Ярослав-Ярко Скрипник 1921-2021
Ліда М. Василин, Едмонтон
Не одна людина хотіла б прожити сто років. Науковці при ООН кажуть, що в двадцять першому сторіччі майже три четверті мільйона людей в світі доживають до віку сто років. Переважаюче число столітніх — це жінки. Якщо порівняти це число до населення світу, то бути столітнім чоловіком — рідкісна подія. Це ніби виграти лотерею.
Таким переможцем життєвої лотереї був Ярослав (Ярко) Скрипник. Проживши сто років, він був гнучким партнером долі, яка закидала його по світі в найбурхливіші роки 20-го сторіччя. Доля заставляла Ярка Скрипника перемогти різні непередбачені виклики впродовж його життя. Він особисто бачив велику несправедливість, яку переживав український народ. Рівночасно шанував відвагу й стійкість свого народу, насолоджувався красою різноманітної творчості та мудрості своїх земляків. Він любив життя і людей, завжди ставився до справ позитивно та був оптимістом, який вмів знайти задоволення у кожному дні.
Ярко Скрипник народився 11 вересня 1921 року у Станіславові (сьогодні Івано-Франківськ) в родині Степана (Патріарх Мстислав Української Автокефальної Православної Церкви) та Іванни (з Вітковицьких) Скрипників. Він виростав у місті Рівне, де його батько в той час був підприємцем, провідником у громаді та представником до польського парламенту. Там Ярко полюбив волинський край і його красу, яку згадував усе життя.
З початком Другої світової війни Ярослав Скрипник був змушений залишити свій улюблений дім. Виїхав до Австрії, де студіював математику та хімію в Ґраці. Після війни він був у таборах переміщених осіб і там проявляв провідницький хист у рядах Пласту. В таборі в Корнберзі, Ярко був пластовим зв’язковим і часто виїжджав до табору в Авсбурґу на пластові зустрічі, де було більше українців. Він короткий час працював у Франції. У 1947 році виїхав до Канади до свого батька, який тоді проживав у Вінніпеґу. Після приїзду до Канади, Ярко з великою гордістю служив у військовій формації «Queen’s Own Cameron Highlanders of Canada», один з найстарших полків війська в західній Канаді.
В Торонті Ярко закохався у молоденьку красуню Софію Ярмолюк і в 1950 році вони одружилися. Бог нагородив їх щастям у подружжі. Вони прожили разом більше як 71 рік і привели на світ трьох дітей: Андрія, Ксеню та Остапа.
Будучи хіміком, Ярко зумів збудувати взірцеву кар’єру в цементній індустрії, його спеціальність була продукція цементу. Впродовж більше як сорокa років Ярко працював в Торонтi, Оттаві, Форт Саскачевані, Реджайні та Едмонтоні. В 1968 році був обраним дійсним членом Хімічного Інституту Канади і був членом багатьох технічних асоціацій. Він був нагороджений різними відзначеннями за свій важливий внесок у встановлення норм та розвитку цементної технології. В 1986 році пішов на пенсію, осягнувши пост головного хіміка в «Genstar-Inland Cement».
Поряд великих досягнень у своїй кар’єрі, Ярко був відданий і щирий член української громади. Він шанував свою громаду та докладав всіх своїх зусиль у розвиток і розбудову українського життя в Канаді. Він займав провідні ролі у керівництві Союзу Українців Самостійників Канади на крайовому та провінційних рівнях. Він був заступником голови Конґресу Українців Канади та віце-президентом Світового Конґресу Вільних Українців (1988-1993). Ярко також був членом організаційного комітету Всесвітнього Форуму Українців у Києві в 1992 році. Поза українською громадою Ярко був членом канадського «Lion’s Club».
Неможливо говорити про Ярка і не підкреслити яку велику ролю молодіжна організація Пласт займала в його житті. Ще молоденьким хлопцем Ярко вступив у ряди Пласту в 1927 року і Пласт був опорою його ідентичності. Це був початок цікавих пригод, де зродилися знайомства на все життя. В Пласті Ярко виконував різні обов’язки у крайовому пластовому проводі та був виховником. Ярко особливо дорожив своєю приналежністю до пластового куреня «Бурлаки».
Коли Ярко пішов на пенсію, разом з пані Сонею вони створили собі другий дім у Києві. Через якийсь час, Ярко і Соня майже щороку їздили в Україну і вглиблювалися в місцеве життя. Вони насолоджувалися цікавим життям у Києві. Вони знайомилися з новими людьми та відновили зв’язки з давніми друзями. Їм навіть пощастило віднайти далеких родичів, з якими зв’язок обірвався через обставини і час. Поїздки до Києва, які не раз тривали кілька місяців, відновляли душу Ярка і він там набирав запалу до життя. Повертаючись до Едмонтону, Ярко ділився цікавими розповідями про свої київські пригоди, про людей, про культуру та, взагалі, про красу своєї Батьківщини. Йому ніколи не надокучував Київ і Ярко часто говорив як це він почувався «вдома», буваючи в Києві.
Ярко мав бачення як могла б розвиватися громада в Канаді і суспільство в Україні. Він знаходив способи підтримувати потреби громади і працювати на користь рідної України, яка завжди була в його серці. Ярко був захоплений кооперативно-кредитним рухом у Канаді та був обраний до дирекції «Capital City Savings» та «Alberta Credit Union Central». Як представник цих установ, Ярко був ініціатором спільного проєкту Канадської кооперативної асоціації та Асоціації Українських Кредитових Спілок у Канаді. Цей проєкт підтримував повернення та відродження руху кредитних спілок в Україну. Цей важливий проєкт під назвою «Розвиток кредитних спілок в Україні» («Credit Union Development in Ukraine») був у співпраці з Канадською Аґенцією Міжнародного Розвитку («Canadian International Development Agency»). Ярка називали «хрещеним батьком» кредитних спілок в Україні за це, що відіграв таку визначну ролю у створенні і дальшому розвитку Національної асоціації кредитних спілок України. Зі всіх своїх вагомих внесків у нашу громаду Ярко був найбільше гордий за свою працю з кредитовими спілками.
Це було щойно у 1983 році, що я особисто познайомилася з Ярком Скрипником, але я про нього багато чула, і він мені ніби був знайомий. Усі розповіді про Ярка були про розумного, ввічливого та дружнього українського патріота, про відданого пластуна і сина церковного провідника. Ці розповіді були занадто скромні.
Познайомившись краще з паном Ярком і пані Сонею, я пізнала людей, які вміли жити повним, багатим життям. Вони не допустили розчарування стати їм на заваді. Вони були прикладом того, що важливим є, як живеш у своєму домі. Ярко зустрічав кожного правдивою усмішкою і разом з пані Сонею щиро вітав кожного гостя, який переступив їхній поріг.
Їх гостинний дім був наповнений прекрасним українським мистецтвом та обширною бібліотекою. Вони були чарівними господарями, які обдаровували своїх гостей дружністю, теплом, цікавою розмовою. При їхньому столі часто бували відомі письменники, мистці, науковці та політики з України та інших куточків світу. Ніхто не відмовлявся від запрошення провести вечір у домі Ярка і Соні, бо міг розраховувати на гарне товариство, інтеліґентну виміну думок та цікаві оповідання, при пишній вечері до пізньої години. Ярко завжди висловлював свою вдячність за миле товариство і щиро запрошував гостей знов завітати до них. Скрипники завели в своєму домі гарний звичай — щоб гості вписувалися в пам’ятну книжку. Ярко часто згадував зустріч у себе з поетесою Ліною Костенко, яка залишила неповторний спомин у цій особливій книжці. Вона написала: «Зайшла у дім до незнайомих, виходила з дому друзів, спасибі за гостинність». Такий спомин точно описує настрій, який вміли Ярко зі Сонею створити у своєму домі.
Не раз у товаристві друзі жартували про Ярків вік. Він завжди казав, що «хочу дожити до сто років, щоб моя королева мені написала листа-побажання». В перший момент, це ніби смішне бажання, але дійсно, це був його правдивий вислів поваги та любови до Канади. Ярко був відданим українським патріотом і він дуже шанував та цінив Канаду, яка дала йому захист після війни. Він з великим зацікавленням слідкував за канадською політикою. Ярко був канадським патріотом і вдячний, що в Канаді мав можливість збудувати успішну кар’єру, жити у вільній державі, яка дозволяла, а то й навіть помагала йому робити добро для своєї громади та батьківщини України.
Не хочеться вірити, що за кілька тижнів мине два роки як упокоївся Ярко Скрипник. Він залишив своїй родині, друзям та громаді вартісний спадок. Для пані Соні він був дорогим мужем, з яким вона пережила різні цікаві пригоди. Він залишив їй скарбницю споминів, надбаних через сім десятиліть. Синові Андрієві, доні Ксені з мужем Іваном Бубелем та синові Остапові з дружиною Мартою, Ярко був дбайливим батьком, який виховав культурних, вчених та свідомих українців-канадців. Для внуків – Адріяна Бубеля з дружиною Соломією Черкавською, Гриця Бубеля з дружиною Шандрою, Іванки й Оленки Скрипник — Ярко був люблячим, прикладним і щедрим дідом. Яркові пощастило тішитися ще правнуками Еймі та Максом Бубелями.
Своїм друзям Ярко залишив багато споминів. Чи з юнацького життя в Пласті, чи з безчисленних зустрічів і вечірок, чи зі спільної праці в громаді, пам’ять про Ярка записана в серцях тих, які зараховували його до своїх друзів.
Своїй громаді та Батьківщині Ярко залишив все те, що Бог допоміг йому осягнути. Він був амбасадором свого народу серед колеґ у професійному та канадському житті. Він був прикладом скромної відданості й безкорисно працював для добра громади в Канаді і світі. Ярко ніколи не забував про рідний край і докладав труду, щоб залишити щось доброго на майбутнє. Він тішився здобутками українського народу і вірив в успішну, справедливу та демократичну Україну. Будемо старатися брати приклад для життя від Ярка!
Ліда М. Василин, Едмонтон
Фотографії з родинного
архіву Скрипників
