Про важливість рідної мови.
Нещодавно я натрапила на фото 2019 року.
На ньому зображена зруйнована школа в місті Опитне Донецької області.
Розбиті вікна, потрощені шафки, підручники, розкидані на запиленій підлозі, мов беззахисні свідки російської агресії.
Позаду похилених книжкових полиць — яскрава стіна, на якій зображений справжній шедевр: діти у вишиванках обговорюють, імовірно, щось важливе, над ними літають різні птахи та в’ються гілки дерев, в центрі композиції — хліб і сіль, в одному кутку стоїть самотою церква, а в іншому — лелека з сумом споглядає на те варварство, яке відбувається в кімнаті.
Ворогу не здолати ідентичність і мову
Окрім символізму самого малюнка, вражає напис на ньому: «Учися, мій хлопче, відмінником будь, люби і поля, і діброви! І де б ти не був, де б не жив, не забудь своєї вкраїнської мови».
Ці слова Володимира Сосюри звучать особливо гірко і водночас уперто на тлі руйнувань школи. Вони, як кістяк того, що тримає нас живими, навіть серед руїн.
Російські окупанти можуть забрати стіни, книжки і навіть саму школу. Але вони ніколи не вирвуть те, що виросло в серці разом із першими українськими словами.
Себто національна ідентичність і мова — це те, що дає нам силу зберігати свою сутність, навіть коли немає колишнього рідного світу.
Багато українців опинилось за кордоном через варварську російську агресію, дехто вимушений жити в московській окупації. Всіх цих людей оточують чужинці, які говорять іншою мовою. У цій ситуації, мабуть, серйозним викликом є збереження власної ідентичності.
Втрата рідної мови, культури та традицій може призвести до розчинення в чужому середовищі, де почуття приналежності до своєї нації поступово стирається.
Для українців, які опинились за кордоном, зберегти зв’язок з Україною набагато легше: вони мають доступ до українського інфопростору, можуть спілкуватися рідною мовою та підтримувати культурні традиції у своїх спільнотах.
Мова і культура у тимчасовій окупації
Проте для тих, хто живе в окупації, зберігати цей зв’язок набагато складніше. В умовах, коли люди відрізані від українських інформаційних потоків і перебувають під постійним тиском окупаційної влади, плекати рідну мову та культуру — це не просто виклик, а справжня боротьба.
Ба більше, говорити українською на окупованих територіях навіть дуже небезпечно, особливо коли навколо ходять озброєні росіяни.
Та навіть попри це, є ті, хто продовжує боротися за свою мовну та культурну ідентичність. Наприклад, мене особливо вразила історія підлітків, які в окупації створили підпільний книжковий клуб, щоб обговорювати українські твори. Вони збираються у квартирі, зашторюючи вікна та перевіряючи, чи немає нікого біля вхідних дверей.
Число учасників клубу обмежене — не більше трьох осіб. Надто велика кількість може привернути увагу окупантів.
Окрім ризику бути викритими, є ще одна проблема — знайти самі книги, адже у місті, де живуть підлітки, окупанти вилучили та знищили майже 200 тисяч українських творів.
Тому молодь користується онлайн-версіями, видаляючи історію пошуку після цього, адже окупаційна влада може вилучити смартфони та комп’ютери для перевірки на «екстремістський» контент.
Особливо цінною для підлітків є поезія Лесі Українки. Цікаво, що саме вона писала: «Хто визволиться сам, той буде вільний». Ці слова влучно передають важливу істину: справжня свобода приходить лише через особисті зусилля, вибір, внутрішню силу та відстоювання себе і своїх цінностей.
Тортури за мову у російському полоні та дієве українське підпілля
Говорити рідною мовою, навіть попри заборони та засудження з боку чужинців, — чи не є це справжнім проявом свободи? Прикладом відстоювання власної ідентичності також може бути зв’язківець з Одещини Олександр Дюжиков, який пережив тортури російського полону.
В інтерв’ю «Суспільному» він розповів, що особливу лють в окупантів викликала саме українська мова. Йому казали: «Ти ж одесит, ти ж вмієш російською говорити», проте він рішуче продовжував спілкуватися рідною мовою, навіть попри те, що зазнавав за це систематичних побиттів.
Нині боротьба за збереження української мови, культури стала глибоко людським актом спротиву за особисту національну гідність. Доказом цього також можуть бути рухи опору «Жовта стрічка» та «Зла Мавка», які діють на окупованих росією територіях.
Завдяки учасникам українського підпілля у Криму, Донецькій, Луганській, Запорізькій, Херсонській областях палають російські прапори, а окупанти щодня бачать символи спротиву на вулицях міст.
Активісти, попри небезпеку, вивчають українську мову, спілкуються нею в побуті, поширюють синьо-жовті прапори та наліпки, бережуть вдома вишиванки та чекають на повернення українських визволителів.
Це показник того, що люди досі не зламалися і сміливо боронять свою ідентичність перед обличчям ворога.
Доказом того, що люди не готові відмовлятися від української мови на окупованих територіях, є також той факт, що росіяни відкривають «Центри популяризації російської мови» та ретельно відстежують, щоб діти відвідували саме російськомовні школи. Це свідчить про страх окупантів перед силою української ідентичності.
Примусове нав’язування російської мови — це визнання того, що вільний вибір людей залишається не на боці московитів. Згідно з російськими джерелами, в тимчасово окупованому Запорізькому регіоні в початковій школі 46% батьків обрали мову навчання українську.
Це половина з тих, хто вже перебуває в окупації майже третій рік. Це доводить, що люди продовжують триматися за рідну мову.
Де зберігається мова, там залишається опір
Тому не дивно, що для кремля російськомовна політика дуже важлива, адже контроль за мовою — це контроль за свідомістю. Мова — це не лише засіб спілкування, а й носій історії, культури та пам’яті народу.
Там, де зберігається мова, — залишається опір. Тому боротьба за право говорити українською на окупованих територіях — це не просто питання культури чи спілкування, це питання свободи і самозбереження народу.
Це розуміла і вчителька української мови з Бердянська Ольга Ніколаєва. Вона три місяці прожила в тимчасовій окупації, та, попри тиск російських військових, розмовляла з ними тільки українською мовою. А під час евакуації вивезла український державний стяг, який росіяни викинули.
Подібну історію пережила вчителька Тетяна Коробоненко з Херсонщини, яка під час окупації також не ховалась зі своєю мовою перед росіянами і навіть проводила онлайн-уроки української для своїх учнів.
Вона ховала свою бібліотеку в підвалі, щоб зберегти українську літературу від знищення. А в перший день повномасштабної російської війни готувалася до тематичного уроку — дня народження Лесі Українки.
Також усі ми пам’ятаємо перші дні великої війни, коли українці почали змушувати підозрілих людей вимовляти «паляниця» або інші кодові слова для перевірки.
Окрім того, що це допомагало відрізнити російських окупантів від українців, це також довело, що мова є невидимим кордоном, захистом та зброєю перед впливовим чужинцем.
Поки ми говоримо своєю мовою, ми тримаємо кордон, і не лише в географічному сенсі, а й у сенсовому. Кожне слово українською мовою, кожен вислів і кожна розмова — це акт спротиву.
Це відмежування від окупантів, від нав’язаних чужих культури і мови, які завжди були і є інструментами колонізації й асиміляції.
Зараз багато громадян, імовірно, усвідомили це, саме тому в Україні зросла частка людей, які спілкуються українською мовою в повсякденному житті.
У 2021 році цей показник становив 64%, а у 2022-му зріс до 71%, свідчать результати опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.
Водночас рівень вживання російської мови знизився майже на 10%. Це доводить, що більшість українців нарешті почали боронити своє право бути собою.
Я є, ми є!
Коли валяться стіни шкіл і розлітаються сторінки підручників, залишається тільки те, що не можна розбити ворожими снарядами, — пам’ять, мова, відчуття причетності до свого народу.
Серед уламків і тиші, де, здавалося б, усе має замовкнути, лунає вперте «Я є!». І це «Я є!» звучить українською. Так залишається найголовніше, до чого не дотягнеться жодна ворожа московська рука, — здатність серця пам’ятати своє українське ім’я.
І це ім’я — «Я — українець! Я — українка!» ми пронесемо крізь усі темні часи, аби потім знову вимовити його вголос — вільно і без страху.
Зберігати себе в чужому світі або під окупацією — означає боротися не тільки за власне життя, а й за право бути тим, ким ти є. Українська мова перетворюється на подих, на жест непокори, на молитву про незнищенність.
Це не просто слова — це життєдайний ланцюг пам’яті, який тягнеться від предків і не дає нам загубитися серед чужинців.
Боротьба, опір московським варварам — не тільки зі зброєю в руках, а й зі словом на вустах. Мова, яка вижила в тиші заборон і під дулами автоматів, ніколи не буде знищена.
І кожен, хто, попри страх і небезпеку, обирає говорити українською, вчити свою дитину української пісні, вишивати український рушник, — творить ту саму непереможну Україну, яку неможливо стерти ні вогнем, ні залізом.
Олександра Совотєєва,
студентка IV курсу факультету журналістики Львівського національного університету
імені Івана Франка
«Україна молода»
