Херсонський кравець-волонтер Олег Акимченков пережив окупацію, полон.
Почувається надзвичайно щасливим від того, що разом із земляками знову дихає повітрям свободи
11 листопада — рік відтоді, як Збройні сили України визволити Херсон від окупаційних російських військ. Як жителі цього обласного центру перебули восьмимісячну навалу ворога, як йому опиралися, з яким нетерпінням чекали рідної армії, і чим живуть нині – можна відчути з емоційного інтерв’ю, яке кореспондентові «Високого Замку» дав один з місцевих патріотів, непосидющий волонтер Олег Акимченков. Не буде помилкою сказати, що ця працьовита, залюблена в Україну, щира, відверта людина уособлювала рух опору, а зараз є одним із тисяч ентузіастів, які вдихають нове життя у сплюндровану окупантами Херсонщину.
Через вікно бачив усіх зрадників, які ходили в окупаційну комендатуру
— 12 місяців тому ваше рідне місто визволили від росіян, від окупантів…
— Ні-ні, не від росіян! Від рашистів і піда…ів! Жаль, що не можете повністю відтворити друге моє слово.
— Бачимо, вас переповнюють емоції, спричинені війною. А як ви жили до неї? Чим займалися?
— Мене звати Олег Акимченков. Все життя я чомусь був росіянином за національністю. А спілкуватися з вами буду українською — вчуся добре розмовляти нею. Зі школи пам’ятаю Шевченкові рядки:
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом…
Колись я подивився, де народився мій тато — у Брянській області, за 30 км від кордону із Сумщиною, Чернігівщиною. Це тоді була Україна. Тож я дуже радий, що жодного відношення до росіян не маю…
Мені зараз повних 57 років. Приватний підприємець — дизайнер-стиліст одягу. Від 1984 року до нинішнього дня займаюся його пошиттям і ремонтом. Маю свої салони-ательє у Херсоні. Перша моя спеціальність — кравець верхнього чоловічого одягу. У мене три вищі освіти, зокрема, економічна. Є маґістром у сфері державної служби і місцевого самоврядування. Був депутатом Херсонської міської ради у 2006-2015 роках від партії «Батьківщина».
— Де вас застала російська окупація?
— У Херсоні. Коли розпочалася велика війна, ми, поки не прийшли рашисти, організували охорону міста. Протягом березня-квітня 2022-го займалися доставкою гуманітарних вантажів за маршрутом Херсон — Снігурівка — Миколаїв. На Пасху цю дорогу закрили. Від червня разом зі свою командою я почав їздити за гуманітаркою по дорозі Херсон — Олешки — Василівка — Запоріжжя (загалом було 24 таких рейсів). Привезену їжу, речі першої потреби, ліки роздавали бабусям…
Живу я в центрі міста, тому через вікно бачив усіх зрадників, які ходили в окупаційну комендатуру.
— Кажуть, ви побували у полоні окупантів…
— 5 серпня минулого року вони забрали мене до себе, у розташування одного з пансіонатів. Там я пробув 71 добу. Двоє моїх друзів досі знаходяться «на Луб’янці» у москві. А мене, можна сказати, врятував Бог. Перед затриманням я встиг викинути свою сумку — тож ніякого компромату окупанти на мене не знайшли. Через брак доказів мене 15 жовтня випустили. Дочекався визволення Херсона, зустрів наших. Зараз продовжую займатися волонтерством, раз у три місяці привожу гуманітарні вантажі з Польщі. У мене з другом є свій фонд допомоги херсонцям. Після визволення рідного міста відновилася робота мого ательє.
— Херсон дуже близько до Криму, звідти рашисти завдали одного з головних ударів…
— Ми ще раніше знали, що насувається біда. Якось до знайомої жіночки подзвонив її друг і сказав, що війна розпочнеться у лютому, між 17-25 числом. А під ранок на 24-те нам хтось подзвонив і повідомив: почалося! Сказав, що російські танки вже підходять до Олешок…
26 лютого ми, прості херсонці, чоловік десь з півтисячі, зібралися біля мерії, щоб вирішити, як будемо охороняти місто. Херсон розділили на десять секторів. Мені для контролю дістався центр, бо я там жив.
— Охороняли від кого? Від диверсантів?
— Від наркоманів, злодіїв, мародерів та всякої іншої «мразі». Організували допомоговий відділ, з’ясовували, кому потрібні хліб, молоко, ліки. Люди почувалися розгубленими — тому все необхідне ми їм довозили.
— А обласна, міська влада не почувалася розгубленою?
— Нікого не було. Не видно було ні поліції, ні СБушників, ні представників міської ради. Мер міста Колихаєв виявився зрадником. На місці крутився сумновідомий депутат Сальдо. Він знав, чому крутиться — зрадив Україну…
Хлопець з українським прапором стрибнув на російський бетеер…
— Кажете про свідомих херсонців, які організували захист міста. А чи знаєте таких, що виглядали ворога?
— Спочатку таких не бачили, вони ховалися. А потім з’явилися. Один з таких зрадників був і у нашій групі — санітар Даніїл. Він ще у нас у театрі співав…
— А як більшість херсонців зустріли окупантів?
— 1-2 березня рашисти вже були у Херсоні. Зустріли їх наші люди аж ніяк не з квітами і не з хлібом-сіллю. У місті відбулося з шість дуже потужних мітинґів. Військові рф (у них дещо інша специфіка спілкування з народом, ніж у силовиків) сприйняли це більш-менш спокійно, хіба що трохи постріляли у повітря, щоб ми розійшлися. А от коли заїхали феесбешники і представники російської ґвардії, розпочався терор і тиск. Ми бачили у натовпі і зрадників, і провокаторів. Люди пручалися, нападали на росіян. Один наш хлопець з українським прапором стрибнув на російських бетеер… Ми стримували відчайдухів, щоб вони не постраждали. Казали їм: не треба проявляти геройство — треба себе зберегти, щоб згодом принести якусь користь своїй Батьківщині, своєму місту.
У мене був діалог з одним із російських офіцерів, псковським десантником. Він казав: «Чого ви кричите? Он прапор український висить! Тут — Україна…». Запитую його: «А під чиїм протекторатом?» А він через маску шкіриться…
— За яких обставин вас заарештували?
— Це сталося під Василівкою. Рашисти полювали за моїм товаришем, який займався деякими цікавими справами. А ми з ним у той час були в одній машині, яка їхала за гуманітарною допомогою. Затримали його, а заодно і мене. Була наводка, хтось нас здав. феесбешники все про всіх знають. Якщо не знають, то дізнаються про це протягом 10 хвилин…
Зранку нас вивели з камери, одягли кайданки, на голову натягнули пакети — і повезли у Мелітополь. Трохи побили нас там палицями.
Звідти феесбешники доставили мене у Херсон, знову побили палицями, повісили на ґрати, годин десять на них провисів. Через шість днів мене перевезли в Олешки…
— У чому вас звинувачували?
— Не знаю. Жодних претензій мені не висловлювали. Нічого на мене не нарили… Тому більше не знущалися наді мною. А от іншим так не пощастило. рашисти їх жорстоко катували, щупи під струмом засовували їм у пах, били палицями. І вбивали людей, топили їх у річці. Все це було.
— Як вдалося вийти з полону?
— У те, що це сталося, ніхто не міг повірити. А я знаю, що це Бог мені дав свободу. Нас викликали, вимагали написати заяви, що претензій до них не маємо, після чого сказали, що ми — вільні.
Я поїхав додому. Більше мене не діставали, не шукали.
У Херсоні ще залишилося багато симпатиків ворога
— Херсонці чекали на українську армію?
— Вони чекали на неї відразу ж після окупації! Кожний день, кожну хвилину. У Херсоні було і підпілля, і партизани. На стінах українські гасла писали. Синьо-жовті стрічки вішали. Я їх нашив п’ять тисяч штук і роздав людям, щоб рознесли.
Разом з іншими я зустрічав наших військових. Люди плакали, обнімалися.
Була ейфорія радості.
Ви не повірите: від того моменту, коли наші воїни увійшли у Херсон, на площу Свободи, нашим людям відразу стало дихати легше. У мене це відчуття було і раніше — коли з окупованого Херсону їхав за гуманітарною допомогою на вільну територію України. Тільки зустрінеш наших — на душі стає легко. Їдеш у зворотній бік, в окупований Херсон — на серці робиться тяжко. Ніби ж то повітря всюди одне і те ж — але оті разючі відчуття тебе переслідують.
— Херсон зараз вільний від рашистів. Але спокою ви не маєте…
— Звичайно, що тяжко. Але, знаєте, що я вам скажу: краще жити під обстрілами, але разом зі своїми людьми, і бути вільними — аніж жити без обстрілів, але з російськими поганцями…
— У вас не було наміру виїхати із прифронтового Херсона у більш спокійні місця в Україні?
— Мої рідні виїхали. Вони знали, що мене як волонтера можуть заарештувати — щоб потім шантажувати. А я вирішив не виїжджати. Знав, що рано чи пізно ЗСУ нас визволять.
— Це правда, що зараз шиєте одяг для наших військових?
— Я не шию — ремонтую його їм. І продовжую займатися волонтерською діяльністю.
— Вірите, що українська армія звільнить і лівий берег Дніпра?
— Звичайно! Без варіантів! Певно, що вона звільнить і всю решту окуповану територію України. На лівому березі є ті, що дуже чекають ЗСУ. Хоча є і такі, що не чекають.
— У Херсоні ще залишилися ті, що сумують за російським «триколором»?
— Їх дуже багато. Залишилися коректувальники вогню. СБУ працює над цим, ловить тих, хто працює на ворога.
— У першу річницю визволення Херсону від рашистів святкову чарку коньяку разом з друзями вип’єте?
— Звичайно. Але головне — не випити, а порадіти тому, що ми — вільні.
Іван Фаріон,
«Високий замок»
