Іван Бучко (1891-1974)
Фото із фондів ЛННБ ім. В. Стефаника
Навесні 1939 року греко-католицький єпископ Іван Бучко покинув рідну Галичину й вирушив у душпастирську подорож Південною Америкою. Мандрівка мала тривати 8 місяців, однак на батьківщину він уже не повернувся. Відтоді все життя єпископа було тісно пов’язане зі служінням українській діяспорі на різних континентах.
Молодий єпископ
Імовірно, сам Іван Бучко не бажав собі долі “архипастиря скитальців”. Він вивчав богослов’я у Римі, там отримав докторський ступінь, повернувся до Львова і став ректором Малої семінарії. Коли 1928-го Папа Римський Пій XI номінував його єпископом для українських еміґрантів у Канаді, відмовився. Через рік призначили єпископом-помічником Львівської архиєпархії. Тоді йому було 38 років — доволі молодий вік для такої посади. Невдовзі після хіротонії Іван Бучко разом з іншими греко-католицькими владиками взяв участь у посвяченні наріжного каменю для майбутньої української папської Колеґії святого Йосафата на римському пагорбі Джаніколо. Навряд чи він здогадувався, що згодом ця інституція стане його рідним домом на понад три десятиліття.
Іван Бучко швидко став другою людиною в архиєпархії після Андрея Шептицького. Проте з часом взаємини між митрополитом і помічником погіршились. Щоб поліпшити ситуацію, навесні 1939 року тільки-но обраний папа Пій XII призначив його Апостольським візитатором для українських еміґрантів у Південній Америці. Протягом 8 місяців єпископ мандрував далеким континентом. Там він дізнався про початок Другої світової війни й окупацію Галичини більшовиками.
Повернутись на Галичину Іван Бучко не мав змоги, а тому вирушив до США, де став помічником екзарха Костянтина Богачевського. Та коли влітку 1941-го війська Третього Райху вдерлися на територію срср, американці з підозрою ставилися до всіх українців. Департамент юстиції США висунув єпископові умову – покинути країну. У листопаді Іван Бучко прибув до Риму. Газета “Львівські вісті” тоді писала: «У жвавій і приємній розмові, пересипуваній дотепами та влучними поміченнями, преосвященний Іван оповідав у тісному гуртку українських громадян Риму про життя заокеанських братів, про різні пригоди, що траплялися з ним під час його об’їзду українських колоній в Бразилії та Арґентині. В Америці, незважаючи на численні вислови лояльности до місцевих властей, що їх складали українські чільні організації та окремі визначні українські діячі, вся українська еміґрація стоїть під знаком приналежности до “німецької п’ятої колони”. Сам преосвященний Іван зазнав досить неприємних хвилин під час англійської контролі на Бермудах, куди мусив пристанути нейтральний іспанський корабель, яким їхав преосвященний, бо того вимагала озброєна воля поборниці “свободи морів”. Преосвященному ставили в особливу провину його листовний зв’язок з Римським пресовим бюром».
Та замітка закінчувалася твердженням: “Преосвященний Іван має надію бути у Львові десь на початку січня”. Однак не так сталося — нацисти також були проти переїзду єпископа додому. Навесні 1942-го Ватикан призначив його Апостольським делеґатом і скерував до Хорватії, де на теренах Крижевацької єпархії проживало чимало вихідців із Галичини та Закарпаття. По кількох місяцях повернувся до Риму. Там став свідком краху Беніто Муссоліні, союзницьких бомбардувань і врешті-решт закінчення війни.
Єдиний, який уцілів
На момент падіння нацистського режиму Іван Бучко був єдиним українським греко-католицьким архиєреєм у Європі, який уникнув переслідування. Галичина залишилася у складі срср, незабаром відбувся Львівський псевдособор, який проголосив “возз’єднання” Греко-Католицької Церкви з російським православ’ям. Хто не погодився підпорядкуватись москві, того репресували. Натомість у країнах Західної Європи перебували сотні тисяч вихідців з України. Довоєнні структури Греко-Католицької Церкви не були здатні забезпечити душпастирську опіку такій кількості вірних. Тому папа Пій XII призначив єпископа душпастирем для українців, які знайшли прихисток на території Італії. Іван Бучко заснував Український допомоговий комітет, який допомагав біженцям.
Тоді ж у таборі в Ріміні перебувало 12 тисяч полонених вояків дивізії “Галичина”, яких плянували передати срср. Очевидно, повертатися на окуповану батьківщину вони не хотіли — там на них чекали репресії і тавро “поплічники нацизму”. Врешті-решт більшості дивізійників вдалося уникнути репатріяції. Головну роль у цьому відіграли Іван Бучко та папа Пій XII.
В Італії проживало порівняно небагато скитальців. Тому в жовтні 1946 року єпископа було призначено Апостольським візитатором для українців і білорусів у всій Західній Європі, окрім Німеччини й Австрії. Вже у грудні він вирушив у тримісячну пастирську подорож: відвідав Швейцарію, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди та Данію. У мандрівці збирав дані про стан і чисельність української еміґрації, забезпечував їм душпастирську опіку. Газета “Нові дні” писала про відвідини єпископом Франції: “Той, хто кожної другої неділі місяця у вчасних ранкових годинах проходить на ,Place Sainte-Glossinde’, бачить багато чужинців, які йдуть до єпископської каплиці. Це є численні українці греко-католики, які там, на вигнанні, йдуть на недільне Богослуження. Майже 2 тисячі українців розсіяні в Лотаринґії. Вони працюють у сільському господарстві або в промислі та з довір’ям чекають на визволення їхньої країни від російської диктатури”.
Після повернення єпископа до Риму канцелярія Українського допомогового комітету пів року опрацьовувала зібрану інформацію та звернення від біженців. Понад 600 таких звернень єпископ залагодив особисто. Також підготували пам’ятки для послів і кардиналів з Америки, щоб викоренити їхні упередження стосовно українців. Восени 1947-го Іван Бучко здійснив другу душпастирську подорож, що також тривала три місяці.
“Немов у калейдоскопі”
Найбільше українських скитальців опинилося у таборах Ді-Пі. Душпастирську працю в Німеччині УГКЦ провадила і до війни, оскільки чимало галичан приїжджали туди на сезонні заробітки. Року 1940 Апостольським візитатором на всій території Третього Райху став Петро Вергун. Після падіння нацистського режиму на теренах таборів Ді-Пі швидко постала густа мережа парафій, що на піку свого розвитку налічувала 120 громад. У Гіршберґу почала діяти духовна семінарія. Тим часом радянським спецслужбам вдалося арештувати отця Петра Вергуна в Берліні, перевезти до Києва та відправили на заслання до Красноярського краю — там він і помер. Його коротко заступав Микола Вояковський. А на початку 1948-го Апостольським візитатором у Німеччині було призначено Івана Бучка.
Протягом наступних двох років єпископ тричі відвідав українських скитальців. Кожна з цих кількамісячних подорожей закінчувалась інтенсивним опрацюванням тисяч прохань про допомогу. У результаті за сприянням прицерковних допомогових комітетів десятки тисяч еміґрантів отримали можливість залишити табори та розпочати нове життя. У своїх звітах Іван Бучко відзначав високий рівень участи українських біженців у церковному житті. Навіть представники інтеліґенції, які на батьківщині уникали Церкви, в умовах еміґрації змінювали своє ставлення.
Постійні подорожі вимагали чималих зусиль. “Не дивно, що залізне здоровля Преосвященного поволі подається, — писав Атаназій Великий, ректор Папської колеґії святого Йосафата. — Однак, незважаючи на хворобу та переконування лікарів, Кир Іван знову вирушає в утомну путь, щоб нести потіху тим найбільше опущеним і безнадійним у Німеччині. Цього разу Владика повернувся з подорожі до краю вичерпаний. Лише рішуча постава лікарів та воля Апостольської Столиці змусила Преосвященного на два тижні залишити працю. Та не минули ще повні 4 місяці, а вже знову під стопами Преосвященного пересунулись кордони Італії, Швейцарії, Франції, Голландії, Бельгії, Англії, Німеччини, Австрії. Немов у калейдоскопі — табори, табори, табори… У стіп люрдської Матері Божої розпочав Преосвященний свою п’яту подорож, вимолюючи разом з українськими прочанами сили й помочі розв’язати вкінці українську еміґраційну проблему”.
Не втратити свободи
У німецьких таборах Ді-Пі за підтримкою єпископа було відновлено роботу Церковно-археологічної комісії, яка постала в міжвоєнні роки у Львові з ініціятиви Андрея Шептицького. Першою темою, над якою почали працювати науковці, стала ідеологема “Москва — Третій Рим”. Іван Бучко зазначив в одному з послань: “Ми певні того, що наш побут на чужині не обійдеться без користи для нас самих і для нашого любого народу. Бо ж наше вигнання — це свідоцтво наявне для правди про московський большевизм-комунізм, що про нього дотепер західні народи не мали правдивого поняття, ані не вважали його загрозою для правдивого християнства у цілому світі. Нині вже західні народи при стрічі зі сотнями тисяч скинтальців-збігців з-під совєтського ярма зачинають щораз краще розуміти, що й для них не виключена така сама небезпека втратити всяку свободу”.
Довічна мандрівка єпископа Бучка
Закінчення з стор.13
Іван Бучко також активно долучався до діяльности Українського Вільного Університету, який переїхав із Праги до Мюнхену, до праці Наукового товариства імені Шевченка, видавництва релігійної літератури та періодики. Року 1954 єпископ підтримав ініціятиву громадсько-політичного діяча Володимира Янева щодо створення “Українського християнського руху”. Це об’єднання прагнуло випрацювати ідеологічну базу на підставі популярних на той час принципів християнської демократії, щоб потім втілити її у вільній Україні.
У 1951 році на території таборів Ді-Пі залишилось лише понад два десятка громад, довкола яких гуртувались ті, хто не мав змоги виїхати до інших країн. Поле діяльности Івана Бучка поступово зменшувалось. Проте для більшости повоєнної еміґрації єпископ залишався “їхнім пастирем”, його памʼятали ще зі “старого краю”, а також від часів повоєнної руїни. Так тривало до 1963-го, коли з більшовицького заслання був звільнений і перебрався до Риму архиєпископ Йосиф Сліпий.
У некрологу, опублікованому в журналі “Український історик”, священник-василіянин Іриней Назарко писав: “Немає сумніву, що Владика Іван — це наш великий Владика. Залізна енерґія волі, непохитна відвага, невгасимий ентузіязм, невтомна активність, організаційний хист, погідний оптимізм, весела поведінка, а в першу чергу його глибоке аскетичне життя й надприродні чесноти двигнули його високо. Владика Іван знав цей дивний секрет нерозривної злуки контемплятивного життя з активним. Скувати ці два чинники в одне — дуже трудно. Треба вогня високої температури, щоб з-під ковадла вийшла така синтеза. Але тільки вона має моторичну силу в історії, тільки вона дає справжню велич людині”.
Анатолій Бабинський, маґістр богослов’я,
науковий співробітник Інституту
історії Церкви УКУ, «Локальна історія»
