Геннадій Іванущенкo
Пропонуємо вашій увазі розмову із відомим архівістом, дослідником історії національно-визвольної боротьби, керівником Архіву ОУН, членом виконавчого комітету Антиімперського Блоку Народів Геннадієм Іванущенком.
Друже Геннадіє, сьогодні в Україні спостерігається зростання інтересу до історії національно-визвольної боротьби? На твою думку, це пов’язано із війною, чи це органічний процес?
Історія сама обирає момент, коли говорити з нами вголос. Звісно, нинішня війна спонукала відкрити забуті сторінки архівів, але не менше їх гортають ті, хто підсвідомо шукає коріння власної ідентичності. Сьогодні вивчення визвольної боротьби – це не лише інтелектуальна мода, а й органічний спосіб знайти смисли в часи буремних катастроф. Війна стала каталізатором, але інтерес був закладений в українському культурному ґрунті ще відколи в сховках лишали бідони з документами.
На наше велике щастя, і, скоріше всупереч, а не завдяки обставинам, зростання інтересу до історії Визвольної боротьби в Україні почалося раніше від розгортання війни. Якби пізніше – було би кепсько…
Наскільки важливо підкріплювати знання історії документами та іншими джерелами, зокрема з історії ОУН?
Без архівних документів історія залишиться недоказаною, недоведеною, неосмисленою. Можна, звичайно, говорити гаслами, тезами, взятими з давно написаного і відомого. Але недовго й не з усіма. Унікальні листи, журнали, аудіозаписи оживляють візію минулого – і водночас дають можливість кожному переконатися у правдивості фактів, а не інтерпретацій. Архів ОУН – не просто сховище, це інформаційна система і «дзеркало заднього виду», це шанс озирнутися назад крізь призму справжніх голосів та досвідів.
Які можливості для дослідників надає електронний архів ОУН?
Наш електронний архів – це міст між поколіннями. На www.ounuis.info вже доступні повні серії періодичних видань, унікальні бюлетені, особисті фонди провідників ОУН, аудіо- і відеоматеріали. Дослідник – чи це студент, науковець, журналіст або простий пошукач історій родини учасників визвольної боротьби – отримує відкритий і зручний доступ до тисяч оцифрованих джерел з будь-якої точки світу.
До того ж – цінний і зворотній зв’язок. Невдовзі ми започатковуємо проект «На старих фотографіях всі молоді», де можна буде долучитися до процесу ідентифікації фото, уточнення щодо осіб, часу, місця, та обставин. Дещо ми робимо самі, коли просимо старших друзів, працівників Української Інформаційної Служби в Лондоні, впізнавати людей на світлинах, але цього вже сьогодні недостатньо. Час плине, люди відходять, пам’ять стирається…
Чи є в архіві унікальні документи з історії ОУН, УПА, АБН та інших військово-політичних структур українських націоналістів?
Саме в цьому й полягає наша «фішка». Представлені документи Проводу ОУН, повні серії журналів «Визвольний шлях», «The Ukrainian Review», бюлетені АБН різними мовами, особові фонди Степана Бандери, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського, а також безліч матеріалів організацій, які були створені волею ОУН: політичні, молодіжні, спортивні, харитативні та інші. Тут оживають не лише образи лідерів, а й сотні невідомих учасників історії.
Цілий комплекс документів і періодики пов’язаний з темою визвольної боротьби не тільки українців, а й інших поневолених народів (причому різними мовами) – це окрема тема, про яку можна розповідати годинами, в контексті нині відродженого АБН – вже як Антиімперського Блоку Народів.
На твою думку, які останні знахідки в архіві потребують максимального вивчення і надання публічності?
Останні оцифровані комплекти періодики, знайдені статті Бандери, унікальні записи голосу Дмитра Донцова чи відео похорону Степана Бандери – це ключі до розуміння цілих пластів історії, ще не охоплених увагою. Справжні відкриття чекають в особистих листах, газетних повідомленнях і неопублікованих мемуарах, які лише зараз повертаються у широкий обіг.
Але коли ми говоримо про архів, то чомусь випускаємо з поля зору, що «знахідки», – це лише супутні приємні моменти при доволі рутинному й довгому процесі упорядкування документів. А головне в цьому процесі – збереження (в нашому випадку – проведення ремонту приміщень для створення прийнятного температурно-вологісного режиму), потім описування – надзвичайно затяжна робота. Для прикладу: ми нині лише по одному показнику наближаємося до 100 % описування, – це журнали і неперіодичні видання. А з документами – все ще попереду. А якщо вони не описані, то звідки ми знатимемо, маємо ми матеріали про того чи іншого діяча, чи ні? Іноді це важко пояснити дослідникам, які звертаються до нас із запитами. Власне ми і радимо звертати увагу на наш сайт, де виставляємо всі матеріали по мірі їх впорядкування.
Повертаючись до знахідок. З останнього… Нещодавно серед документів Бандери було виявлено його листування з однією людиною, яка, за версією одного з істориків (Россолінський-Лібе), мала би бути найзапеклішим ворогом Провідника, через приписані йому вчинки, яких він в дійсності не робив. А вони спокійно собі листувалися в 1952 році, вітали один-одного зі святами і т.д. От і виходить, що автор чергового пасквіля проти Бандери – звичайний фальсифікатор.
Ось такі речі потребують негайного оприлюднення. Але, думаю, це має йти від родини Степана Бандери і мати не лише історичний і моральний вимір, а й юридичний. Я маю на увазі судовий позов.
Ти багато років координуєш становлення і розвиток музею Степана Бандери у Лондоні. Чим цей музей є цікавим для відвідувачів?
Я тільки пробую продовжувати те, що розпочали свого часу організатори цього музею в 1962 році, такі, як інж. Василь Олеськів. Такі, як співробітники Української Інформаційної Служби в Лондоні: о. Микола Матвіївський, Володимир Павлюк та інші. Причому роблю це (як і впорядкування архіву) лише під час відряджень до Британії.
Музей у Лондоні – це простір, де предмети говорять: кабінет Провідника, компас Шухевича, друкарська машинка Коновальця чи проста вишиванка з концтабору. Тут відчуття присутності історії – не умовність, а щоденна енергетика речей і пам’яті. В останні роки, особливо сюди приходять багато українців. Переважно в неділю, майже в кожну. Сьогодні було 12 чоловік, а колись прийшло 52! Довелося розділити їх на п’ять груп, бо кімната невелика.
Людей цікавлять не тільки загальні знання про Визвольну боротьбу а й деталі. Тут, при проведенні екскурсії мені допомагає перегляд листування С. Бандери, Я. Стецька, С. Ленкавського, бо з нього провідники ОУН постають звичайними людьми, близькими й зрозумілими сучасникам.
Серед проблем: приходить чимало молоді. Тих, які виїхали за кордон з батьками раніше і востаннє вчили історію України в сьомому чи восьмому класі. І все… Серцем і, будучи на хвилі часу, вони відчувають історію Визвольної боротьби, а знаннями… Тут є над чим подумати.
На твою думку, ким є Степан Бандера, Роман Шухевич, Євген Коновалець для сучасників, зокрема – воїнів Збройних Сил України?
Для військових ці постаті – не стільки символи, скільки співрозмовники: ті, хто вже пройшов дорогами спротиву. Вони нагадують: незалежність – це боротьба, яка триває стільки, скільки існує нація. Підсилення мотивації боротьби через усвідомлення того, що наше покоління – це паростки попередніх «і мертвих і живих», – одна з цілей нашої роботи зі «зшивання історії» на рівні джерел.
Власне, в 4-й точці Декалога про це ж: «Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба».
Історія сучасної війни за Незалежність – це продовження чи таки завершення боротьби за державність?
Схоже, що це черговий етап нашої боротьби, черговий урок історії, але з краще вивченим домашнім завданням.
Розмовляв Олег Клич
