Прочитала, що московський генерал вручив Дмитру Табачнику, колишньому міністру освіти України, медальку учасника СВО. Ну, і посміялась від душі. Бо згадалося, що при всьому його злому генії, а він справді талановитий мерзотник, була у нього така дивна дріб’язковість. Неконтрольована, прямо клептоманська тяга до політичної біжутерії (термін не мій, це перл Ліни Костенко) — незаслужених звань і нагород.
Відверто передерті кандидатська і докторська, прости Господи — академік, орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, орден Ярослава Мудрого, заслужений діяч науки і техніки… Ну, тренд зрозумілий…
А сьогодні подумалось… Нічому людину життя не вчить. Колись, схоже, саме це і коштувало йому найвищої в його біографії посади. Тоді в Києві говорили, що це Кучма працює Президентом в Адміністрації Табачника. Міра його впливу була нечуваною. Але навіть у Кучми впала планка, коли він дізнався, що до всіх докторів-академіків-заслужених Табачник намалював собі ще й звання полковника.
Йому сходили з рук дикі речі. Він вигнав геніальну Аду Роговцеву з театру, щоб примою там царювала його бездарна дружина. Він прикрашав стіни Адміністрації шедеврами, виписавши їх з українських музеїв. А потім в музеї поверталися не ориґінали, а копії. Але ніхто не наважився поставити його на місце. А оце бажання видати себе ще й за військового — саме це і стало причиною падіння. Йому подобалось публічно принижувати. Упиватися владою і безкарністю. Пригадую, як він кричав на засіданні комітету на якогось чиновника. Гаркнув, щоб той встав, коли говорить «перед депутатами». У бідолахи попадали документи з рук, бо руки трусились. Було боляче на це дивитись.
В освіті він накоїв багато біди. До його рук прилипали цілі корпуси і гектари земель вузів. Переписувалися підручники історії, в тому числі заради того, щоб нагріти на цьому руки. Українців стравлювали між собою як «східняки і галичани, бо це ж різні цивілізації». Але найгірше, що по ньому залишилося — ось це совкове нестримне бажання мати диплом, не маючи знань і вмінь.
В березні 2024 Табачника засудили заочно до 15 років за державну зраду. Це пройшло непоміченим, хоча що-що, а вирок — явно заслужений. Але йому виявилось мало, прям як в Пушкіна про золоту рибку. І в його колекції медальок з’явилася ще одна — учасника СВО. Незаслужено, бо ж не воював.
І ніхто з його підлабузників не здогадався і не підказав… що тепер це 100% підтвердження того, що він — комбатант. А значить — законна ціль для наших збройних сил і підпілля. Убогість — вона така.
«Хвиля Десни»,
Леся Оробець
