Ознайомився зі звітом Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ). У ньому значна увага приділяється злочинам рф, водночас все ще зберігається намагання прирівняти жертву до аґресора.
Наприклад, у розділі «Поводження з військовополоненими» автори огляду зупинялися лише на ілюстрації двох ганебних випадків страти українських військовослужбовців російською стороною, які були резонансними у ЗМІ. Вони зазначають, що «мають достатні підстави вважати», що ці випадки є автентичними.
Проте два приклади не характеризують масштаб проблеми!
І звісно при формуванні таких звітів найнеобхіднішим залишається моніторинґ утримання українських полонених у рф та спілкування з ними. У цьому огляді – таких випадків немає. Й не зазначається про те, чи були спроби поспілкуватися з ними.
Також паралельно з порушенням прав українських полонених, автори огляду описують випадок із соцмереж, де український військовий ймовірно наказує вбити військовополоненого з групи «Вагнер». А у примітках зазначають, що не змогли підтвердити автентичність цього запису. З’являється запитання: навіщо подавати інформацію такого ступеня не підтвердженості? Для збереження «балансу»?
Ця практика продовжується практично у кожному розділі: поряд зі злочинами росії, додають, що й українська сторона теж «винна».
Так, у розділі «Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом» зазначається, що місія отримала «достовірні» повідомлення про погрози сексуальним насильством двом жінкам із боку військовослужбовців ЗСУ та співробітників СБУ. Однак, докази – не наводяться, жодні деталі – не зазначаються. Залишаються тільки питання: чи йдеться про цивільне населення, чи про військовополонених? Чи випадки на ТОТ, чи ні? Якою була мета цих ймовірних погроз зі слів «достовірного» джерела? Жодних відповідей, лише традиційне «але українська сторона теж винна».
Також у звіті викликає подив наявність розділу «Ситуація навколо Української православної церкви». У ньому йдеться, що протягом звітного періоду українська влада провела обшуки в культових спорудах та інших об’єктах УПЦ. При цьому не зазначено, що обшуки були проведені у межах чинного законодавства.
Місія не наводить жодних доказів і не зазначає жодних деталей щодо «задокументованого» сплеску мови ворожнечі та випадків насильства проти членів УПЦ. Але більший подив викликає те, що у цьому розділі не йдеться про руйнування росією релігійних об’єктів на ТОТ та злочинів проти священнослужителів.
Зауважу, що наразі УПЦ має такий самий обсяг прав, як й інші релігійні організації. Адже зусилля держави спрямовуються не на обмеження права громадян України на свободу совісті та віросповідання, а на розрив підлеглості релігійних організацій релігійним центрам у державі-аґресорі.
Як і раніше, закликаю міжнародні організації уникати будь-яких ототожнень жертви та злочинця. Це тільки грає на користь аґресору та показує світу ситуацію у викривленому вигляді.
А найбільша проблема зараз – це порушення російською едерацією норм міжнародного гуманітарного права, якому є конкретні докази!
І тому наша головна мета зараз – кожним кроком наближати той день, коли злочинці понесуть покарання!
Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини
