Олег Медуниця
Напишу декілька слів про фільм “Містер Ніхто проти путіна”. Стрічка побудована як особиста історія — майже інтимний щоденник людини, що намагається осмислити війну, страх і власну безсилість перед диктатурою. Саме ця форма — емоційна, рефлексивна, максимально “людська” — і принесла фільму міжнародне визнання та, зрештою, премію “Оскар”.
І це — симптом. Симптом того, що світ готовий нагороджувати не правду, не мужність і навіть не позицію, а зручну ілюзію моралі.
Бо цей фільм — не про перемогу над путіним. Це фільм про те, як можна говорити про війну, не називаючи агресора, як можна демонструвати трагедію, не визнаючи злочину, і як можна видавати це за гуманізм.
Автор не засудив війну росії проти України. Прямо, чітко, без обтічних формулювань — не засудив. Не закликав її зупинити. Не сказав, що винні мають бути покарані. У фільмі немає ні суду, ні вироку, ні навіть морального осуду.
Є лише комфортна дистанція.
Це і є той самий російський пацифізм, який роками маскує відмову від відповідальності. Пацифізм, який не має нічого спільного з боротьбою за мир, бо він не готовий боротися ні з причинами війни, ні з тими, хто її веде.
Ще показовішим є те, про що фільм мовчить.
У ньому немає жодного слова про російське колоніальне минуле. Про імперію, яка століттями підкорювала народи, знищувала ідентичності, ламала держави. Про те, що нинішня війна — це не “трагедія обставин”, а продовження імперської політики. Без цього контексту будь-яка розмова про війну — це свідоме спрощення, а часто і маніпуляція.
Але і це ще не все.
У фільмі немає заклику звільнити політичних в’язнів у самій росії — понад 5000 людей, чоловіків і жінок, які сьогодні сидять у тюрмах за правду, за протест, за відмову мовчати. Немає навіть символічної солідарності з ними.
Це пацифізм, який не ризикує. Пацифізм, який не платить ціну. Пацифізм, який не вимагає нічого — ні від себе, ні від інших.
І саме такий пацифізм сьогодні отримує “Оскар”.
Простий хронометраж імперської пропаганди, який чомусь когось досі вражає на Заході.
Світ аплодує формі, у якій немає змісту. Світ нагороджує емоцію, в якій немає відповідальності. Світ приймає на віру історію, в якій немає головного — правди про зло.
А правда проста: не можна бути “проти війни” і не бути проти імперії. Не можна говорити про мир і не вимагати справедливості. Не можна співчувати жертвам і не називати злочинців.
Все інше — це не гуманізм.
Це — зручна мораль для тих, хто хоче виглядати правильним, нічого не змінюючи.
І якщо такі фільми отримують найвищі нагороди — це означає, що проблема не лише в авторах.
Проблема — у суспільстві і глядачах, які готові це приймати. І у світі, який досі боїться назвати московську імперію нацистським концтабором.
