Частина 1: «Серп і молот – смерть і голод»
Юрій Щур
Чим важливі архіви? Тим, що несуть правду, якою б вона не була. Архівні документи фіксують реальність такою, якою вона була в конкретний момент. Без можливості щось змінити чи переінакшити. Архівні документи формують наші уявлення про минуле.
Важливість історичної правди вчергове підтверджені діями кривавого тирана з країни-терориста, який усі свої злочини намагається «обґрунтувати» апеляціями до минулого. Хоч цивілізовані країни намагаються жити майбутнім.
Одним із міфів, який вдало перекочував із совєтських часів до російської сучасності є твердження про щасливе й заможне життя трудівників у «найкращій країні світу». Не забуваймо, що своїми діями путін якраз намагається відродити ссср, розпад якого називає найбільшою геополітичною трагедією. Щоб спростувати совєтські-російські міфи достатньо просто зазирнути до архівів доби ссср, а особливо – до архівів совєтських спецслужб. Там – відповіді, після яких не виникає питань.
Перед нами досить цікавий документ – «Зведення про настрої робітників великих промислових підприємств Донбасу (Краматорськ, Лисичанськ, Риково, Костянтиново, Сталіно) за час з 01.02 по 15.03.35 р.», який було підготовлено співробітниками органів державної безпеки на основі приватних листів, які проходили обов’язкову цензуру (перлюстрацію). Це ті думки звичайних жителів, звичайних робітників – «ґвинтиків системи», які не підробиш і вже не зміниш. Бо ці думки вже викладені на папір й адресовані конкретним людям – друзям, родичам чи просто знайомим.
Чекісти писали, що при підготовці цього «Зведення» ними було оброблено 19,304 документи, з яких 2,803 (10% від загальної кількості) – містили неґативні повідомлення. Найбільше неґативних відгуків про «життя по-совєтськи» надходило з Краматорського, Макіївського, Сталінського (Донецького), Кадіївського, Мар’їнського, Слов’янського та Ровеньківського районів. Позитивних відгуків у той самий час було ж лише 3% (668 листів).
Перші роки після Голодомору не означали покращення у ситуації з хлібом. Совєтська влада потребувала промислових результатів, але не мала клопіту щодо життя «ґвинтиків». Останнім реґулярно не вистачало хліба й через кілька років від «офіційного» закінчення Голодомору. То ж не дивно, що саме хлібна проблема була домінуючою у листах робітників, а 50% від усіх неґативних відгуків – це роздуми щодо торгівлі хлібом на Донеччині. Більшість робітників скаржилися на величезні черги у хлібних крамницях, що було зумовлено обмеженою кількістю житнього хліба, який надходив у продаж. Також робітники були незадоволені цінами на хліб й крупу відносно їх невисокої заробітної платні.
Для прикладу, уривок із листа із сучасного Донецька, який тоді носив ім’я «вождя усіх народів» Сталіна: «… за хлібом такі черги. Страшно дивитися. Просто війна в чергах й бійки. Одному перекусили руку й одну дівчину задушили на смерть. Як лишень десь житній хліб побачать, там такі черги, що страшно подивитися, а білого ніхто не купує, бо він дорогий для робітника».
У листі із Краматорська ще більше вражень: «Йдеш отримувати хліб, то треба прощатися вдома, бо не знаєш чи вернешся живий. Коли затиснуть – ребра тріщать, якщо впав, то пропав, затопчуть… Всі криють (лають) ЦК (Центральний Комітет Компартії – авт.), що таке становище створило».
Деякі листи, як це помітили й чекісти, містили не лише просту подачу неґативної інформації, але й спроби політичного аналізу ситуації. Їх характеризували як повідомлення «антисовєтськи-провокаційного характеру». Як, наприклад, думки робітника Соболенка із Краматорська, який писав, що Сталін «як вже нагодував колгоспників, так тепер годує робітників вольщиною», недвозначно натякаючи на попередні роки Голодомору й нищення українського села.
Не кращою була ситуація й у сфері громадського харчування. Робітники писали, що тут мали дві проблеми: вартість та якість. До прикладу, вартість сніданку складала 1 рубль 75 копійок, у той час як заробіток за день складав лише 3-4 рублі. Якість же їжі була такою, що її просто неможливо було їсти. А порівнюючи власну ситуацію із столовою для совєтських та партійних керівників, робітник Піщаний з того ж Краматорська писав до Звенигородки: «Становище завоювали лише совєтські пани. Вони їдять там, куди нас не пускають, й сплачують менше, а ми покриваємо…».
Коли більшовики рвалися до влади, вони проголосили одним із своїх гасел: «Заводи-робітникам». Та насправді, становище тих робітників їх абсолютно не цікавило, що й породжувало наступні роздуми: «Працювати тут далі немає можливості тому, що заробітна платня така мала, що не вистачає навіть на харчування, навіть на один хліб, але одним хлібом жити не будеш. Треба у щось одягнутися, а засобів для цього немає». Повною мірою це стосувалося й проблем забезпечення житлом. Багато робітників жалілися, що плата за житло разом із закупівлею палива для обігріву були надто дорогими. Фактично – майже еквівалентом місячного заробітку.
Паралельно з підготовкою зведення на основі листів робітників з Донбасу, готувався іще один цікавий документ: «Зведення про настрої селян України на основі листів, надісланим із села до Червоної Армії, за час з 1.3 по 1.4.1935 р.». Маємо розуміти, що совєтські органи державної безпеки уважно слідкували за політичними настроями та суспільною атмосферою в армії й не могли допустити, щоб червоноармійці хоч на хвилину засумнівалися у «правильності» совєтського курсу.
Загалом за вказаний час, співробітники Оперативного відділу Управління держбезпеки НКВД УССР переглянули понад 390 тисяч листів, серед яких було виявлено більш ніж 19 тисяч таких, що мітили «неґативну інформацію», зокрема про подальшу проблему із хлібом. Інформація із сіл тодішніх, укрупнених, Дніпропетровської та Одеської областей про випадки опухання та смертей через недоїдання, чекістами зразу ж визначалася як «провокаційна».
Більш, ніж красномовним є уривок із листа жительки Дніпропетровської області до чоловіка, який проходив службу в Одесі: «Становище наше дуже важке. Прийдеться гинути нам з голоду. Я хочу надіслати тобі телеграму, щоб ти приїхав й подивився як на селі люди живуть й пухнуть з голоду. Дохне народ як мухи й ніхто не звертає уваги. Ми також скоро з голоду пропадемо. Дитина плаче з голоду, а у мене молока немає. До яких пір ми будемо мучитися на білому світі? Краще загинути, аби не мучити себе й дитину». Й у наступних листах, які були перехоплені чекістами, одне й теж: «Багато людей повмирало, багато роз’їхалося»; «Вже люди починають помирати від голоду»; «Зараз люди дуже пухнуть з голоду й здихають й нам доведеться пухнути й загинути» тощо.
Аналогічно до листів робітників з Донбасу, у листах жителів сільської місцевості, загнаних у колгоспи, виникало багато питань і зауважень до проблеми продажу хлібу. Зокрема, обурювалися з приводу того, що хліб продається лише працівникам Машинно-тракторних станцій, вчителям й працівникам сільських організацій, але не колгоспникам.
Звичайно, що серед подібних інформацій містилися й антисовєтські думки, спровоковані самим станом життя на селі. Житель Гришиного з Донеччини у листі до брата до Дніпропетровська писав: «Колгоспне життя зараз дуже погане, особливо погана ситуація з хлібом і загалом такі жахи відбуваються, що їх важко описати. … Уся молодь села квола, худа, обірвана, й знаходиться ніби у підпіллі, кінцево загнана й розбита. Розбита морально й матеріально. Ох й часи, довелося нам родитися в таку важку епоху класової боротьби, епоху що грабує мільйони молодої людності. Ох й часи й порядки, живеш в епоху клятого ленінізму й усі дані гинуть в болоті».
Серед «ворожих» перехоплень чекісти виокремлювали листи колишніх червоноармійців, які після демобілізації поверталися додому й ставали безпосередніми свідками того, як і чим живе село. Колишній червоноармієць Черняк з Чернігівської області так й писав: «Хай у військових частинах не аґітують, то все не правда. Якби я повернувся у частину, то усім очі заплював би». Така реакція була пов’язана із тим, що попри непогані врожаї, колгоспники знову залишилися майже без нічого. А з міста Токмак Запорізької області демобілізований червоноармієць своєму товаришу писав із обуренням: «Я приїхав до села й жахнувся від того, що люди-колгоспники ходять та просять хліба … У місті хліба скільки завгодно, а в селі немає нічого».
Окремі виїмки з листів ще більш цікаві для розуміння сприйняття совєтської політики на селі у середині 1930-х років. В цілому, автори цих листів не проявляли антисовєтських настроїв. Якраз навпаки, часто були активістами компартії чи комсомолу. Але серед іншого згадували про акції проти совєтів на селі: вбивства активістів, чи працівників сільських рад тощо: «Через те, що ми активно як комсомольці працювали на селі, допомагаємо сільраді в справі виконання держзобов’язань, на нас напали куркулі й сильно побили, а Наталку зарубали сокирою. Колишкіна зовсім замучили, а мені навскоси потрапив ніж».
Подібні огляди щодо настроїв селян співробітники совєтських органів держбезпеки здійснювали на реґулярній основі. Документи за інші місяці 1935 року не відрізняються ні постановкою проблеми, ані наведеними уривками. Так, змінювалися автори й населені пункти, але не зміст. У деяких листах автори задавали питання більш ніж прямі й красномовні, як наприклад родичі червоноармійця Крюкова з Чернігівської області: «Коли повернешся через два роки додому, то нікого не застанеш в живих, так як всі твої родичі помруть з голоду. Тоді ти скажеш якій владі й за що я служив. Я тобі дам пораду, якщо буде війна, то ти не воюй, а здавайся без бою й скажи за що я буду воювати, що дома голодують»?
І для таких питань й далі були усі підстави. Бо знову й знову близькі й знайомі писали червоноармійцям листи про те, що люди пухнуть з голоду й помирають. Що знову не вистачає хліба. Що знову потерпає село. Зведення, підготовлені чекістами, містили багато виїмок із листів, звичайно, що не всі були неґативними. Однак, там, де наводилися проблемні моменти у житті села не було, на нашу думку головного – інформації про вжиті заходи, щоб виправити ситуацію, наповнити село хлібом, а отже – життям.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
