Папа Франциск запропонував Україні здатися. Визнати, що нас «побили» (sconfitto), що в нас «не виходить» (le cose non vanno). Це одкровення спричинило лавину відповідей, більш-менш очікуваних, більш-менш дотепних. Швейцарський канал ,RSI’ збільшив трафік. Лоренцо Буччелла — італійський журналіст, який «підказав» Папі Франциску слова «білий прапор», — прокинувся одного ранку знаменитим. Голова пресслужби Ватикану Маттео Бруні вкотре був змушений вимовляти заїжджену фразу про те, що слова понтифіка витлумачили неправильно. А Верховний архиєпископ УГКЦ Святослав Шевчук, коментуючи «помилкову» думку Папи, зайвий раз мимоволі підкреслює, як мало впливає український кут зору на Папу Франциска.
Я Папу Франциска розумію. Звісно, найімовірніше, я розумію його неправильно. Як я — радянська школярка, українська журналістка, заміжня жінка врешті-решт — можу правильно зрозуміти чоловіка-ченця, арґентинця італійського походження, набагато старшого за мене?
Та якщо він, не розуміючи мене, мою країну, мої інтереси й мотиви, може давати мені поради космічного масштабу про те, як мені слід упокоритися й викинути білий прапор, я почуваюся майже зобов’язаною відповісти йому тим самим.
Я розумію, що кажучи про нашу поразку, нашу слабкість, він печалиться радше про власну. Про те, що ні він сам, ні його церква, тобто ні людський, ні божественний авторитет Папи Римського не має ані найменшого впливу на ситуацію у світі — кількість зла й страждань ніяк не залежить від зусиль Папи Франциска. Відчуття власного безсилля, усвідомлення, що ти потрапив у ситуацію, з якої немає хорошого виходу.
І навіть про «страждання найслабших» я чудово розумію. Папа Франциск, здається, й правда дуже перейнявся класичною російською літературою. В одній руці в нього — Достоєвський зі «сльозою дитини», а в другій — Лев Миколайович (Толстой — ред.) із його «непротивленням злу насильством». Те, що Достоєвському «сльоза дитини» не заважала (й навіть допомагала) бути пропаґандистом російської «СВО» на Балканах, Папу не бентежить. Як і те, що Толстого за його філолофсько-богословські екзерсиси відлучили від церкви.
Я розумію Папу Франциска, який бере відразу найвищу ноту — співчуття до дітей, що потрапили в м’ясорубку війни. Він одразу б’є в найболючіше місце, впевнений, що відповісти «але…» на такий «арґумент» ні в кого не знайдеться душевних сил і совісті. Але, на жаль, я також вбачаю в цьому своєрідне боягузтво, прагнення уникнути будь-яких суперечок. Зокрема із самим собою. Папа цілком відверто демонструє нам, що не має наміру щось переосмислювати у своїх поглядах на Україну, українців, нашу війну й нашу долю, яка Папу Римського мало цікавить. Його цікавить лиш одне — щоб «неподобство» припинилося. За всяку ціну.
І навіть щодо цієї вимоги я його розумію. Чого не віддаси, щоб діти більше не плакали? Хоча водночас я розумію, що ця вимога нагадує примху дитини (або, навпаки, літньої людини). Адже дорослі люди, обтяжені турботами й відповідальністю, не можуть собі дозволити не думати про ціну. У цьому ж випадку я розумію, що «всяку ціну», на яку закликає погодитися Папа Франциск, заплатить не він, а я, ви, мої й ваші діти.
Папа Франциск насправді теж це розуміє. Він навіть прохопився про це в тому ж інтерв’ю, але за «білими прапорами» це залишилося майже непоміченим: «Бідолашна Україна так настраждалася за часів сталіна». Тут Папа відвертий до цинізму: він знає, яку ціну платила й знову може заплатити Україна, якщо здасться росії. Він розуміє, що це буде не кінець наших страждань, а «новий початок». Але він згоден. Він не вважає цю ціну надмірною. Точніше, він воліє взагалі не думати й не помічати ні тих, хто платить, ні того, чим вони платять. Доки ми вмирали мовчки — як у сталінські часи — ми були цілком прийнятними. Світ (і Святий Престол) могли вести свій «business as usual». Як це було в період ліквідації УГКЦ і фізичного знищення її кліриків.
Папа Римський Франциск знає, що означає «помирати мовчки». Адже він є виходцем із Латинської Америки. Він на власні очі бачив страждання людей, які потрапили в жорна історії, — тиранію, чистки, катування, нелюдські соціальні експерименти. Але як єпископ із Латинської Америки він також чудово знає, як і якою ціною досягаються компроміси між політичними реаліями й церковною інституцією.
Не потрібно ілюзій. Папа все розуміє. Але відмовляється приймати. Немає сенсу дорікати Блаженнішому Святославу Шевчуку за те, що греко-католики погано «доносять» до Папи українську позицію. Бачить Бог, доносять. Але неможливо переконати того, хто відмовляється тебе чути. Йому так простіше. Простіше думати, що в Україні просто «йде ще одна війна», яку «багатії» розв’язали, щоби стати «ще багатшими». І припинити цю «безглузду війну» можна дуже просто — змусити одну зі сторін прийняти умови іншої сторони. Оскільки Україна в уразливішому становищі, оскільки в неї «le cose non vanno», нехай вона здається. Прості рішення рідко працюють у складних випадках. Тому Папі Франциску так важливо переконати себе й ту частину світу, яка для нього важлива, що всі — просто «багаті й бідні», «ricchi e poveri».
Папа Франциск — дуже трендовий лідер, як ви, можливо, помітили. Починаючи з того, що світова політика, як і церковна, грузне в геронтократії, закінчуючи тим, що понтифік по суті є таким самим популістом, як і більшість помітних постатей на світській політичній арені. Він знає свого вірянина й говорить із ним тією мовою й у тих категоріях, які той напевно зрозуміє й прийме.
Наша проблема — в тому, що українці не належать до кола його «виборців». А проблема Католицької Церкви — в тому, що поділ на багатих і бідних, білих і кольорових, клір і мирян, ґлобально-південних і ґлобально-північних за «Папи з Півдня» не тільки не пом’якшився, а й, здається, навіть загострився. У чому, звісно, немає безпосередньої провини Папи Франциска, — йому просто не пощастило з історичним моментом. Але його провина в тому, що він так і не зумів із «Папи з Півдня» перетворитися на «Папу для всіх».
Як не зумів він виправити ситуацію всередині Католицької Церкви, дати відповіді на питання, що стоять перед Ватиканом найгостріше. Наприклад, питання насильства над дітьми та жінками, яке практикувалося протягом десятиліть у Католицькій Церкві й яке покривали єпископи (зокрема сам теперішній Папа), залишається в статусі «тих, що волають до неба», оскільки Святий Престол так і не вирішив, як відповісти на це звинувачення і як спокутувати цей гріх.
Якщо подивитися на діяльність Папи Франциска прискіпливо, може виявитися, що й у нього геть не все виходить, що й він на багатьох фронтах зазнає поразки — «le cose non vanno». То, може, понтифік вчинить за власною порадою — виявить мужність і вивісить білий прапор? Точніше, відповідно до ситуації, — білий дим, який сповістить світ про те, що конклав обрав нового Папу.
Катерина Щоткіна,
«Дзеркало тижня»
