Микола ГРИЦЕНКО
Певне, Дональд Трамп за все своє життя не начувся стільки «компліментів», яких набрався від початку свого першого телефонного дзвінка путіну – включно до 15 серпня 2025 року, коли запросив російського диктатора продефілювати тріумфальною «червоною доріжкою» по американській землі. Історія, звісно, розсудить усі його нерозсудливі дії і по крихті збере приперчені епітети, якими нагородили цього горе-політика ті, хто ще не забув Господні заповіді.
Серед небайдужих людей, чиї коментарі мені довелося прочитати і послухати, не лише представники політикуму, але й звичайні люди. Тисячі! Осібно в цій когорті стоять мої земляки, на голови яких щодня летять кацапські ракети, керовані бомби й шахеди…
Ми у війні вже понад 10 років і, здається, ось-ось увірветься терпець (на що, до речі, кремлівський маніяк і розраховує). Тому первинна й основна вимога останніх часів – припинення вогню. Саме цю місію, найперше обіцяв виконати президент США. І домогтися справедливого миру. Але, схоже, вона для нього виявилася нездійсненною.
…Планета, досі жила летаргійною ілюзією про всесильність Сполучених Штатів Америки, бо ті ж позиціонували себе для світу найбільшими ревнителями демократії. Переконливо підтверджуючи це могуттю американської армії та американської зброї. Але з початку другого терміну Трампа ця «демократична аксіома» зазнала тріщини. І вона, та осоружна тріщина, з кожним місяцем урядування нової адміністрації США поглиблюється, поглиблюється, поглиблюється… Здається, вже й у полі зору те фатальна «лінія невороття»: незграбне розпоряджання набутками попередників (в політиці, економіці, у військовій сфері) може відкинути США, як знеможеного хворобою Гуллівера, з центрового шляху на узбіччя.
Так, у цьому сенсі російсько-українська війна стала для США глобальним випробуванням м’язів. Залишмо історикам і військовим аналітикам «розбір польотів»: чому не вистачило впевненості адміністрації Байдена на початках війни дати зрозуміти агресорові, що його намагання загарбати чужу країну марні. І чому так безславно поводиться теперішня адміністрація на чолі з Трампом? А тим часом в Овальному кабінеті вже затхнуло якщо не диктатурою, то забродженим коктейлем з нарцисизму і вождизму. Враження, що ці міазми паралізують демократичні інституції країни, які мали би боронити суспільство від рецидивів авторитаризму.
Отже, перемовини Трампа і путіна на Алясці, відкрите «загравання» американського лідера перед вбивцею мільйонів людей, простелена доріжка, аплодисменти навстріч, рукостискання, проїзд до місця перемовин в одному авто, небажання спілкуватися з пресою підтвердили прогноз багатьох мудрих людей, що путін вкотре «розведе» Трампа. Цьому, на жаль, не завадили ні попередні перемовини, проведені з американським президентом лідерами найупливовіших європейських демократій, ні відвертий діалог Трампа з Президентом України Володимиром Зеленським… Здавалося, що всі притомні політики говорили з одним Трампом, а геть інший Трамп напередодні зустрічі з путіним наче з доброго дива телефонував самопроголошеному президенту Білорусі… А потім урочисто зустрічав на Алясці російського маніяка, вів із ними перемовини, щоб у підсумку після фіаско безпомічно «перевести стрілки» на тих же європейців, на Байдена і на того ж таки Зеленського.
«Це був чи не найогидніший епізод у всій вульгарній історії міжнародної дипломатії, – так оцінив це шоу на Алясці експрем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон – Мене нудило від того, як путіна вітали на американській землі. Мене нудило від того, як йому аплодували на червоній доріжці. Мене нудило від його голлумоподібної посмішки, коли він став одним з небагатьох світових лідерів, яких, наскільки я пам’ятаю, запросили проїхатися на задньому сидінні президентського лімузина». За словами Джонсона, зустріч була цінною лише в тому сенсі, що на Алясці Трамп зіткнувся з реальністю.
А нам із європейцями, залишившись в надскладній ситуації, варто зосередитися на координації зусиль і чесно запитати: чи все зробила Європа для припинення кровопролиття в її центрі? Можливо, час тотально перекрити Балтійське море для всіх танкерів, що експортують російську нафту. Розконсервувати 300 мільярдів заарештованих російських активів, щоб закупити зброю для українського війська. І нарешті недвозначно заявити, що країни Євросоюзу створюють власну потужну армію, готову пліч-о-пліч з українською стати на захист демократії та справедливості. Отримавши по зубах економічно, відчувши безвихідь на фронті, – лише тоді «кремляни» задумаються про реальні перемовини і реальний мир.
