Мати Героя України Святослава Паламаря розповіла, як зустрілася з ним після 500-денної розлуки. І як тримала себе у руках, коли син був у російському полоні.
Минулої суботи за домовленістю між президентами України й Туреччини після 15-місячної відсутності повернулися додому з неволі леґендарні оборонці Маріуполя, Герої України — командир полку «Азов» Денис Прокопенко (позивний «Редіс»), його заступник, майор Святослав Паламар («Калина»), старший офіцер Олег Хоменко, в. о. командира 36-ї окремої бриґади морської піхоти Сергій Волинський («Волина») і командир 12-ї бриґади Національної ґвардії Денис Шлега. Ці люди стійко знесли неймовірні удари долі. Після майже чотиримісячного стримування ворога стільки ж часу провели у російському полоні. А коли у вересні минулого року відбувся обмін наших воїнів на кума путіна медведчука, за посередництва міжнародних організацій цю п’ятірку командирів було інтерновано в Туреччину. Там мали перебувати аж до завершення війни. Але сталося інакше: «азовці» вже на Батьківщині!
Про їхню зустріч на рідній землі й подробиці перебування у неволі кореспондент «Високого Замку» поспілкувався з матір’ю одного з героїв — Лідією Паламар, жителькою міста Миколаєва, що над Дністром.
— Якими були найперші ваші думки, дії, коли почули, що вашого сина з Туреччини везуть додому?
— Ми з чоловіком у той час були відсутні вдома, теленовин не дивилися — тож нічого про повернення Святослава не знали. Аж тут раптом нам телефонують знайомі: «Лідо, ваш син вже у літаку, летить з Туреччини!».
А потім про повернення Святослава дізналися від невістки Антоніни, яка зі своєю мамою живе у Тернополі. З нею зв’язалися з Міністерства внутрішніх справ України, сказали, що у суботу наш син буде у Львові. Антоніна недавно народила донечку, маленькій у той момент виповнилося лише п’ять днів — через це приїхати зустріти чоловіка Антоніна не могла. Попросила, щоб зробили це ми, бо нам до Львова рукою подати. Нам скинули локацію, сказали бути у Львові о шостій вечора — і ми приїхали в обумовлене місце. Емоції від очікування зашкалювали: не вірилося, що після такої довгої розлуки ми і родичі інших «азовців» нарешті побачимо своїх хлопців. Їхнє повернення — це було щось феєричне!
У Львові на площі перед пам’ятником Шевченку зібралися тисячі людей: усі очікували президента і наших «азовців». Володимир Зеленський вийшов, привітав присутніх. А наші хлопці в цей час перебували на закритій території, у військовій частині. Там відбувалася їх урочиста зустріч. Привітали свого сина і ми. Тепло обнявши, Святослав шепнув мені: «Нарешті я вже вдома…». А я відповіла йому: «Сину, ми такі раді, що ти живий і здоровий. І що ти повернувся».
Під час урочистої зустрічі голова держави привітав нас і родичів інших «азовців», подякував за їхню мужність і за наше терпіння. Батьківське чекання тягнулося дуже довго. Витримати 500 днів у невідомості було непросто…
— Знаємо, що зі Львова всіх «азовців» повезли до Києва — підлікувати їх, обговорити справи. Ваш син теж поїхав, чи ви випросили його бодай на ніч до рідного Миколаєва, до сім’ї?
— Так, хлопці поїхали у столицю, там пройдуть реабілітацію. А мій Святослав попросив у свого керівництва на день відлучитися до Тернополя — щоб побачити дружину (орендує там житло) і свою народжену 2 липня донечку. Назвали мою внучку Квітославою. У Святослава є ще семирічний син Лук’ян, народився він у Маріуполі…
— Як змінився ваш син за час тривалої відсутності — зовні і у вчинках?
— Святослав практично не змінився. Він тільки ще більше змужнів…
У Туреччині вони з хлопцями перебували на закритій території, були обмежені у всьому. Їм не дозволяли вільно пересуватися. Все було під наглядом. Мали лише право на два дзвінки у тиждень — до мами і до дружини. Дзвонити міг у суботу або в неділю. Розмовляли не більше п’яти хвилин. Були в ізоляції, але не були забуті. До них приїжджали наші дипломати, вони спілкувалися з міністрами. Наша влада постійно їх пильнувала, підтримувала…
Під час перебування у чужій країні Святослав займався спортом — щоб тримати себе у формі, щоб набратися сили для подальшої боротьби. У чужині намалював картину, написав книгу, вірша… А ще хотів багато знати, що відбувається у нас, в Україні. Він у мене така людина, що цікавиться всім. Щоразу, коли дзвонив із Туреччини, найперше запитував: «Мамо, як здоров’я бабусі? Мамо, що там у нашому Миколаєві? — чи підтримують людей, яких привезли з Маріуполя? Чи допомагає їм наша влада? Скажи, як ставляться до тих, хто залишився без житла?». І я розповідала Святославу все, зокрема про турботливе ставлення наших краян до переселенців…
Чужина мого сина не зламала. Навіть перебуваючи у російському полоні, Святослав поводився гідно. Хоч як його не схиляли сказати щось проти України, не дав жодного інтерв’ю кремлівським телеканалам…
Я чула, що у Маріуполі, перед зруйнованим драмтеатром, вже було встановлено шибениці, на яких мали вішати командирів «Азова» — «Редіса», «Волину» і «Калину». орки допитували інших полонених з «Азовсталі», щоб вони давали покази на «нациків» Дениса Прокопенка і Святослава Паламаря. Наших хлопців намагалися всіляко залякати. Під час обміну на медведчука дві години возили їх по москві із закритими очима. Але вони не скорилися. Святослав розповідав мені, що був момент, коли вже прощався із життям…
А у полон у травні 2022 року він пішов тільки тому, щоб врятувати з підземель «Азовсталі» поранених «азовців», щоб вивезти звідти тіла загиблих, щоб їх могли поховати. Вони ніколи не здалися б у полон, якби наш президент не попросив про це. Сказав їм: треба зробити це для того, щоб врятувати життя інших людей. І так вони зробили. Для командирів це було важке рішення. Напередодні йшли важкі перемовини з росіянами. Була зовсім інша домовленість. Їх не повинні були відвозити в Оленівську колонію. Коли їх доставили туди, три дні катували…
— Це правда, що у перші місяці полону ваш син перебував у камері-одиночці у москві?
— Після Оленівки наших хлопців вивезли у москву, у сумнозвісну тюрму «Лефортово» — закритий коридор, підвал без свіжого повітря. Там Святослав з іншими нашими хлопцями просидів чотири місяці. Коли згодом подивився на себе у дзеркало, не повірив, що такою може бути людина. Сильно схуд. Майже не їв. Боявся їсти — щоб не отруїли. Але зламати його — не зламали.
— За раніше укладеною угодою, командири «Азову» мали бути в Туреччині до кінця війни. Як так сталося, що вони повернулися звідти раніше, що, як ви знаєте, спричинило величезну лють москви?
— Я думаю, це була дуже таємна операція… Наші хлопці — бойові командири. Вони і далі працюватимуть над тим, щоб якомога швидше закінчити війну. Це їхній обов’язок, бо вони — військові. Тут, в Україні, вони дуже потрібні.
Я думаю, все було узгоджено між нашим президентом і турецьким. Повернення «азовців» до України — це своєрідний ляпас путіну. Після того, що він наробив в Україні, після масових убивств цивільних на інакше ставлення до себе той не заслуговує.
А чому «азовці» мали сидіти до закінчення війни? Хто знає, коли вона завершиться? Це нечесно — утримувати бойових командирів, коли ворог нищить наш народ! Це нечесно навіть стосовно тих, хто воює. Я знаю, що мій син і його побратими виконуватимуть свій військовий обов’язок до кінця.
— Зі слів командира «Азову» Дениса Прокопенка, він та його побратими «обов’язково ще скажуть своє слово у бою». Відпустите свого сина на війну?
— Якщо надійде відповідний наказ, вони обов’язково знову підуть у бій. Я думаю, їх звільнили для того, щоб створили свою команду, щоб забезпечити своїх хлопців. І щоб вони допомогли витягнути з полону своїх побратимів.
— Що ви сказали би матерям, дружинам інших «азовців», які так само, як ви дотепер, теж чекають своїх рідних з полону?
— Дорогі мої жіночки! Для того, щоб ваші діти повернулися живими-здоровими — а я знаю, що це буде! — повинна бути Перемога. Живіть, чекаючи! Ніколи не втрачайте надії. Є багато причин, чому зараз не можуть звільнити багатьох наших військовополонених. Потрошку-потрошку, але звільнять усіх. Наш президент це обіцяв. Я думаю, дотримає свого слова. Кожна мама зустріне і обніме свою дитину.
Ніколи не опускайте рук! Працюйте! Допомагайте ЗСУ! Ми всі, матері, зобов’язані чимось допомогти, щоб наші діти на фронті почувалися комфортніше. Я, наприклад, плету для фронту сітки, накидки-кікімори для снайперів. Це все дуже потрібно. За цією роботою я відволікалася від тривожних думок. Треба рухатися, не замикатися в собі! Треба вірити, що твоя дитина прийде додому. Молитися і вірити, що твоя дитина жива.
Зараз дуже багато жінок задіяно для того, щоб їхні діти повернулися з полону. Не опускають рук. Допомагають чим тільки можуть. Наш Львівський ляльковий театр підготував виставу для жінок «Азова». З тією виставою 20 липня повинні їхати у Туреччину. Обіцяли, за можливості, показати її нашим хлопцям. А заодно — передати листи від їхніх мам. Ніхто не сподівався, що події повернуться таким чином, що така радісна подія може статися… Думаю, наші львівські театрали все одно поїдуть з виставою до Туреччини — покажуть її нашим українським дітям з дитбудинків, яких підліковують у цій країні.
— У кінці минулого року львівський художник Віктор Стогнут «заочно» намалював портрет вашого сина на тлі калини. Чи бачив цю роботу Святослав? Як зреаґував на неї?
— Пан Віктор подарував нам цю картину — висить у кімнаті Святослава. Син ще не бачив цього портрета. Коли відбуде реабілітацію, можливо, на кілька днів його відпустять додому — тоді наговоримося. Тоді й оцінить картину.
— Ваш син повернувся з Туреччини — можливо, привіз вам якийсь подарунок звідти?
— Подарунків ми не бачили. Бо наша зустріч із сином була у військовій частині, звідти їх забрали у готель. А найбільший подарунок від сина для мене — він сам, живий і здоровий…
Фото: «ВЗ»
Іван Фаріон,
«Високий Замок»
