Олег Вітвіцький
Про уроки минулого і виклики сучасного розмовляємо з Олегом Вітвіцьким, істориком, директором Української Інформаційної Служби, віце-президентом Антиімперського Блоку Народів.
У недавньому інтерв’ю з людиною, яка народилася і виросла у Києві за радянських часів, я зіткнулася з черговою проблемою, на яку треба звернути увагу. Це важливе для мене питання полягало в тому, що «хороші росіяни», які сьогодні підтримують Україну, проте дотримуються ідеї, що Путін просто збожеволів і пішов війною на «братську Україну», що українці з московитами не вороги, а у всьому винен особисто Путін. Більше того, такий наратив поширюється і на історичні процеси, зокрема, на період після закінчення Другої світової війни.
Але якщо, для прикладу, подивитися на опубліковані протоколи впровадження більшовицької агентури з метою атакувати Ярослава Стецька, Степана Бандеру та інших лідерів українського національно-визвольного руху, ми побачимо опис чекістами виступу Ярослава Стецька перед комісією Конгресу США, де він вживає термін «неможливість коекзистенції» України з Москвою.
Отже, у випадку із твердженням «хороших росіян», ми бачимо черговий трюк, який використовується, щоб приховати справжню історію національно-визвольного руху України, багатолітню боротьбу Києва проти Москви. Наскільки подібний підхід зустрічається часто і наскільки небезпечною є така «часткова історична пам’ять»? Розкажіть про справжні процеси, які відбувалися в Україні після закінчення Другої світової війни. Хто з українців і за що зазнавав репресій?
Спроби викривлення, переписування, фальсифікації української історії – невід’ємна складова московської імперської політики. Це стосується різних історичних періодів: від давніх часів до сьогодення. Така суть «хороших росіян»: маніпулювати, виривати з контексту, підмінювати поняття, приховувати головне і заводити на манівці другорядного.
Насправді, у 1945 році для значної частини українців війна не закінчилася, тому що тривала національно-визвольна боротьба, продовжувалось протистояння українців проти більшовицьких спецслужб, з якими було надзвичайно складно воювати, адже вони використовували всі інструменти державної машини, а українці змушені були боротись підпільними методами, як поневолений народ.
Водночас, велась активна боротьба і на міжнародній арені. А Ярослав Стецько, як лідер Антибольшевицького Блоку Народів перебував в самому епіцентрі цієї антикомуністичної боротьби. Саме тому він справедливо наголошував на неможливості коекзистенції між цивілізованим Києвом та кровожерливою Москвою. Зрештою, збірник його ідеологічних праць має саме таку назву – «Київ проти Москви», де у більшості статей аргументовано підстави цього цивілізаційного протистояння.
А щоб проілюструвати реалії життя українців після закінчення Другої світової війни, то дозволю собі навести приклад мого дідуся Антона Вітвіцького, який у юному віці, перед початком війни та у перші роки війни мав відношення до націоналістичного підпілля. Проте, у 1944 році, як і багатьох інших жителів західної України, його примусово мобілізували до Червоної армії. Він пройшов фронт, пройшов війну, був тяжко поранений, а після повернення додому навесні 1945 року, його заарештували органи НКВС, піддавши важким репресіям. Врятувало його лише те, що з військової частини, де він служив надійшли підтверджуючі документи про його перебування на фронті.
Цей приклад наочно показує, що кремлівська репресивна машина не жаліла нікого: ні учасників збройного підпілля, ні членів їхніх родин, ні, навіть, фронтовиків. Будь-які спроби інакодумства, протесту, прояву українства піддавались репресіям. Можливо, це звучатиме різко, але виживали лише байдужі, яких не бракувало, а також – пристосуванці, зрадники і ті, хто перестав боротись, хто переходив на мову окупанта, вступав в партію і т.п.
Мій дідусь, до речі, незважаючи на те, що був ветераном, усе своє життя ненавидів радянську владу, ненавидів більшовиків, і, мабуть, мені це також передалося від нього. Його історія говорить про це, що репресії проти українців були систематичними після Другої світової війни, у 1960-ті, 1970-ті, навіть у 1980-ті роки.
До речі, якщо ви не знаєте, зверну увагу на такий факт, що останнього учасника національного опору в Україні було розстріляно у 1989 році! Це був Іван Гончарук, воїн УПА, член ОУН, а суддя, який виніс цей вирок за два роки до проголошення незалежності України – Борис Плахтій спокійно жив уже в незалежній Україні, за яку боровся Іван Гончарук. І не просто спокійно жив, як державний пенсіонер, а ще у недалекому 2020 році домігся підвищення своєї і так не маленької суддівської пенсії. У цьому також є велика проблема для України, адже наше українське законодавство ще не достатньо реформовано в цьому плані. Не вкладається в голові, що для реабілітації деяких повстанців довго не знаходяться юридичні підстави, а ті, хто виносив вироки борцям за волю України, хто «розслідував» їхні справи у прокуратурі чи КДБ, отримують від незалежної України високі пенсії та державні нагороди.
До таких людей, в тому числі, можна відносити і багатьох агентів КДБ чи МДБ, які на той час дуже «старанно», на жаль, працювали на радянську репресивну машину та доповідали про будь-які прояви національної ідентичності чи національної самосвідомості. Органи совєтської держбезпеки створили велику мережу своїх агентів, які дуже серйозно впливали на суспільне життя, якщо можна так його назвати на той час у радянській Україні і їхній вплив приносив свої негативні результати. Наприклад, того ж Василя Стуса судила радянська система, а «адвокатом від держави» був сумнозвісний Віктор Медведчук.
Пане Олеже, чим геноцид українців у радянській імперії відрізнявся від репресій проти чеченців, кримських татар, чи литовців? Чи пов’язано це з тим, що Москва вкрала в українців культуру та саму основу для створення «російської імперії» на основі неіснуючої російської нації?
Якщо ми говоримо про геноцид, про його застосування з боку більшовицької репресивної машини, то це ідентичне жорстоке нищення за національним принципом українців, чеченців, черкесів, ойрат-калмиків чи кримських татар.
Проте, для наших ворогів, ще з часів Московського царства, царської чи більшовицької імперії головним екзистенційним ворогом була саме Україна та українці.
Вкрали вони у нас практично все: назву, землю, церкву, культуру, постійно намагались вкрасти свободу, адже вони цинічно розуміли, що їхнє головне завдання – не просто знищення національно-визвольного руху, а повністю українців. До речі, і сьогодні про це відверто заявляють представники московської влади та їхні пропагандисти, що головна мета так званої «сво» – це фактично знищення України як держави та українців як народу. Їх влаштує якесь незрозуміле недодержавне формування на цій території, де зараз Україна. А ось вільна, незалежна, а тим більше успішна Україна ніколи не була потрібна Москві. Більше того, Україна для неї несе велику небезпеку. Бо якщо буде успішна ефективна Україна, то це може бути прикладом для тих, хто живе на території РФ, особливо серед поневолених народів.
Імперська політика щодо України завжди полягала у використанні методики випаленої землі, коли не залишалося нічого українського. У крайньому випадку – «шаровари», і то під чітким наглядом комуністичної партії, правоохоронних органів та їхньої агентурної мережі.
Пане Олеже, розкажіть, будь ласка, про те, як на заході чекістами створювалася велика конструкція псевдо-ліберальних осередків, які «боролися з комунізмом», але їхньою справжньою метою було – атакувати Ярослава Стецька, Степана Бандеру та інших лідерів?
Нам зараз напевно дуже складно уявити масштаб цієї роботи більшовицьких спецслужб, але він був дуже великим. Діяти проти українських націоналістів за кордоном, часто, було не так уже й складно, адже їхні родичі, близькі, знайомі продовжували жити в окупованій Україні. В першу чергу використовувалися ці методи впливу чи тиску, оскільки через родичів та близьких людей виходили на якесь листування, а потім уже діставалися до діячів Організації Українських Націоналістів і пробували вести з ними “агентурні ігри”.
На основі розсекречених документів, можна стверджувати, що проти лідерів ОУН за кордоном розроблялися та велися справжні спецоперації. Одна з них називалася «Чортополох». Її завданням було запровадження агентури в українські діаспорні представництва у західному світі. Операція під назвою «Кросворд» мала відношення до керівників Організації Українських Націоналістів: радянські спецслужби намагалися розколоти та внести розбрат у діяльність ОУН.
Чому для російських лібералів так небезпечна справжня історична пам’ять України? Чому вони, як і раніше, приховують факти про Ярослава Стецька, так само, як про Звіада Гамсахурдіа та Джохара Дудаєва, відносячи їх і тих, хто про них говорить, до категорії «сумнівних», «токсичних», «радикальних»? У чому вони вбачають загрозу?
Загроза, на мою думку, є досить очевидною. Вони бояться розвалу імперії, знищення московської держави.
Проти України триває велика повномасштабна війна, але це і гібридна війна, в тому числі. А одним із елементів цієї гібридної війни є змішання світлого та темного, правди та не зовсім правди. Для наших ворогів дуже важливо, щоб не було таких чітких маркерів, як «борці за незалежність України», «борці за незалежність Грузії», чи Чечні, чи Татарстану, а щоб усе це розмити.
Тому я переконаний, що зараз треба більше акцентувати увагу і в Україні, і за кордоном саме на підтримку національно-визвольної боротьби поневолених народів і щодо цього Україна робить перші важливі кроки.
Розмовляла Інна Курочкіна
