…Відлітають сірим шнурком Журавлі в вирій…
1 березня 2024 року відійшла у вічність людина, яка пережила Голодомор, і яка проживала в Едмонтоні, Альберта. Леонід-Микита Коровник або «Ліо», як його багато знали, народився в 1930 році в Почино-Софіївці, Дніпропетровськ, Україна.
Леонід провів раннє дитинство у жахах Голодомору, але Господь подарував йому життя і він вижив. Все своє життя він присвятив тому, щоб бути воїном за віру і за правду. Він не тільки вижив, але й процвітав і переміг численні виклики, які перетинали йому життєвий шлях.
Його перші спогади є про боротьбу та горе, яких зазнала його родина в «комуністичному раю», який був накинений на українській народ після Першої світової війни. В автобіографічному есе, опублікованому 2022 року в Едмонтоні, Леонід розповідає, як бажання вижити заставляло його родину працювати в неймовірно тяжких умовах, завжди під загрозою кари чи смерті з боку комуністичних начальників. Їхнє буденне життя було постійною боротьбою. Він описав так: «Голодомор підповзав як удав і до нашої рідні» і пожер багатьох.
Початок війни між нацистською Німеччиною та срср у червні 1941 року приніс нову боротьбу. Леонідового батька покликали до радянської армії. Через два роки, коли нацисти почали відступ, батько бачив можливість родині втекти. Леонід згадує батькові слова: «Як відступимо з фронтом, то чи буду жити чи не буду, але під комуністами не буду жити ні одного дня». Так родина Коровників розпочала невідомий, важкий шлях, щоб спасти себе і вийти на волю.
Як і тисячі інших родин, вони приєдналися до юрби народу, які шукали порятунку від комуністичного гніту та нацистського терору. Їхнє блукання було сповнене труднощами. Вони пройшли через українські Карпати, Румунію, Угорщину і, нарешті, до Німеччини, де надіялися знайти хоч трішечки спокою. Ця надія розвіялася, коли родина усвідомила, що їх чекає примусова репатріація до срср, певний квиток на смерть або ГУЛАГ. Щоб врятуватися, родина Коровників просто скочила з поїзда, який мав завезти їх до табору репатріантів. Завдяки добродушним місцевим людям, які надали родині притулок, Коровники спаслися.
В кінці, родина родина опинилася в таборі для переміщених осіб у Варнер-Казерне близько Мюнхену. Це був початок кінця жахливого кочового життя, яке принесла війни. У цьому таборі, як і в інших таборах для переміщених осіб, починалося українське культурне життя, для молоді була школа і можна було вчитися в українській гімназії. Усі мріяли імміґрувати до якоїсь демократичної держави і тому мати освіту і знання нової мови було обов’язковим. В українській гімназіії Леонід вперше почав вчитися про релігію. Це був предмет, з яким він не зустрічався у «радянському раю». Він почав відвідувати баптистську церкву, оскільки його мати походила з баптистів. Це якраз там він довідався про можливість імміґрувати до Канади та навчатися в Українському Баптистському Інституті в Саскатуні.
Наприкінці 1948 року Леонід Коровник вирушив ще раз у дорогу, але цього разу добровільно, з наміром здобути освіту і збудувати своє майбутнє в Канаді. Він прибув до Канади серед грізної зими, без відповідного одягу. Добрий місцевий віруючий чоловік довідався про скрутну ситуацію Леоніда і дав йому гроші на зимове пальто. Леонід не уявляв собі, що через кілька років цей добрий чоловік стане його тестем.
Студенти, з якими Леонід приїхав до Канади, вирішили переїхати до Торонто, де сподівалися кращих можливостей на працю та науку. Леонід працював фізично, вчився вечорами, щоб завершити середню освіту і щодня навчався в Торонтському Біблійному Коледжі. До 1955 року він закінчив навчання в коледжі, закінчив середню освіту і, найголовніше, став громадянином Канади. Додаткове благословення було, коли Ганя (Анна) Войтух прийняла його пропозицію одружитися.
Того ж року Українській Баптистській Церкві в Свон-Рівер, Манітоба покликали Леоніда на пастора. Через два роки Леонід та Анна одружилися й у 1958 році привітали на світ свою першу донечку. У 1959 році молоде подружжя переїхало до Саскатуну, де Леонід продовжив своє пастирське покликання і одночасно працював фізично. У 1963 році у них народилася друга дочка.
У 1965 році родина переїхала до Едмонтону, де Леонід служив заступником пастора Української Баптистської Церкви. Це тоді він розпочав свою перекладацьку діяльність. З Божою поміччю він переклав вісім томів релігійних книг, щоб матеріали були доступні українською мовою. Він надзвичайно пишався цим досягненням.
У 1970 році, як написав Леонід, “Бог подбав, щоб рід Коровників продовжувався і благословив нас народженням сина”. Через кілька років Леонід влаштувався на працю в Технологічний Інститут Північної Альберти (NAIT), де працював аж до пенсії у 1994 році.
У своєму біографічному нарисі Леонід признається, що захоплювався поезією і почав писати. З підтримкою свого друга та професора Альбертського Університету Яра Славутича, Леонід написав і опублікував два томи поезії у 2003 та 2012 роках. Ці твори були переважно християнського змісту, що відображало його покликання.
Леонід Коровник був поетом і письменником у душі. Він був надзвичайним майстром слів, і його пристрасть до слова, мови та вислову проявляється у багатьох його поетичних творах. Він міг писати на будь-яку тему, але писав про свою віру та свою українську спадщину.
Тематика його поезій часто торкає Україну та її історичну боротьбу за незалежність. В інших віршах Леонід вшановує Тараса Шевченка. У власних творах Леонід оспівує геніальність і вплив Шевченка на українську ідентичність.
Тема Голодомору є головною і найважливішою темою поезій Леоніда Коровника. Він писав про Голодомор, щоб вшанувати пам’ять про тих, які зазнали неймовірних мук і не вижили. Він був свідком Голодомору і хотів бути певним, що правда про цей Геноцид, над чим кремль так наполегливо працював, щоб стерти з пам’яті та історії, не пропала.
Двомовний переклад поезій Леоніда було видано 2022 року едмонтонським відділом Ліґи Українців Канади. «Я там жив, голодував, але вижив», « I lived there, hungered, but survived» — є двомовна збірка віршів присвячена жертвам Голодомору.
Вже багато років на щорічному громадському відміченні в Едмонтоні роковин Голодомору, Леонід читав один із своїх змістовних, зворушливих віршів. Він нагадував, що Голодомор — це не тільки історичний факт чи статистика; Голодомор — це людська катастрофа й терпіння, це пекельний злочин проти людства, якого наслідки не можна затерти. Сумно сказати, що, хоч багато віршів Леоніда були написані багато років тому, вони відображають страшні події, які відбуваються сьогодні в Україні.
Анна Коровник, вдова покійного Леоніда з яким прожила 66 років, сказала, що є чотири важливі слова, які описують її чоловіка. Перше — це віра, яка прекрасно представлена в його вірші «Contemplation» («Роздуми»). Друге – це відданість родині, дітям, онукам і правнукам. Третє —це вдячність за його прибрану Батьківщину, Канаду. І четверте – це тривала повага до своєї Батьківщини – України. Леонід живився історією України та її мовою, він надихався стійкістю українського народу.
Після відходу Леоніда Коровника, який пережив Голодомор, та інших подібних до нього, страхіття цього Геноциду крокує ближче до того, щоб повністю стати темою для підручників історії. Життєва історія, якою Леонід Коровник так щиро і щедро ділився з родиною, друзями, колеґами, школярами та багатьма іншими, була його свідченням про Геноцид українського народу. Мимо того, що Леонід Коровник був свідком цих жахів, його віра в Бога була непохитною, і його відданість справі збереження правди про Голодомор — безкомпромісовою. За життя, яке йому Бог подарував, він зробив дуже багато. Нехай з Богом спочиває!
Ліда М. Василин,
Ліґа Українок Канади, відділ в Едмонтоні
