Геннадій Іванущенко
Сьогоднішня геополітична карта світу нагадує тектонічні плити, що прийшли в рух. Поки увага Заходу прикута до лінії фронту в Україні, в іншому куточку «осі зла» – в Ірані – розгортається драма, яка має стати фундаментальним уроком для західної дипломатії. Йдеться про поневолені народи та їхню роль у демонтажі тираній.
Курдське питання в Ірані сьогодні – це не просто локальний конфлікт. Це модель, яка демонструє, чому Захід має переглянути своє ставлення до внутрішньої структури російської федерації. В Ірані курдські регіони традиційно є центром найбільш запеклого спротиву режиму аятол. Гасло: «Жінка, Життя, Свобода», яке сколихнуло світ, має курдське походження.
Чому це важливо? Бо поліетнічний фактор – це «ахілесова п’ята» будь-якої імперії: Тегеран, як і москва, тримається на жорсткій централізації.
Поневолені народи мають найбільшу мотивацію до боротьби і повалення тиранії, оскільки для них це питання виживання, а не просто зміни політичного курсу.
Проте Захід десятиліттями робив ставку на «ліберальну опозицію» в москві, ігноруючи національні рухи в Татарстані, Башкортостані, Чечні чи Калмикії. Це була не просто стратегічна помилка, а злочинна короткозорість, і курдський приклад в Ірані її підсвічує.
Нині, в умовах, коли американська сухопутна інвазія може зайти в клінч, може настати поворотний момент в політиці Заходу щодо імперій: від «збереження стабільності» до «деколонізації».
Це власне те, до чого десятиліттями закликав наших союзників і Антибольшевицький Блок Народів та інші організації: WACL, APACL. Те, до чого нині закликає Антиімперський Блок Народів.
Довгий час політика Заходу щодо росії базувалася на страху перед її розпадом. Мовляв, «краще один зрозумілий тиран, ніж десять невідомих держав з ядерною зброєю». Проте події в Ірані доводять: невирішене питання поневолених народів лише консервує агресію. Якщо народ позбавлений права на суб’єктність, він стає ресурсом для імперських загарбань.
Це має змінити політику щодо РФ. Захід має визнати, що РФ – це не монолітна держава, а тюрма народів. Підтримка національних рухів – це не «втручання», а підтримка прав людини.
Вільний Курдистан в Ірані або незалежні республіки Кавказу та Поволжя в РФ – це природні союзники демократичного світу, які будуть зацікавлені в мирі, щоб розбудити й розбудувати власну державність. Коли національні окраїни усвідомлюють, що їхні ресурси й люди використовуються для чужої війни (як це зараз робить кремль з бурятами чи тувинцями), режим почне тріщати зсередини.
Іран неможливо демократизувати, доки Тегеран пригнічує нацменшини. Так само росію неможливо зробити безпечною, поки вона залишається імперією.
Для західних держав це означатиме наступне.
Відмову від «москвоцентричності»: потрібно відкривати «офіси зв’язку» з національними рухами, а не лише з російськими емігрантами в Берліні.
Підтримку інформаційного мовлення: створення медіа мовами народів РФ (татарською, башкирською, ерзянською тощо), щоб протидіяти пропаганді «русского міра».
Санкції з урахуванням регіонів: стимулювання економічного сепаратизму через підтримку місцевих еліт, готових до розриву з москвою.
Фінансову підтримку існуючих у складі ЗСУ та створення нових збройних формувань поневолених москвою народів.
Усвідомлення економічної вигоди від рівноправного бізнесу зі звільненими від московської тиранії новопосталими державами. Саме вони, а не москва володіють безмежними природними ресурсами.
Отже, живемо в час сміливості, або її відсутності. Курдська боротьба в Ірані – це нагадування: неможливо побудувати стабільний світоустрій, ігноруючи прагнення мільйонів людей до Свободи. Тому Захід має припинити боятися «параду суверенітетів» у росії.
Тема поневолених народів – це «срібна куля» проти російського імперіалізму та його союзників у світі. Якщо Захід почне підтримувати право на самовизначення всередині РФ, війна в Україні закінчиться не «заморозкою», а ліквідацією джерела загрози.
Свобода не буває повною, доки вона належить лише обраним націям.
