Тривалий час складалося враження, що Пекін визначився із своєю позицією стороннього спостерігача, який у питанні війни росії проти України і далі залишатиметься поза грою. Так було до моменту, поки не зʼявилися так звані мирні ініціативи щодо вреґулювання ситуації навколо України. До висловлених принципів можна ставитися по різному. Проте, позиція Китаю як ґлобального гравця, як постійного члена РБ ООН, як ядерної країни та однієї з найвпливовіших країн світу заслуговує на особливу увагу.
По змісту ініціатив очевидно, що цей документ не можна вважати спільною позицією Пекіну та москви, оскільки містить принципові положення (що однак, легко пояснюється тим, що ініціатива має містити пункти, які б були привабливими для України та стали своєрідною наживкою) – це і повага до принципу територіальної цілісності, і ядерна безпека, і заклик припинити обстріли цивільної інфраструктури (однак, маємо також чітко усвідомлювати, що росія добре відома своїми вміннями перекручувати навіть найбільш принципові речі). Водночас, є також моменти, які відверто збігаються з стратегічним баченням кремля – нерозширення безпекових альянсів, відмова від менталітету холодної війни, відмова від односторонніх санкцій. У такому підході ми бачимо ширший контекст та наміри Пекіна, в першу чергу, крізь призму Тайваня.
Так, вочевидь є сенс розглядати позицію Пекіна у комплексі з політикою дружби «без меж» між Китаєм та росією. І саме цей контекст змушує нас і союзників з підозрами ставитись до ініціативи Сі Цзіньпіна, адже у ґлобальному протистоянні, розпочатому повномасштабною аґресією кремля, вирішив відкрити карти (принаймні частково) додатковий (і чи не головний?) гравець, геополітичну вагу та значення якого не можна недооцінювати. Донині не очевидно, скільки у китайському «рецепті миру» щирості, а скільки лукавства. Проте цілком зрозуміло, що Пекін діє прагматично і найперше захищає свої національні інтереси та просуває своє бачення ґлобального устрою (яке навряд чи влаштовує Україну). Маємо розуміти, що Пекін зацікавлений у послабленій росії (яка стає джерелом дешевих ресурсів і контрольованим голосом в міжнародних організаціях), і не виключено, що у розумінні Пекіна росія досягла достатнього послаблення, щоб виступити з відповідними мирними ініціативами та зіграти на руку росії, ініціювавши переговори та, відповідно, замороження конфлікту, чого так прагне москва. Тим паче поразка росіі не в інтересах Пекіна, оскільки це значною мірою підриває плани самого Китаю на майбутнє домінування. Однак, якщо Пекін зголосився грати у серйозну гру, то треба грати. Китай має розʼяснити всі деталі своєї ініціативи і підходів, а головне – яким він бачить алгоритм відновлення миру. Можливо у цьому словесному спаринґу арґументів «за і проти» щонайменше, вдасться втримати Пекін від більш «активної» підтримки москви, зокрема від летальних поставок, про що останнім часом активізувалися дискусії, як і додатково підкреслити деструктивність ядерних погроз росії для позицій самого Китаю.
Згідно із повідомленнями засобів масової інформації, ближчим часом лідер Китаю Сі планує здійснити візит до москви. Безперечно, «українське питання» як складова ширшого протистояння Китаю та росії із демократичним світом стане одним з головних питань порядку денного зустрічі Сі-путін. Після цього слід очікувати на кристалізацію спільних стратегічних підходів Пекіну та москви до вреґулювання питання України та формування спільної позиції у діалозі із Заходом. Залишатись осторонь цього процесу для України дуже небезпечно та недалекоглядно.
Для того, щоб залишитись суб’єктом, а не об’єктом ретельно зрежисованої партії у форматі Сі-путін, Україна має нав’язати Пекіну свою дипломатичну гру. Так, певний важливий час було втрачено, бо, на жаль, китайський напрямок був несправедливо недооцінений.
Це і необґрунтована тривала відсутність українського посла, і різка популістична риторика на адресу китайського керівництва, і дилетантські ігри у «привітай-не-привітай», і фактичне замороження механізмів двосторонньої співпраці, які життєво необхідні в часи жорстокої боротьби за виживання української держави.
Водночас, час на державницьке лідерство та відповідальні рішення все ще є. Згаяне треба надолужувати у турборежимі.
Що робити?
– Для України оптимальним алгоритмом контактів за участю Сі є організація результативного та відвертого діалогу по лінії Зеленський – Сі (найкраще наживо, а не відеоформаті) до візиту китайського лідера до москви. Сі мав би їхати до москви з київським наративом, а не навпаки.
– Якщо ж таку зустріч не вдасться організувати перед московським вояжем, варто невідкладно відрядити уповноваженого посланника від Президента України до Пекіну для змістовного обміну думками та координації позицій з дипломатичним оточенням лідера Китаю.
– Китай зголосився вступити у конфлікт між Україною та росією, поки що у якості миротворця. Наше завдання – по максимуму використати ініціативу Сі та не підштовхнути Пекін пристати на бік кремля.
І наостанок. Всі звернули увагу на т. зв. миротворчу ініціативу Китаю щодо України. Проте поза увагою пройшла інша, можливо, навіть більш серйозна заявка Китаю – Ґлобальна безпекова ініціатива Сі, концепція якої була оприлюднена за кілька днів до позиції щод України. Насмілимося стверджувати, що перший документ є повʼязаним із другим, тоді як обидва спрямовані на те, щоб спробувати утвердити Китай в світі у новій якості. Замахнувшись на лідерство у питанні України, Пекін прагне проштовхнути і свою концепцію ґлобальної безпеки, вбачаючи в українському кейсі своєрідний трамплін. Використати енерґію та потенціал Китаю в інтересах України – завдання не тривіальне, але цілком можливе за умов системного підходу на засадах єдності дій Києва. Водночас, серйозність затіяної Китаєм гри вимагає також активного діалогу і координації із Заходом – будь-який діалог з Китаєм має бути достатньо транспарентним та не залишати ніяких можливостей для різночитань.
