Ризикуючи життям, родина Білих під носом окупантів врятувала трьох захисників України
У жительки села Правдиного на Херсонщині Софії Білої троє рідних дітей — син і дві доньки. Але ще троє людей, два одесити і киянин (двом по 24 роки, іншому — 56-ть), від серпня 2022 року кличуть її мамою. Бо їм, важкопораненим, ця жінка зі своїм чоловіком врятували життя: кілька місяців переховували під самісіньким носом у російських окупантів. Перенесені стреси позначилися на здоров’ї: нині Софія Василівна перебуває у лікарні. Серед тих, хто підтримує хвору пенсіонерку на відстані — врятовані нею солдати. Як випадає змога, телефонують, з фронту передали названій мамі Прапор подяки з автографами побратимів.
Софія Василівна — колишня доярка, працювала на зерновому току. У Правдиному живе сорок років. Ніколи не сподівалася, що на старші літа побачить те пекло, яке творилося на її очах 5 березня 2022 року.
— Добре пам’ятаю той день, коли прийшли у наше село росіяни, — згадує пані Софія кореспондентові «Високого Замку». — Ми саме були вдома. Я сиділа біля воріт і рахувала ворожі танки, машини, «бетеери», які повзли через село… На початках сільських людей окупанти не чіпали. Якось я запитала: «Ви надовго до нас?» А вони: «Надолго!» А потім — «Ми єщьо хорошіє парні, а от прідут єщьо другіє, плохіє…» От і прийшли ті «плохіє» — стріляли по хатах. Мої вікна-двері продірявили. Божечку, що ми тільки не пережили!..
У Правдиному окупанти убили сімох односельців пані Софії, будинок спалили. Захоронити останки замордованих не дозволяли — понівечені тіла убитих місяць лежали просто неба…
Софія Василівна згадує нам чи не найбільш драматичний момент окупації.
— У кінці серпня був наступ ЗСУ з боку Миколаївської області. Наші хлопці заїхали до центральної вулиці, якраз туди, де ми живемо. І тут розпочалася бійня, багато наших, які потрапили в оточення, тут полягло. Прибіг мій чоловік Олег, кричить: «Треба врачиху, бо одного нашого поранено». Ми затягнули того воїна до себе на кухню. Наступного дня чоловік пішов через дорогу собакам дати їсти — а там ще двоє наших поранених. Вночі всіх їх, Женю, Тьому, Сергія, забрали у свій підвал. Жили вони у нас місяць і тиждень. Обладнали їм дерев’яні лежаки, потайки носила їжу, ліки, спідню білизну, передавала і забирала сміттєві пакети з відходами…
17 вересня у Правдино зайшли чеченські бойовики. Як побачила Софія Василівна 16 бородатих головорізів у себе на подвір’ї, у неї підкосилися ноги, втратила свідомість…
— Коли прийшла до тями, кадировці запитували мене: «Укропов нєту?» «Нєту нікого…» — відповіла їм. А собі подумала: «Господи милий, щоб вони тільки той підвал не побачили з нашими хлопцями!».
Підвал у пані Софії кам’яний, зарослий травою і квітами, відразу його не помітиш. Щоб ще більш замаскувати його, прикрила вхід старою ганчіркою. Як тільки небезпека минула, підійшла до люка і каже: «Хлопчики, ви все чули?» «Чули…» — відповідають сумно.
А через тиждень на обійстя Білих знову занадилися чечени і категорично заявили господарям: «Забирайтеся звідси, ми будемо жити у вашій хаті!» Налякана Софія Василівна стала радитися з чоловіком, як вивезти поранених воїнів до знайомих у Білозерку. Вона хоч теж була окупованою, але жилося там людям не так скрутно, як у Правдиному.
— Ми знайшли причеп, — поринає у болючі спогади колишня доярка. — Завантажили на нього старенький диван. Хотіли сховати там пораненого Женю — але він задихався у тому дивані, не міг би перенести дорогу. Тоді я кажу до іншого хлопця, з Києва: «Давай, Тьомчик, ти!» А він: «Я все витерплю, тільки везіть — щоб я живим залишився» Ми запхали його у той диван, зробили дірку для дихання, прикрили килимами, ганчірками, зверху ще й шістьок качок прилаштували. Їдемо. Перейшли один російський блокпост, другий, третій. На четвертому стали шмонати наші речі. Штрикали автоматами у диван. Кажу їм: там нема нічого, меблі веземо. Як тільки минули останній, шостий пост, я розплакалася…
Так з горем наполовину сімейство Білих вивезло у Білозерку ще двох воїнів, кожному з них придумало для ворогів правдоподібну легенду — тож росіяни не могли розпізнати у них «укропів».
У Білозерці поранених наших солдатів протримали місяць і два тижні. А коли це село визволили воїни ЗСУ, хлопців забрали у тил на лікування. Переконавшись, що вони у цілковитій безпеці, чоловік пані Софії і собі пішов на фронт.
Після пережитого пані Софію розбив інсульт, вона у лікарні. Врятовані хлопці телефонують їй з передової, підтримують. Обіцяють, як тільки ситуація поліпшиться, приїхати до своєї рятівниці зі своїми батьками. І з гостинцями. Один подарунок уже отримала — бойовий прапор.
Від журналістів херсонської газети «Новий день» цю історію дізнався начальник Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Прокудін. І найперше, що зробив, — розпорядився забезпечити Софії Василівні належне лікування. Як на мене, ця жінка-героїня разом зі своїм геройським чоловіком заслуговують на більше. На державне визнання. Ордени у нас ще не закінчилися…
Іван Фаріон, «Високий замок»
