Професор Тарас Гунчак з Чатема, штат Нью-Джерсі, помер 1 липня 2024 року у віці 92 років. Професор Гунчак залишає незабутнє враження та глибокі спогади для багатьох – для тих, хто називав його чоловіком, батьком, братом, дідусем, дядьком, другом, вчителем, тренером та наставником. Він також залишає після себе значний особистий та професійний внесок у підтримку боротьби України за державність, розвиток української політичної думки та популяризацію історичних та сучасних скарбів України. Історія життя професора Гунчака охоплює багато визначальних історичних моментів 20-го та 21-го століть та є втіленням добре прожитого життя.
Тарас Гунчак народився 13 березня 1932 року в родині Марії та Григорія Гунчака у Старому Місті, передмісті Підгайців, Тернопільської області, Україна. Влітку 1944 року він та його родина покинули Старе Місто у подорож, яка зрештою завершилася в Німеччині – родину та інших мешканців села відправили до Вільсбібурга, приблизно за 66 км від Мюнхена. Він не відвідував Україну знову майже півстоліття.
У травні 1949 року родина Гунчак вирушила у подорож до Сполучених Штатів на військово-транспортному кораблі «General Jumper». У Сполучених Штатах Тарас почав навчання у середній школі, а також все життя присвятив себе громадській діяльності. Зрештою, він та його родина прибули до Нью-Йорка, де Тарас Гунчак отримав ступінь бакалавра та магістра в Університеті Фордема. Його роки у Фордемі були сповнені поєднанням захисту українських інтересів в університетській системі та участі в багатьох позакласних заходах в українській діаспорі – волейбол та настільний теніс у спортивному клубі на 8-й вулиці, спів з «Думкою», часті зустрічі в «Лисі Микиті». Цей час був перерваний лише 18-місячною службою в армії США.
У 1958 році Тарас прибув до Відня, щоб продовжити навчання у Віденському університеті; основним курсом навчання була історія зі слов’янською філологією як другорядним. Після жорсткої суперечки з професором щодо необхідності розрізняти Московію та Росію від Русі та України, він залишив кафедру слов’янської філології та вступив на кафедру новітньої європейської історії. Роки у Відні також були сповнені активізму. За словами професора Гунчака, найцікавішою була «акція 1959 року проти комуністичної пропаганди, яка мала відіграти важливу роль на всесвітньому конгресі комуністичної молоді, що проходив у Відні. Мене попросила взяти участь у цій акції американська організація……. Протягом майже півроку я організовував різні групи, і нам вдалося протистояти брехні, яку комуністи хотіли поширювати…… До кінця тижневого конгресу мені повідомили, що комуністи знають, що саме я організував кампанію проти їхньої пропагандистської кампанії, і заради моєї безпеки я мушу негайно покинути Відень…..».
До травня 1960 року він отримав ступінь доктора східноєвропейської історії. Після повернення до США він почав читати лекції в Університеті Рутгерса, де також обіймав посаду директора програми східноєвропейських та радянських досліджень, завідувача історичного факультету та члена Сенату Університету Рутгерса. Після 44 років роботи в Університеті Рутгерса він вийшов на пенсію у 2004 році. Його було названо почесним професором та введено до Зали слави Рутгерса. У 1991 році він обійняв посаду професора в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. У 2013 році він отримав почесний докторський ступінь у Національному університеті Києво-Могилянська академія. Його академічні досягнення доповнювалися його лідерством у спортивній сфері. Він створив та координував чоловічу волейбольну програму в Рутгерсі-Ньюарку. Його команда, яку описують як «сповнену талановитих гравців українського походження», виграла чемпіонат Східного узбережжя та посіла друге місце на чемпіонаті Національної асоціації міжвузівської легкої атлетики.
Великий корпус наукових праць професора Гунчака зосереджений на історії України 20-го століття, включаючи історію російського імперіалізму, де він описав Сталіна та його послідовників як тих, хто «будував свою імперію на кістках мільйонів невинних жертв» під час Голодомору. Він став головним редактором журналу «Сучасність», щомісячного журналу з літератури, перекладу, мистецтва, історії та політичних, соціальних та економічних справ. Коли Україна здобула незалежність, він переніс видання до Києва.
У центрі життя професора Гунчака була любов до української незалежності, спадщини та культури та відданість їм. Він був активним у Нью-Йоркському пласті; він організовував численні конференції, завжди зосереджені на поширенні точної та коректної інформації про Україну; він брав участь в академічній діяльності, зокрема в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка та Українській Вільній академії наук; він очолював багато зусиль на підтримку українських дисидентів.
Чорнобильська трагедія у квітні 1986 року призвела до створення Фонду допомоги дітям Чорнобиля, професор Гунчак відіграв важливу роль у його створенні та управлінні. У міру того, як Україна рухалася до незалежності, професор Гунчак провів значну кількість часу в Україні, плавно переходячи між політичною, соціальною та людською взаємодією. Він був присутній для нащадків та записував для них свої спостереження очевидців про історичні події. Покидаючи Україну в грудні 1991 року, він написав: «…Я не можу спокійно писати про це. Це принесло українській нації те, чого вона чекала поколіннями, за що тисячі віддали своє життя – за незалежність. Нарешті їхня воля здійснилася – Україна стала незалежною та суверенною державою». Свої думки він висловив у книзі «Мої мемуари; життєвий шлях через Другу світову війну та різні історичні події 21 століття».
Любов професора Гунчака до родини була незмінною протягом усіх років. 19 серпня 1961 року він одружився з Олею Карпенко, яка пережила його разом з їхніми синами, онуками та великою родиною.
Вічна пам’ять
