Чимало українців після початку повномасштабної війни виїхали у Європу під тимчасовий захист. Дехто з них опинився територіально не далеко від України – оселився у Польщі, Угорщині, Словаччині чи Чехії.
Героїні нашої нової публікації живуть у сусідній Чехії. Всі вони приїхали туди після початку великої війни і вже мають роботу та тимчасове житло.
“Танки у Празі не пам’ятають, але якщо нагадати, можуть сказати, що у складі цього війська були й українці”
Юлія до повномасштабного вторгнення жила у Полтаві, куди у 2014-му переїхала з окупованого Луганська. В Україні жінка працювала комерційною директоркою та “супервайзеркою”.
1 березня 2022 року Юлія з дочкою дісталися до Польщі, однак знайома запросила її до Чехії, порекомендувавши роботу.
“Я розуміла, що їду, не як біженка, а на роботу. Документи оформлювали місяць, нам також кілька місяців виплачували по 5 тис. крон (понад 200 євро – ред.) допомоги на людину”, – говорить Юлія.
Жінка влаштувалася працювати на автозавод у три зміни. Робота дуже важка: доводиться вивантажувати металеві вироби. Вартість оренди квартири, у якій мешкає родина, частково компенсує роботодавець.
Юлія каже, що попри тяжкий труд, їй пощастило, що вона влаштувалася на роботу на пряму, а не через українських посередників, які за працевлаштування можуть забирати частину зарплатні та не сплачувати податки чи страховку.
Юлія визнає, що займається низько кваліфікованою працею, де лише українці та чехи, які не мають освіти або мають низький соціальний статус.
За майже два роки у країні Юлія ще не до кінця звикла до місцевого укладу життя.
“Менталітет людей від нашого дуже відрізняється. Я думала, ми більш схожі. Однак чехи закриті, посміхаються при зустрічі, але не знаєш, що в голові. Тут не заведено ділитися переживаннями та емоціями навіть з друзями”, – каже Юлія.
Медицина у Чехії Юлії подобається. До лікаря на прийом потрапити непросто, треба чекати. Однак у лікарнях всі дороговартісні процедури безкоштовні.
За словами жінки, переважно чехи сприймають українців спокійно, однак, якщо почитати місцеві публікації, буде враження, що наших тут не люблять.
“Є люди, які пам’ятають срср, і вважають, що їм тоді добре жилося. Танки у Празі не пам’ятають, але якщо нагадати, можуть сказати, що у складі цього війська були й українці і поляки. Вони вважають, що це робила не росія, а срср”, – каже українка.
Жінка говорить, що стикалася із випадками, коли до неї на вулиці підходив чех і обзивав “українською к*рвою”. Однак образливі слова частіше можна почути від людей напідпитку та малоосвічених.
“Вони думають, що через нас у них низька зарплата, бо ми погодилися працювати за менші гроші”, – каже Юля.
Жінка хоче повернутися в Україну після закінчення війни. Нерухомість у Чехії – дуже дорога, і Юлія не бачить можливості придбати її самотужки.
“Є де, жити, є робота, діти не голодні, і слава Богу”
Мешканка Білої Церкви на Київщині Христина з трьома дітьми та чоловіком, який мав онкозахворювання, виїхала у Чехію на початку повномасштабної війни.
На жаль, у чоловіка стан здоров’я погіршився, і він помер. Христина залишилася сама з дітьми у чужій країні.
“Спочатку нам дуже допомагали, а потім все змінилося”, – розповідає жінка.
За словами Христини, коли вона їде на машині з українськими номерами, інші водії можуть показати їй середній палець, а її подрузі-українці на капоті нашкрябали літеру “Z”.
Також жінка наразі має проблему із сусідкою, яка не хоче, щоб родина жила поряд.
Утім, є у Христини і друзі серед місцевих. Зокрема, близька подруга, яка допомогла влаштувати середнього сина, який потребував асистента, у школу, а молодшу дитину – у садочок.
Сама Христина працювала на заводі. Наразі закінчила курси манікюру, отримала ліцензію та сертифікат міжнародного зразка, тож планує працювати за фахом. Старший син жінки також працює у Чехії.
“Стикалася тут, як з гарними людьми, так і не дуже. На роботі різні. Іноді доводилося виконувати більш тяжку роботу через те, що я – українка”, – говорить Христина.
Однак, за словами жінки, адаптуватися до життя у країні можна.
“Я не можу сказати, що я задоволена, і що тут добре. Я зараз в такому стані, що є де, жити, є робота діти не голодні, і слава Богу”, – зазначає українка.
“Не жалкую, що поїхала до Чехії. Я працюю за фахом і вже напрацювала авторитет”
Науковиця Алла з Харкова вважає себе “нетиповою біженкою”, у якої у Чехії все склалося напрочуд добре.
“Божественне спасіння і диво”, – каже вона.
Алла – кандидатка біологічних наук, ґрунтознавиця, до війни працювала у харківському виші.
З Харкова Алла та двоє її синів, один з яких усиновлений, виїжджали під час активних бойових дій навесні 2022-го, коли транспорт вже не ходив. Спершу родина поїхала до Дніпра, де жила подруга Алли, також прийомна мама.
Із речей в Алли та дітей був рюкзак з їжею і водою, з одягу встигли взяти лише труси і шкарпетки. У Дніпрі біженців приймали добре, але йшов час, російські війська просувалися, а рідний Харків, де залишилися чоловік та батьки Алли, нещадно обстрілювали.
Як і більшість біженців, Алла сподівалася, що війна скоро закінчиться і через пару місяців можна буде повертатися додому, однак все склалося інакше.
“Одного разу мені зателефонував чоловік і сказав: “Тобі треба їхати у Чехію, бо ця країна зі слов’янських найбільш розвинена, з розвинених – найбільш слов’янська”. І за 20 хвилин подрузі хтось зателефонував і запропонував їхати у Чехію. На той час чоловік був тяжко хворий, та було неможливо кудись його перевозити, і вона запропонувала таку можливість мені”, – згадує Алла.
Поки Алла з дітьми їхали евакуаційним потягом, її чоловік, також науковець, зв’язався зі спільнотою вчених у Чехії, і домовився про поселення родини у гуртожитку Празького аґрарного університету.
Утім, до гуртожитку родина доїхала не відразу.
“Відчувала, що я в якомусь сні. Спочатку нас поселили у притулок для біженців. Потім поїхали у Прагу, де нас мали зустріти жінка місцевого науковця. До того ми встигли заблукати, мови не знали, як купити квитки на транспорт також. Я впала і розбила ногу. Нарешті нас забрали господарі. Коли увечері мені принесли гарячу курку, я розплакалася”, – говорить Алла.
Згодом жінка з дітьми оселилися у гуртожитку. Аллі запропонували кілька варіантів роботи у чеських закладах вищої освіти та наукових установах, оскільки в той час чеські вчені намагалися підтримувати українських колеґ. Вона обрала ту, на якій зналася, бо ще в Україні читала роботи вченого, який пропонував вакансію в своїй лабораторії.
Добиратися до нового місця роботи треба було годину, але для жінки з Харкова це не стало проблемою, адже Прага менше, ніж рідне місто Алли.
Робоча мова в Алли – англійська, яку вона непогано знає.
Платили їй за роботу трохи більше ніж 20 тис. крон у місяць (понад 1 тис. євро). Соціальна виплата на родину із трьох людей складала 15 тис. крон. Тобто жінка могла не працювати, однак обрала роботу вченого замість фінансової допомоги від Чехії.
Жінка спочатку уклала контракт на рік, потім її запитали, чи буде вона повертатися додому – роботодавці були упевнені, що російські війська вже відігнали, війна ось-ось завершиться, і українцям більше нічого не загрожує.
Однак насправді Харків невпинно обстрілювали, саме в той час, коли йшла розмова про повернення, ракета влучила якраз біля дому Алли у Харкові і вона добре пам’ятає жах останніх днів у рідному місті, коли усією родиною сиділи у коридорі під гуркіт обстрілів.
Згодом стало зрозуміло, що до закінчення війни ще далеко.
Контракт Алі продовжили, і вона наразі продовжує займатися наукою у Празі. Із гуртожитку родина переселилася в орендовану квартиру.
“Я не жалкую, що поїхала до Чехії. Я працюю за фахом і вже напрацювала авторитет. До мене ставляться як до фахівця і професіонала. Я маю цікаву роботу і повагу колеґ”, – говорить жінка.
Поганого ставлення на роботі, як до українки, Алла не відчуває. Каже, що працює з інтеліґентними та освіченими людьми. Однак на вулиці, кафе, у громадському транспорті та магазинах у неї було кілька випадків, коли місцеві демонстрували своє зневажливе ставлення.
“Хто заробляє мало і не задоволений, звинувачують Україну, проводять мітинґи. Опозиція та олігархи це використовують, маніпулюють людьми. Вони не розуміють, що криза ґлобальна, а якщо Україна здасться путіну, він прийде до них”, – говорить українка.
За словами Алли, у її сина у школі також є недоброзичливі однокласники, які кажуть, що “українські біженці крадуть гроші у чеського уряду”.
Також дуже часто від чехів можна почути думку, що українці дуже люблять працювати, тому й погоджуються на роботу по 12-14 годин.
“Насправді кваліфіковану роботу у країні нашим співвітчизникам знайти важко, і що вижити, вони вимушені погоджуватися на першу ліпшу”, – каже Алла.
Яна Осадча,
«Українська правда»
