Моя баба Юстина в своєму житті пережила багато катаклізмів: не виходячи зі своєї хати, вона жила на землях Австрійської імперії Франца Йосифа, Польської Республіки, радянської України. Добре пам’ятала масові арешти українців поляками та навіть вбивства під час пацифікації у Галичині (репресивна акція, проведена польською владою у вересні — листопаді 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Східної Галичини).
Це був справжній терор проти українських установ (шкіл, осередків Просвіти, Пласту, Сокола) – на кінець 1930 року були ліквідовані практично всі українські школи та гімназії. Моя мама пішла вже до польської школи.
Баба Юстина ціпко тримала в пам’яті події весни 1933 року. Тільки-но скресла крига на Збручі, як ночами раптом стало чути борсання у воді і постріли. Часом на «польський» берег вибиралися худющі, схожі на мерців, люди. Дійшовши до найближчого села, вони ступали на перше-ліпше подвір’я і просили тільки одного – їсти. То були селяни «з того боку», «від совєтів». Можливість перебрести або переплисти Збруч під покровом ночі, зібравши рештки сил, була для них останнім шансом. Моя мама часто згадувала, як міняла окраєць білого пшеничного хліба на чорний і глевкий у дівчинки «з тої України».
Також баба Юстина пам’ятала радянську окупацію перед Другою світовою війною. У 1939 році на тутешніх землях оселився антихрист. Спочатку жителі Східної Галичини раділи, що радянське військо збило польську пиху – зустрічали їх з квітами, сподівалися, що знову зможуть відкрити українські школи й гімназії. Однак, прийшло військо, що нагадувало дику орду. Солдати в брудних шинелях, сердиті й голодні, дехто без чобіт… Навіть офіцери та їхні жінки були вражені рівнем культури на польській території, вишуканим виглядом інтеліґенції та кількістю майна в крамницях. Вони не знали як користуватись найпростішими приладами, демонструючи дикість та неосвіченість. Після культурного шоку, «визволителі» почали грабувати й висилати на схід пограбоване майно.
А потім почалися арешти націоналістів і патріотів. Баба казала, що до Різдва 1939 року ще можна було втекти від совітів в німецьку зону окупації і далі на Захід. Але вони з дідом Петром, маючи на руках двох малих дітей, батьків, хату й велику господарку, залишилися. Так баба з дідом потрапили у самий вир колеса історії, яке добряче покрутило й побило їх під час Другої світової війни, та й після неї. Пошуки «бандерівців», арешти, побої, конфіскації, вбивства, повоєнний Голодомор, – баба Юстина неохоче згадувала ті часи.
Та найбільше жителів приєднаних територій вразила нетерпимість до української мови, українських традицій, священиків та до української інтеліґенції. Їх знищували з якоюсь лютою ненавистю: арештуючи, катуючи, когось відправляючи до Сибіру, когось розстрілюючи на місці. У церквах розбивали дзвіниці, руйнували іконостаси та каплиці, зривали хрести.
Диявольська влада показала своє справжнє обличчя. Згадаймо мучеників віри й довгий шлях до волі нашого патріарха Йосипа Сліпого, Сандармох, самоспалення героїв й знищення поетів. Згадаймо світлини вертепів й шевченківських вечорів у сибірських таборах та вишиті риб’ячою кісткою рушники. Тільки Віра в Господа нашого й жага волі для рідної України не дали їм впасти перед ворогом на коліна.
Чому я сьогодні знову згадала про свою любу бабусю? Війна в Україні й трагічна загибель великої кількості людей, Буча, Ірпінь, Харків, Маріуполь, Чернігів, Гостомель, Херсон… й мученицька смерть дітей, цивільних чоловіків й жінок, змусили мене ще раз задуматися над сенсом нашого життя. І над моєю Вірою, отриманою в теплих пригорщах від баби Юстини.
У мене протягом життя були різні стосунки з Богом. Часом я сердилася на Нього, звинувачуючи в моїх бідах чи проблемах, часом кричала й плакала від безсилля. Однак, ми завжди мирилися, щоб-там-не-сталося. Прочитавши, як деякі зірки чи просто відомі блогери заявляють, що «Бога не має», «інакше Він не допустив би цього» й цілий хор голосів, який ніби й радісно підтверджує «так, так, немає», я подумала – людям вигідно «спати», жити як зомбі й не прокидатися. Тому що, у цьому випадку, усі свої проблеми можна перекласти на когось іншого. І звинуватити когось іншого у всіх своїх бідах.
Хто винен у тому, що цілі міста закликали «рускій мір», вибирали проросійських керівників, голосували за опзж, кернесів, шаріїв, шахових, 95-й квартал і т. п., й уперто відмовлялись розмовляти державною мовою? Хто привів до влади аґента кремля медведчука, ківу і таких, як вони відвертих антиукраїнців? Бог?
Хто винен у тому, що у нас процвітала церква московського патріархату, яка пропаґувала «російські цінності»? Що із зомбоящиків на території України жвендякали російські біснуваті? Що діти росли на російських серіалах і роїлися в «Аднакласніках», ніби їм медом там помазано? Що більшості подобалися зірки, які насаджували поганий смак російського шансону й НЕ БАЖАЛИ ПЕРЕХОДИТИ НА МОВУ СВОЄЇ КРАЇНИ?
Хто винен, що східна частина України, в переважній більшості вважала західняків «бандерівцями», сміялася над українськими звичаями і традиціями і категорично відмовлялася визнавати наші святині – тризуб, червоно-чорний прапор, наших національних героїв? Чому Київ — столиця України — уперто відмовлявся переходити на державну мову? Хіба 30 років це мало, щоб вивчити МОВУ КРАЇНИ, В ЯКІЙ ТИ ЖИВЕШ?
Хто дав дияволу у людській подобі надію, що ви зустрічатимете його з квітами? Чому ви й далі відмовляєтесь вивчати державну мову, а біженці – ще й шокуючи населення приймаючих країн своєю російською?
Одного разу, приїхавши з міста на канікули до баби Юстини, я бовкнула щось російською – здається, це була фраза з якогось популярного кінофільму, якими ми так часто перекидалися з друзями. І одразу ж побачила, як справжній, нестерпний біль, якась наче мука перекосила бабине лице. Вона нічого не сказала мені, та я й сама зрозуміла свою дурість. Більше при бабі я не вживала жодного російського слова.
Моя баба Юстина завше мовчала, коли не могла повідати чогось фундаментально мудрого і потрібного. Вона була впевнена, що ТАМ ми будемо відповідати за кожне своє слово, не те що за дію. Але деякі люди просто не можуть зрозуміти — відповідати ми будемо не ТАМ, а ТУТ. Бо інакше життя чи Вища сила, чи Господь нас не навчить. Болячками, хворобами дітей, розбитими новенькими автівками, переломаними руками-ногами… Війною, врешті.
Такий закон Всесвіту. І звинувачувати Бога у наших бідах – це інфантилізм і нерозуміння того, що відбувається. На українській землі і в світі. Царство Небесне усім загиблим українцям. Нехай з Богом спочивають.
Ольга Руда, «ХД»
