, яка «не з-під палиці», а приносить задоволення.
Усе своє свідоме життя я працювала на «Азовсталі» — дихала своєю роботою. Зараз я теж працюю — і теж дихаю нею! Кайфую від неї. Працюю тепер палітурницею у книжковій друкарні. Це зовсім не те, чим займалася раніше, — але мені подобається.
— Кажуть, ви самі пишете книгу…
— Так. Вона про те, як ми жили у бомбосховищі «Азовсталі», і як вижили. Ця книга — пам’ять про мого колеґу, мого друга, який загинув у Маріуполі. Це була світла особистість, людина з великої літери, яка ділилася всім, якій можна було довірити будь-що. Ми на роботі сиділи з ним за одним столом, дружили сім’ями. А на третій день війни я дізналася, що цієї людини не стало…
— Не дай, Боже, ще комусь пережити те, що винесли ви. І все ж, які поради дали б тим, хто волею обставин опинився у скрутному становищі?
— У будь-якому випадку не треба втрачати здорового глузду. Якби я поводилася так, як 90 відсотків тих, що були зі мною у підземеллі, — то збожеволіла б. Уявіть собі: купа людей, замкнутий простір, чути бомбардування російської авіації, хтось знаходить тисячі причин, щоб посваритися одне з одним… У таких ситуаціях треба відволікатися, як кажуть психологи, потрібна захисна реакція. У когось було своє життя, а у мене — своє: як знайти дрова, їжу, добути інформацію про ситуацію в місті, як зв’язатися з військовими…
Інформація на війні багато коштує. Без неї людина втрачає надію, у неї з’являється апатія, вона перестає боротися за себе. Стимулом, щоб не опускати руки, були наші бійці. Приходили — поранені, втомлені, голодні, і при тому щось приносили дітям. Відчинялися двері — і ці воїни після багатокілометрового бігу під ударами авіаційних і корабельних бомб непритомніли… У такі моменти важко було зрозуміти: цей боєць — поранений чи виснажений? Піднімаєш його, а там і піднімати нема що: ваги нема — один бронежилет. З тими спогадами буду жити все життя…
— Чи знаєте, що робиться зараз у вашому рідному, на жаль, нині окупованому Маріуполі? Чи маєте зв’язок з людьми, які там залишилися?
— Контактів з ними не маю. У Маріуполі залишилися ті, хто підтримував і підтримує росію. Не вважаю гідним спілкуватися з ними. Ще зрозуміла б, якби людина залишилася там через житло, через своїх стареньких, хворих родичів — живе серед ворогів, але підтримує Україну.
Там є і ті, хто пильнує свою квартиру, літніх людей. Там є наші партизани. Із цією категорією я спілкуюся. А з рештою… Нехай їдуть з чемоданами у москву! Не розумію таких людей.
— У чому першопричина колабораціонізму?
— Люди, про яких кажу, — зазомбовані, дезінформовані. У них дуже обмежена інформація про те, що діється довкола. У фільтраційних таборах з ними працюють російські психологи. На місцевому ТБ їм теж затуманюють голови. «На фільтрації» чинять психологічний тиск: перед тобою стоїть людина зі зброєю і уже одним своїм виглядом тисне на мозок. росіяни мають всю базу даних про наших людей, зокрема про військових, волонтерів. І це страшно. Допитають, потім заводять в іншу кімнату — ті ж самі питання, що і раніше, інші особи ставлять по-іншому, намагаються заплутати тебе, підловити на неточностях. Відпускають на кілька годин, порівнюють показання — і знову допитують. Мене ледь не забрали у колонію в Оленівці. Бо заперечувала, що допомагала нашим військовим, що покривала їх, — а мене інші наші люди взяли і «здали»…
— Вірите, що знову коли-небудь повернетеся у рідний Маріуполь, уже вільний від ворога?
— Дуже вірю, що ми переможемо! Нам великою кров’ю дається визволення кожного шматка української землі — але Перемога неодмінно буде. Війни не було б, якби ми готувалися до російського нападу. На жаль, у ймовірність війни у нас не вірили. А я її наближення відчувала ще під час першого Майдану. Пропонувала своїм батькам виїхати з України. Але мене ніхто не слухав. Мати у себе під боком москаля — це завжди небезпека. Переконана: ми обов’язково переможемо! Будемо пам’ятати цю війну — і тисяча поколінь буде її пам’ятати. Пробачати те, що вчинили росіяни, не можна ніколи — бо зло повернеться. І тоді знову доведеться чинити опір, знову треба буде відвойовувати свою свободу.
Фото: «Високий Замок»
Іван Фаріон, «Високий Замок»
