Через деякий час сирени стали нетривожними, принаймні для мене, якщо не для моєї дружини. Це особливо актуально, якщо ви відвідували Україну багато разів з початку повномасштабного вторгнення.
Найбільша принада, безумовно, це люди, кожен з яких має свою власну історію. Багато часу можна витратити, просто слухаючи або навіть розмовляючи з місцевими жителями. Ознаки війни продовжують пронизувати кожен аспект життя, але здається, що нормальне життя триває.
До солдатів, які перебувають у відпустці у відносно мирних зонах, ставляться як до знаменитостей, проте вони применшують свій статус. Вулиці, особливо поблизу університетів, переповнені студентами, кожен голосніший за іншого.
Потрібно розуміти, що через повне ігнорування Росією норм та пактів міжнародного права, будь-яке місце в будь-якому місті України є мішенню. Спочатку, щоб звикнути до цього потрібен деякий час, але зрештою, це зливається з життям. Вночі, коли чуєш сирени та вказівки шукати укриття, просто перевертаєшся.
Нічне життя тут живе, навіть якщо комендантська година опівночі. Я дивився відбірковий матч чемпіонату світу між Україною та Швецією в місцевому барі у Львові, і комендантська година не змінилася, хоча гра почалася о 21:45. Люди є людьми, а вболівальники такі ж галасливі, як і будь-де, але залишаються досить дисциплінованими.
Церкви заповнені вщерть. Кажуть, що на передовій немає атеїстів. Я відвідував лише дві церкви: одну православну, а іншу католицьку, і то в дуже особливі моменти. Перша була місцем публічного прощання з покійним предстоятелем Української православної церкви, Київського патріархату в Києві, Михайлівським собором. Іншим місцем був Бернардинський монастир сімнадцятого століття, відомий як церква Святого Андрія, об’єкт, що охороняється ЮНЕСКО у Львові, після бомбардування лише кілька днів тому. У кожному випадку служба мала щось особливе, і парафіяни здавалися більш молитовними.
Я зустрічався з солдатами, капеланами, волонтерами, студентами університетів, ректорами, проректорами та деканами, і щоразу я повертався звідти з піднесеним настроєм. Одну з моїх університетських лекцій було повністю скасовано. Іншу просто перенесли до бункеру.
Я зустрівся з героями минулого на історичному Личаківському кладовищі у Львові. Це був особливий досвід, особливо тому, що багато людей, з якими я зустрічався або навіть працював, мирно спочивали там. У мене була можливість попрощатися або до наступної зустрічі.
Я відвідав виставу всесвітньо відомої опери («Ріголетто») у оперній будівлі світового класу, що є копією Віденського оперного театру. Сопрано, яка грала дочку Ріголетто, була однією з найкращих сопрано, яких я коли-небудь чув.
За ці два тижні було стиснуто стільки всього, що я не можу уявити собі більш бадьорого часу, проведеного деінде, ніж в Україні в період, коли її народ бореться за своє існування.
І до речі, українська їжа та музика смачні та надихаючі.
Сама подорож не така вже й приємна та виснажлива, і ви, мабуть, ніколи до неї не звикнете.
Я пишу цю статтю в Польщі, та мушу зізнатися, що польський прикордонний контроль був надзвичайно привітним. Можливо, вони втомилися, оскільки Польща програла Швеції відбірковий матч Чемпіонату світу з футболу попереднього вечора. Дорогою до Польщі та України вони були дуже неввічливими та навіть надмірно наполегливими.
Так, ви, звичайно, можете поїхати кудись ще — на якийсь острів, до Мексики, Європи — але ви не повернетеся натхненними чи емоційно одночасно задоволеними та виснаженими.
1 квітня 2026 року
Аскольд Лозинський
