Протягом багатьох років я користувався кожною нагодою, щоб закликати Європейський Союз та його держави-члени більше інвестувати в оборону. Коли президент росії владімір путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну, я неодноразово запитував (як член Європейського парламенту), які ще докази нам потрібні, щоб визнати загрози, що стоять перед усією Європою. Що б ми, європейці, робили, якби нашій безпеці загрожувала небезпека, в той час як наш найближчий союзник, Сполучені Штати, був би зайнятий іншими справами?
Сьогодні ми стикаємося саме з такою ситуацією. Офіційні особи США відкрито заявляють, що вони не мають наміру присвячувати більшу частину свого часу або ресурсів вирішенню того, що вони вважають європейськими проблемами. За словами державного секретаря Марка Рубіо, у США є “інші пріоритети, на яких варто зосередитися”.
Я згоден. Ґлобальна наддержава має ґлобальну відповідальність, і кількість гарячих точок, які можуть вимагати уваги американського уряду, здається, тільки зростає. На додаток до викликів у Західній півкулі, нестабільності на Близькому Сході та серйозної напруженості у відносинах між двома ядерними державами – Індією та Пакистаном – існує також першочергова мета переосмислення відносин з Китаєм. Більше того, згідно з офіційною доктриною планування Міністерства оборони США, Америка більше не може вести більше однієї великої війни одночасно.
Нова американська адміністрація чітко висловлює свою позицію. “Ми зібралися тут сьогодні, щоб прямо і недвозначно заявити, що суворі стратегічні реалії заважають Сполученим Штатам Америки зосередитися в першу чергу на безпеці Європи”, – заявив міністр оборони Піт Геґсет у Брюсселі в лютому цього року. А віце-президент США Дж. Д. Венс був ще більш відвертим, заявивши, що “вся інфраструктура безпеки Європи… субсидується Сполученими Штатами Америки”, хоча ні Європа, ні Америка не зацікавлені в тому, “щоб Європа була постійним безпековим васалом Сполучених Штатів”. Сам президент Дональд Трамп неодноразово звинувачував Європу в тому, що вона “годується на халяву” і “користується перевагами” США.
Європейцям може не подобатися те, що ми чуємо, але ми не можемо вдавати, що не чуємо цього. Ми повинні бути готові до того, що США вмиють руки не тільки від України, але навіть від Європи. Сильві Кауфманн з “Le Monde” нещодавно стверджувала: “Готуватися до найгіршого – безпечніше, ніж сподіватися на краще”. Ми можемо і повинні робити і те, і інше – сподіватися і готуватися. Довіряй, але перевіряй.
Відтоді, як Трамп оголосив про свою кандидатуру на посаду президента у 2015 році, існують дві школи думок щодо інтерпретації його слів. Одні стверджують, що ми повинні сприймати його серйозно, але не буквально, тоді як інші закликають нас робити навпаки: ставитися до нього буквально, але не завжди серйозно. Я вважаю, що найбільш розумний і гідний підхід – ставитися до всього, що говорить президент США, і буквально, і серйозно.
З огляду на нинішній стан світу, це означає, що Європа стоїть перед екзистенційним вибором. Ми можемо увійти в ґлобальну гру об’єднаними, як важковаговий конкурент, або ми можемо приректи себе на марґіналізацію.
Багато вже зроблено для того, щоб стати суперником у важкій вазі. З 2016 року – якраз перед першим терміном Трампа – члени НАТО, за винятком США, збільшили свої щорічні витрати на оборону на 98%, з $255 млрд. до $506 млрд. Більше того, після трьох років війни путіна проти України ЄС та його країни-члени продемонстрували готовність витрачати ще більше і застосовувати більш спільний, раціональний та ефективний підхід до оборонного планування та закупівель. Нова спільна оборонна угода між ЄС та Великою Британією є ще одним кроком, що демонструє цю нову стратегічну солідарність.
Стримування росії не виходить за межі наших можливостей. Нам не потрібно зрівнятися з військовими можливостями США; скоріше, нам просто потрібно достатньо, щоб змусити путіна переглянути свої шанси на перемогу в конфронтації з об’єднаною європейською спільнотою демократичних національних держав.
Народи Європи чітко вимагають, щоб ми розробили оновлену європейську оборонну політику. За даними Єврокомісії, 71% громадян ЄС вважають, що блок повинен зміцнити свою здатність виробляти військову техніку, а 77% підтримують спільну політику оборони і безпеки. Це дає європейським лідерам мандат думати і діяти сміливо.
Але скільки часу знадобиться для відновлення миру в Україні та стабільності в Європі? Я вважаю, що ми повинні діяти, виходячи з трьох припущень.
По-перше, ми повинні розглядати це як війну колишньої імперської метрополії проти того, що вона вважає бунтівною колонією. Історія свідчить, що колоніальні війни зазвичай тривають близько десяти років. Все, що триває менше, слід розглядати як бонус.
По-друге, ми повинні визнати, що для того, щоб країна-загарбник почала добросовісні переговори, вона повинна зробити висновок, що вторгнення було помилкою. Вона повинна визнати, що витрати на війну і утримання колишньої колонії в підпорядкуванні є більшими, ніж будь-які вигоди, які вона може принести. По-третє, з огляду на вищесказане, ми повинні пам’ятати, що колоніальні війни зазвичай закінчуються іншими лідерами, ніж ті, хто розпочинав бойові дії.
Так, посилення європейської обороноздатності при одночасній підтримці України коштуватиме грошей. З початку аґресивної війни росії ЄС та його держави-члени надали понад 165 мільярдів доларів на підтримку України та її народу. Це значна сума, але вона все ще становить менше 1% від сукупного ВВП країн-членів ЄС (близько 19 трильйонів доларів). Ми, безумовно, можемо зробити більше.
І, зміцнюючи обороноздатність Європи, ми не повинні випускати з уваги, чому ми це робимо: ми діємо заради нашої власної безпеки, не для того, щоб підірвати трансатлантичні відносини, а для того, щоб їх покращити. Щоб уникнути стратегічної дилеми, ми, європейці, повинні бути здатні допомогти США захистити своїх союзників, взявши на себе справедливу частку тягаря безпеки.
Фото: «Новинарня»
Радослав Сікорський,
міністр закордонних справ
Польщі, «Українська правда»
