Нас тепер одверто, часто й безцеремонно вчать запопадливо дякувати всім, хто допомагає хоч чимось стримувати російську орду. Так і кажуть: українці, мало, мовляв, дякуєте. І керівники нашої держави зазвичай починають свої публічні виступи на різних міжнародних майданчиках з отого ритуального дякую. Вже й авансом. На всяк випадок. Аби партнери, чого доброго, не образилися.
А війна триває, стинаючи на землі українській невинні українські душі. І кривавий кремлівський карлик її не збирається закінчувати. Недавнім своїм указом погнав з посади заступника керівника своєї адміністрації Дмитра Козака, котрий, як тепер пишуть, був там ледь не єдиним противником путінської воєнної авантюри в Україні, намагався переконати свого господаря розпочати мирні перемовини відновлювати економічних зв’язків із європейськими країнами. Вочевидь, це засвідчує, що кремлівська «крихітка Цахес» і його наближені від самовпевнености й зухвальства остаточно «злетіли з котушок».
Міжнародні аналітики вже втомилися повторювати статистику, що мізерний російський валовий внутрішній продукт у рази менший проти сукупного європейського! Тож наміри та спроможність ординців, які зібралися «воювати надовго», при повносилій колективній протидії звелися б нанівець.
Якби ж то…
Писав не раз і знов повторюю: новітня російсько-українська війна не льокальна, а цивілізаційна. Це плянетарна боротьба тиранії з демократією. Здається, в цьому годі й сумніватися. Недавнє єднання керманичів автократичних режимів на трибунах військового параду в Пекіні – яскраве підтвердження цього. Китай, КНДР, російська федерація, Білорусь та «прімкнувшій к нім (той, хто приєднався до них)» Моді, прем’єр-міністр Індії, продемонстрували свою геополітичну вісь. І путіна вони тепер не кинуть.
А тимчасом наші союзники кілька місяців тому об’єдналися в коаліцію чи то рішучих, чи охочих (оглядачі вживають ці слова як синоніми, хоча навіть школяр тямить, що «рішучість» й «охочість» мають різні смислові наповнення). В нашому випадку йдеться більше про охочих і… на жаль, не вельми рішучих, аби стояти з Україною пліч-о-пліч. У справжній єдності й рішучості європейці могли б знайти больові точки впливу і на Китай та Індію, запровадивши проти них вторинні санкції разом із США.
російсько-українська війна, найкривавіше побоїще після Другої світової, наближається до чотирирічної відмітки. Вона, звісно, непорівнянно технологічніша за свою криваву попередницю, але багато чим схожа на минулі світові війни. росіяни шокують світ неадекватністю – масово йдуть на заклання ні за що ні про що. Зомбована маса злиднів, підкуплених грошима, зі звихненими роспропаґандою мізками готова й далі вбивати, палити, нищити. Завтра їм скажуть про «поляків-нацистів», «нацистів-литовців» чи будь-яких інших «нацистів» – і ті посунуть ордою «защіщать свою родіну» за кордонами Євросоюзу… «Пєрвиє ласточкі з мордору» вже «погостювали» в наших сусідів: 10 вересня понад два десятки російських безпілотників вторглися на територію Польщі. Польський прем’єр Дональд Туск, виступаючи перед парляментаріями, наголосив: ця атака – не просто провокація, а конфронтація, яку росія розпочала в цілому світі.
І що ж? Навіть цей кричущий факт аґресії, окрім словесної патетики європейців та майже нульової реакції США, не отримав адекватної відповіді. путін вчергове випробував європейську демократію на терплячість, а американську – на байдужість. При тім, що всі давно усвідомили: страх і нерішучість жертви лише заохочує аґресора.
Якщо стосовно путіна європейці свого часу намагалися толерувати, не вживаючи на його адресу різких слів, то нинішні висловлювання лідерів точно стали відвертішими. Фрідріх Мерц, канцлер Німеччини, інформуючи депутатів нижньої палати Бундестаґу, звинуватив путіна у вбивствах та спробах дестабілізувати Захід: «путін вже давно перевіряє межі. Він саботує, шпигує, вбиває і намагається дестабілізувати нас. росія прагне розхитати наші суспільства». Варто нагадати, що Мерц і раніше називав кремлівського диктатора військовим злочинцем, але… що з того? Якими б різкими не були висловлювання керівників країн-союзників та оголошені ними санкції, де факто це не похитнуло наміри кремля воювати далі, «до побєдного конца (до переможного кінця)». На больовий шок, який змусив би путіна зупинитися, ще ніхто не наважився. На санкції – так, але водночас – і на мільярдні перерахування валюти з Європи на російські рахунки за спожиті нафту й газ…
Не за горами 19-й санкційний пакет від «рішучих» чи «охочих». Дев’ятнадцятий! А скільки ще їх знадобиться, аби бодай економіка росії почала конати? Не знати нікому. Бо в європейців бракує єдности всередині своєї спільноти. Сварять уряди Угорщини та Словаччини, які купують російські енерґоресурси і заграють з аґресором, вставляючи палиці в колеса євроінтеґраційним процесам України. Сварять, а Мурий їсть собі та й їсть.
Я майже не згадував Трампа. Той днями знову грав «ображену вдову»: заявив, що путін його «підвів». Але скільки цих словес ми вже начулися од нього? Завтра будуть діяметрально інші… Вже й його колеґам набридло це риторичне гойдання: президент Португалії Марсело Ребелу де Соуза, заявив, що Дональд Трамп нині діє як «російський аґент», віддаючи перевагу москві у війні проти України. І таки правду каже: після ганебної трампівської червоної доріжки російському диктаторові на Алясці і зустрічі «ні про що» російські варварські атаки на Україну лише посилилися.
Такі, на жаль, нинішні реалії і рішучих, і охочих, і байдужих. Але точно не тих, хто готовий захистити Україну від експансії, а світ від імперської диктатури.
Микола Гриценко,
«Грінченко-Інформ»
