Тернопіль. Щодня двічі проходжу повз храм святих Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії. Чому повз храм проходжу? Бо мені так дорога лежить: до маршрутки. Колись у маршрутках я чула людей. Я записувала їхні розмови, суперечки, життєві історії. Зараз я не чую нічого, окрім страху одних і безтурботності інших.
Інших — більше. Їм нічого не муляє, їх ніщо не тривожить аж настільки, щоб перейматися війною. Ця зупинка маршрутки — їхня. Вона навпроти їхнього храму. В якому вони моляться за припинення війни. Братовбивчої…
Щось пояснювати їм немає сенсу. Храм віри в істінноє православіє, надії на єдінство славян і любові до підміни понять і цінностей поставив тверду прошивку у мізки парафіян. До розуму там не достукатись навіть словами божественної мудрості. Вони щиро переконані, що ходять до української церкви. І так само щиро вважають, що в християнстві має бути одне стадо і один пастир.
Про те, що стадом вони вже є, а пастир їхній служить зовсім не Богові і веде їх зовсім не до Бога, вони не повірять. В цих людях їхня церква знищила не лише критичне мислення, а й національний імунітет. І виховала сліпу покору та всеохопне сприйняття усього, що проголошене з амвону. Їм не доведеш, що бути православними християнами можна по-іншому. Як і того, що їхні пожертви — це кулі в спину українських бійців.
Більше того: останнім часом до храму періодично стрибають на милицях і самі поранені бійці. Вони тепер – не під забороною, головний пастух стада в Україні О’Нутрій, зціпивши зуби, дозволив, навіть, відспівувати їх в храмах московського патріархату, якщо вони раптом загинуть від московської кулі і противляться цьому лише відверті попи-москвофіли.
Храм брехні і облуди. Там брешуть всі. Попи брешуть про єдино можливе спасіння душі через воцерковлення в моспархаті. Прихожани брешуть попам про дотримання суперстрогих канонів та приписів. Собі брешуть про те, що довіра попам – це і є віра в Господа. Чесні там — лише жебраки під брамою, вони сюди прийшли тупо по гроші. Переважно на бухло. Але це не зупиняє прихожан давати їм милостиню.
Років десять тому я дивилася на юних дівчаток під храмом і думала, що: як би не старалися попи, цим дівчатам жити у вільному світі, а отже: школа, університет, сучасні професії, колектив на роботі схилять їх до зміни світогляду. Я помилялась. У них не було власного світогляду. Із дівчат повиростали тридцятирічні бабиська, закутані в хусточки. Під хусточками – стійке переконання у власній – жертовній, звісно, православній правильності і ненависть до усього, що не вміщається у програму прошивки мозку. Ці жінки тепер водять до московської церкви власних дітей. Чоловіків майже всі вони переховують від ТЦК.
Днями підслухала розмову біля брами. Чоловікові однієї — вона родом з Почаєва, не пощастило: запакували п’яного в бус, до тями прийшов у казармі навчального центру. Але жінка спокійна, нічого страшного: перебуде на полігоні, а коли кинуть на передову, він знає як правильно здатися в полон. Батюшка в Почаєві навчив і сказав, що говорити при здачі – слова такі, спеціальні, типу код – тоді бити не будуть. Головне, щоб стріляв не прицільно, щоб не вбивав руских солдатів…
Подруга каже, що, якби руска ракета влупила по цьому храму, то людям би посвітліло в головах. Ні! Цим не посвітліє. Вирощені в духовних сутінках, не можуть сприймати світло. Воно для них – подразник, а не можливість, не шанс, не варіант іншого життя.
Так, батюшки їх навчають, що Христос – це світло для світу. Але, це світло їм подають дозовано, промінчиками. Ось — промінь різдвяної зірки, ось — стрітенська свічечка, ось — благодатний вогонь з Єрусалиму. І цього досить. Досить євангельських променів світла для стада, далі — опромінення пропагандою аж до ракових пухлин на свідомості, совісті та елементарній людській гідності.
Я не знаю рецептів виходу з цієї духовної пастки. Та їх, мабуть, і ніхто не знає. Єдине що можу сказати: як на десятий рік півтисячолітньої війни з росією позиція влади – очікування переходу громад моспархату в ПЦУ разом із батюшками – це не позиція, а поза. І пролонгація існування руского міра всередині країни, а отже: подальше існування сепаратизму, як явища та культивування не лише тоталітарного культу, а й ситуації, яка загрожує національній безпеці.
Бо елементарно: поки влада дбає про власні рейтинги, батюшки виховують нове покоління духовних рабів, а навідники російських ракет вдосконалюють навички.
Любов Бурак,
«Хвиля Десни»
