Останніми тижнями в Україні відбулися важливі події, пов’язані з боротьбою проти корупції, які можуть призвести до серйозних проблем у зусиллях України щодо вступу до Європейського Союзу та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Вражає те, що події розгорталися у такій послідовності й у такі стислі терміни, що це очевидно були ретельно продумані кроки. Проте вони не досягли своєї кінцевої мети – руйнування державної антикорупційної системи – через опір як внутрішніх, так і міжнародних чинників. Поки що.
Спершу, Кабінет Міністрів, всупереч закону, відмовився призначити законно і належним чином обраного переможця конкурсного відбору Олександра Цивінського на посаду голови Бюро економічної безпеки (БЕБ). Для цього було використано дуже слабкі, давно відомі та, по суті, безглузді аргументи від Служби безпеки України (СБУ), висловлюючи сумніви щодо відповідності Цивінського критеріям, необхідним для кандидатів на цю посаду. Враховуючи, що СБУ зазвичай працює доволі професійно, стає зрозумілим, що після провалу спроб усунути найкращого й дійсно незалежного кандидата – як це вже було у конкурсах на посади керівників САП і НАБУ – СБУ просто використали для того, щоб запобігти призначенню кандидата, який, швидше за все, не діяв би на догоду політичній еліті країни.
26 червня 2025 року у Верховній Раді України було зареєстровано законопроєкт №13423. Фактично він декриміналізує корупційні правопорушення, скоєні підприємствами оборонного сектору, та підриває спроможність спеціалізованих антикорупційних органів боротися з корупцією у сфері державних закупівель. Цей законопроєкт загрожує звести нанівець багаторічні досягнення у боротьбі з корупційними злочинами в Україні та може легко підірвати шлях України до приєднання до Робочої групи ОЕСР щодо боротьби з хабарництвом, вступу до ОЕСР та ЄС.
11 липня озброєні правоохоронці провели обшук у помешканні Віталія Шабуніна, найвідомішого та найактивнішого українського експерта з питань боротьби з корупцією, якого звинувачують в ухиленні від військової служби та шахрайстві.
Прокурори заявили, що під час відрядження з передової для продовження своєї діяльності в Києві він не займався військовою службою. Ці слабкі аргументи проти важливого представника українського громадянського суспільства, який протягом десятиліть спочатку наодинці, а нині разом із спеціалізованими державними антикорупційними органами (НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС) є важливою ланкою єдиного національного антикорупційного фронту, викликають недовіру як в Україні, так і за її межами. Ніхто не вірить у ці надумані обвинувачення. Ба більше, всі погоджуються, що це спроба змусити замовкнути не лише Шабуніна, а й усе громадянське суспільство.
21 липня 2025 року Генеральна прокуратура, СБУ та ДБР провели щонайменше 70 обшуків у приміщеннях, пов’язаних із Національним антикорупційним бюро України (НАБУ) та Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою (САП). Розслідування було спрямовано проти щонайменше 15 співробітників НАБУ – здебільшого через дорожньо-транспортні пригоди, одного – через підозру у ділових зв’язках із Росією, іншого – через можливе шпигунство. Дуже показово, що ці обшуки були проведені без ухвал суду. Очевидно, що СБУ знову було використано не за призначенням: жодна розвідувальна служба у світі, особливо під час війни, не витрачала б час на боротьбу з особами за дорожньо-транспортні пригоди!
Хоча ніхто не стоїть понад законом, розслідування дрібних правопорушень не входить до компетенції спецслужб. Наступного разу вони можуть розслідувати порушення правил дорожнього руху або перевищення швидкості! Хоча це звучить абсурдно, події 21 липня показують, що це не така вже й божевільна ідея, якщо хтось доручить СБУ зробити це в ім’я “національних інтересів”.
Окрім професійної розвідувальної діяльності під час війни, СБУ явно стає політичним інструментом для розправи з тими, хто має інші погляди, ніж чинна політична влада. Факт проведення обшуків без ухвал суду, тобто з порушенням обов’язкових процесуальних норм, означає, що у разі оскарження всі процедури, здійснені на їх основі, найімовірніше, буде визнано незаконними Європейським судом з прав людини. Очевидно, що Генеральну прокуратуру, СБУ та ДБР цікавили не юридичні наслідки своїх гучних дій, а дещо інше.
І це “дещо інше” настало дуже швидко: вже наступного дня, 22 липня 2025 року, менш ніж за добу після вище згаданих подій, Верховна Рада, посилаючись на ці інциденти, ухвалила закон, який скасував незалежність як НАБУ, так і САПО, підпорядкувавши їх повністю Генеральному прокурору, якого, як і раніше, особисто призначає Президент України.
Якщо десь і видно сліди радянського минулого України, то це – у ролі та положенні Генеральної прокуратури. У СРСР Генпрокурор завжди був виключно продовженням вищого державного керівництва. Навіть нинішній Президент України, як і всі його попередники, обирає генерального прокурора не за професійними критеріями, а керуючись особистими уподобаннями. Це особливо помітно на прикладах нещодавнього призначення Генерального прокурора Кравченка кілька тижнів тому, а також Костіна у 2022 році. Цікаво, що жоден із них не відповідав критеріям для нижчих посад – керівника САП і керівника НАБУ відповідно – за висновками незалежної конкурсної комісії. Виходить, що вони не підходили на посади нижчого рівня, але водночас виявилися цілком придатними для найвищої посади у прокуратурі, що є виключною юридичною прерогативою президента. Проте підпорядкування НАБУ та САП Генеральному прокурору, обраному в описаний спосіб, повністю нівелює їхню найважливішу характеристику – незалежність.
В Україні є багато висококваліфікованих юристів, однак навіть вони не здатні розробити такі важливі юридичні положення менш ніж за 24 години. Це дає всі підстави стверджувати, що масові обшуки 21 липня були інсценовані виключно для того, щоб підготувати ґрунт для законодавчих змін, які підпорядкували НАБУ і САП політичній еліті. Швидкість, з якою закон був направлений з парламенту до президента, та ще більша швидкість його підписання лише підтверджують цей висновок.
Втім, головні учасники цієї операції, здається, забули про один дуже важливий момент: список із семи вимог, необхідних для початку переговорів про вступ України до ЄС. Третім пунктом у цьому списку є “посилення боротьби з корупцією”. І всі незалежні спостерігачі погоджуються: із прийняттям закону від 22 липня Україна суттєво відхилилася від виконання цього критерію.
Реакція внутрішніх і міжнародних гравців, зокрема країн, які відіграють важливу роль у воєнних зусиллях України, таких як Німеччина, Велика Британія, Франція, а також міжнародних організацій, таких як ЄС та G7, чітко продемонструвала стурбованість. Натомість Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), схоже, просто “заснула” – поки українські лідери обговорювали ці питання з єврокомісарами й високопосадовцями, передусім президентами та прем’єрами різних країн, ОЕСР надіслала до Києва листа, підписаного… керівником одного з департаментів організації? Це або свідчить про повне нерозуміння масштабів проблеми з боку керівництва ОЕСР, або про їхнє цілковите небажання діяти рішуче під час своєї каденції.
Однак тиск з боку українського суспільства й міжнародної спільноти дав результат: підготовлено законопроєкт, який має на меті повернути ситуацію до стану, що існував до 22 липня. Та автор цього тексту, маючи понад 25 років досвіду співпраці з українською владою у сфері боротьби з корупцією, побоюється, що перед поверненням до попереднього стану можуть виникнути неприємні “сюрпризи” – наприклад, поправки між першим і другим читанням, затримки з ухваленням закону або приховані неоднозначності в законодавстві, які згодом трактуватимуться на користь закону від 22 липня. Варіантів багато, і ті, хто стоїть за цим нещодавнім корупційним переворотом, напевно спробують знищити антикорупційні зусилля України іншими методами. Громадськості, міжнародним партнерам та організаціям, особливо МВФ та ЄС, було б розумно підготуватися до подальших спроб обійти зобов’язання, які Україна вже взяла на себе.
Але що ж могло бути мотивом останніх антикорупційних заходів? Визначити остаточний план тих, хто стоїть за цими діями, складно, однак немає сумнівів: ми стали свідками добре спланованої атаки проти найефективніших і найрезультативніших антикорупційних діячів та інституції України. Однією з можливих причин цієї атаки є переконання, що на тлі масштабних воєнних викликів Захід заплющить очі на те, що може здатися “другорядним” питанням – боротьбою з корупцією у країні, яка протистоїть Росії. Іншими словами, політичне міркування може бути таким: якщо ми хочемо знищити антикорупційну інфраструктуру України – зробімо це зараз, поки вся увага прикута до критичної фази війни. З огляду на минулий досвід в Афганістані, я побоююся, що цей план може навіть вдатися.
Здається також, що авторів цього перевороту вже не турбує думка громадян інших країн – і навіть самих українців. Вони, очевидно, вважають, що ненависть людей до Росії сильніша за все інше, включаючи сумніви щодо деяких суперечливих дій в Україні. Але вони забувають про одну дуже важливу річ: до цього часу вищі політичні лідери України сприймалися у провідних західних ЗМІ як “хороші хлопці”. Та після останніх подій почали виникати два простих запитання: чому ці “хороші хлопці” бояться антикорупційних заходів у власній країні? І чи справді всі західні гроші потрапляють до рук тих, хто бореться з Росією, а не осідають у кишенях тих, хто стоїть за останніми атаками на антикорупційних діячів?
Ті, хто ініціював атаку на антикорупційні організації, також, схоже, забувають, що українці понад усе ненавидять корупцію. Забувають, що перемогли на останніх виборах саме на обіцянці боротися з корупцією. Те, що викривали Шабунін, громадянське суспільство, САП, НАБУ та інші інституції до і під час війни, було далеким від цих обіцянок, але більшість людей мовчала через війну. Ера мовчання явно закінчилася, бо люди бояться, що хтось намагається повернути саме ту корумповану систему, проти якої вони боролися під час останнього Майдану. Вони очікують, що Захід допоможе їм у цій боротьбі з небезпечними тенденціями, і якщо такої допомоги не буде, українці можуть відвернутися не лише від своїх лідерів, а й від довіри до самого Заходу. Є одна дуже проста причина сильної рішучості й емоційної напруги людей у боротьбі з корупцією: українці ніколи не погодяться на те, що вони можуть виграти війну проти Росії, але втратити свою країну через корупцію власних політиків.
Драго Кос, антикорупційний експерт
